22 жовтня 1948 року помер примас Польщі Примас — глава Католицької церкви в країні. кардинал Авґуст Гльонд. Перед смертю він устиг написати папі Пію XII листа, в якому прохав призначити своїм наступником Стефана Вишинського, 47-річного єпископа Люблінського.
Папа виконав прохання, і в лютому 1949 року відбулася інтронізація нового архієпископа-митрополита Ґнєзненського і Варшавського, примаса Польщі. Проте Вишинський і Пій XII мали різні погляди на те, як повинні поводитися церковні ієрархи у комуністичних країнах.
Новий примас був реалістом. Конкордат із Апостольською Столицею Договір, що регламентує правовий статус Католицької церкви у країні. в односторонньому порядку розірвав іще Тимчасовий уряд національної єдности у вересні 1945 року. Нова влада вважала себе вільною не лише від довоєнних зобов’язань, але й узагалі від будь-яких правових норм. Вишинський вважав, що, оскільки «неминучим є факт співіснування народу з католицьким світоглядом та державного матеріалізму», так чи інакше слід домовлятися про правила цього співіснування. Пій XII був категорично проти переговорів і будь-яких форм співпраці з новою комуністичною владою та обіцяв підтримку в створенні структур підпільної Церкви. Але, з іншого боку, він не міг не розуміти, що модель ранніх християн не вписується в сучасні умови. Справа була навіть не у масштабі репресій — у хід пішли методи, невідомі до того часу.
Чи з державою можна домовитися?
На початку серпня 1949 року Сталін напучував польських товаришів:
Ви нічого не досягнете, поки не доб’єтеся розколу на дві окремі й налаштовані одна проти одної групи. [...] Масова пропаганда обов’язкова, але сама пропаганда не зробить того, що треба. Без розколу кліру нічого не вийде. [...] Кримінальне право потрібне, але не воно вирішує...
Польська Католицька церква могла взагалі припинити існування. І сотні тисяч простих вірян навіть би цього не помітили, позаяк на її місці виникла б така собі антицерква — з тими ж символами й схожими обрядами, але цілком підпорядкована державі: освячувала б власним авторитетом її політику й усією могутністю свого емоційного впливу підтримувала її дії, якими б вони не були.
Прагнення розколоти Церкву зсередини, замінити «реакційне», «антинародне» духовенство своїм — «прогресивним» і «народним» — проглядається досить чітко. Ліквідовувалися або переходили під контроль держави благодійні організації, закривалися католицькі навчальні заклади.
Тоді ще не оформився офіційно рух «ксьондзів-патріотів» — священників, які виступали за «незалежність» Католицької церкви у Польщі від Ватикану й співпрацю з комуністичною владою. Це відбудеться восени 1949 року. Але вже на повну потужність діяло товариство «Рах» (мир), яке об’єднувало людей, що називали себе католиками, але при цьому сповідували комуністичні ідеї. «Рах» отримав монопольне право видавати католицьку пресу, при цьому схвалюючи й засуджуючи кого слід також на шпальтах інших видань, а ще засилав своїх людей у католицькі організації та парафії. Одним словом, він був усюдисущий і активний — пропорційно до державної підтримки й фінансування.
Для керівництва Польської Народної Республіки (ПНР) Вишинський став матеріальним втіленням кошмарного сну. Передусім його дуже важко було оголосити ворогом народу. Біографія у нового примаса — хоч у партію приймай.
П’ять років, до 1944-го, він переховувався від ґестапо, відтак був капеланом варшавських повстанців — поплічником фашистів його аж ніяк не назвеш. І походження було відповідне: хоча й не з селян, але народився в селі, у родині небагатого парафіяльного органіста. Замолоду у Влоцлавку був близький до робітників, підтримував створення й розвиток профспілок, викладав у місцевому робітничому університеті.
Стефан Вишинський, 1956. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіВлада вбачала проблему в тому, що ці профспілки були християнські. І сам факт їхнього існування, як і соціального вчення Церкви, у повній згоді з яким говорив і діяв молодий священник Вишинський, руйнував міф про те, що компартія — єдина захисниця пролетаріату, а пропонований нею шлях розв’язання його проблем безальтернативний. А це вже — потрясіння основ. Недарма Юлія Бристіґер, головна антицерковна ідеологиня, ще 1947 року настирливо рекомендувала «рішуче й безумовно протистояти проникненню кліру і католицьких організацій у робітниче середовище». До того ж Вишинський знав і розумів марксизм глибше ніж багато ідеологів ПНР і ніколи не втрачав живого зв’язку з тими, хто для комуністів був робітничою масою, а для нього — дітьми Божими.
Для нової влади цього було достатньо, щоб Вишинського, навіть якби він не був главою польської Католицької церкви, вважати вкрай небезпечним ворогом.
Уже від 5 травня 1946 року за ним, тоді ще єпископом Люблінським, ретельно стежили, не шкодуючи сил і ресурсів. Фіксувалося все, що він говорив і писав, включно з дружніми бесідами та приватним листуванням, а приміщення, де він бував чи хоча б теоретично міг з’явитися, нашпиговували засобами підслуховування.
Операція зі стеження закінчилася навіть не в день смерті кардинала 28 травня 1981 року, а в день його похорону, 31 травня. Боялися, що воскресне?
Маючи такого супротивника, комуністи спершу не зважувалися йти напролом, і їх можна зрозуміти. 6 липня 1949 року почала діяти Змішана комісія, а 14 квітня 1950-го Єпископат Польщі та уряд ПНР уклали угоду. Наступного дня президент країни Болєслав Бєрут написав про неї Сталіну.
На основі цього вигідного для нас компромісу ми розгорнемо подальший наступ, щоб обмежити вплив Католицької церкви в країні.
Вишинський був людиною того світу, в якому, незважаючи на найгостріші розходження в поглядах, слова все-таки означали те, що означали, а підписи під угодою до чогось зобов’язували.
Папа Пій XII також сприйняв угоду як перемогу, нехай навіть тимчасове, але все-таки розв’язання проблеми, дійшов висновку, що на місці видніше, і 1951 року наділив Вишинського особливими повноваженнями. Тепер примас міг ухвалювати будь-які рішення щодо взаємодії Церкви та держави без консультацій із Ватиканом.
Non possumus
12 січня 1953 року Стефана Вишинського возведено в сан кардинала, але приїхати до Риму, щоб отримати кардинальські регалії, він не зміг: його не випустили з країни. 9 лютого 1953 року вийшов декрет Державної ради ПНР «Про призначення священнослужителів на церковні посади», згідно з яким на будь-яке призначення (від архієпископа до вікарія сільської парафії) потрібен дозвіл влади. Ця ж державна влада могла на власний розсуд звільнити з посади будь-якого священнослужителя, а також анулювати будь-яке розпорядження ієрархів.
Інакше кажучи, церковним життям тепер мали керувати не папа і єпископи, а держоргани, і це багато років називалося «відділенням Церкви від держави».
Такі постанови були прийняті й набули чинности у всіх країнах совєтської зони впливу, а отже — «нічого особистого». Гадали, що і в Польщі все пройде без особливих ексцесів.
Особисті протести Вишинського та його спроби вести переговори з партійним керівництвом не дали жодних результатів. Ба більше — влада висунула Церкві додаткову вимогу: публічно засудити американський імперіалізм.
8 травня на Конференції Єпископату Польщі ухвалили меморандум, який став уже історичним. Єпископи підтвердили свою готовність і надалі йти до згоди на основі підписаної трьома роками раніше угоди, але лише за умови, що держава також не порушуватиме своїх зобов’язань та припинить переслідувати Церкву і втручатися в її внутрішні справи.
Єпископи не були голослівні: меморандум містив досить детальний опис зловживань і незаконних дій із боку державних структур. Що стосується декрету «Про призначення», Єпископат прямо заявив: він швидше погодиться нікого не призначати на церковні посади, ніж віддасть релігійне керівництво душами в негідні руки.
Якби нас поставили перед альтернативою: або визнати церковну юрисдикцію знаряддям світської влади, або самопожертва — ми не вагатимемося. Підемо за голосом нашого апостольського покликання і священничого сумління з внутрішнім спокоєм і розумінням: ми не давали жодного приводу для переслідувань і страждання, які випали на нашу долю, зносимо за справу Христа і Церкви Христової. Не можна класти на кесарів вівтар того, що Боже. Non possumus Не можемо (лат.).
21 травня кардинал Вишинський передав меморандум Бєруту. Через два тижні, 3 червня, під час процесії на свято Тіла і Крові Христових, у якій брали участь близько 200 тисяч вірян, текст меморандуму зачитали публічно.
А отже, все названо своїми іменами. І, що надзвичайно важливо, — в офіційному документі. У вірян, міжнародної спільноти, Ватикану вже не залишалося сумнівів щодо справжнього стану речей у повоєнній Польщі. Це був серйозний удар. Ніби в пропагандистської машини луснули відразу всі чотири колеса.
У вересні того ж року кардинала Вишинського арештували.
Нові обітниці, нова сила
Три роки й один місяць примас Польщі провів за ґратами. Позбавлений, як він сам напише у своїх «В’язничних нотатках», «навіть прав, які мають звичайні в’язні. Без вироку суду мене засудили на цивільну смерть і я деградував до рівня “позбавленця”».
Тільки останнього, 1956 року, коли московська відлига змінить політичний клімат і в інших країнах соцтабору, умови утримання Вишинського дещо поліпшаться. Його помістять у чинний монастир у Команчі, де його зможуть навідувати друзі, хоч і за спеціальними перепустками, отримати які було зовсім не просто. А до цього Вишинський перебував у розорених монастирях у Ривалді, Сточеку та Прудніку, які не надто відрізнялися від тих, що були «перекваліфіковані» у в’язниці й табори в СРСР.
Стефан Вишинський, 1956. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіЖодні побачення в цих монастирях не дозволялися: за два проведені там роки кардинал Вишинський, окрім охоронців, бачив тільки двох людей — священника й черницю. Обоє також були ув’язнені, переведені з інших в’язниць, де їх змусили погодитися на вкрай неприємну місію — шпигувати за примасом. Кардинал про це знав. Але трактував їхні таємні функції як велику людську трагедію, а до них самих ставився, як батько до хворих дітей, яким у цю мить мало чим може допомогти.
«Перемагає той, хто любить» — це гасло Стефана Вишинського було істинне в усі часи й за будь-яких обставин. Варто про це пам’ятати навіть у найпохмуріші хвилини.
У перші тижні ув’язнення, психологічно найскладніші, Вишинський доходить висновку, неочікувано оптимістичного і, здавалося б, цілком позбавленого реальних підстав: Католицька церква і Польща загалом можуть мати «інший сценарій розвитку подій. Не такий, як Росія чи Угорщина. Інший».
Реалізація цього «іншого сценарію» розпочалася з того, що формально було приготуванням до прийдешнього святкування тисячоліття хрещення Польщі. Так, приготуванням грандіозним. Але ж і подія — раз на тисячу років!
Першим «актом» мали стати Ясногірські обітниці польського народу. В середині XVII сторіччя Річ Посполита перебувала на грані загибелі. 1648 року в Україні почалося повстання Хмельницького В українській історіографії — Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького., згодом у війну з Польщею вступила Росія. 1655 року починається війна зі Швецією, що отримала назву Шведського потопу. Полчища ворогів заливали Польщу з двох боків і, здавалося, що надії немає.
1 квітня 1656 року у львівській катедрі король Ян II Казимир Ваза склав обітниці, віддавши себе, свій народ і свою країну під опіку Богородиці й назвавши її Королевою Польщі. Згодом відбулася небачена консолідація всіх верств суспільства, мобілізація всього живого на боротьбу з ворогом. Це була якась нечувана для XVII сторіччя хвиля патріотизму.
І Польща вистояла. Із утратами, зранена, але перемогла. А ці страшні роки залишилися в народній пам’яті часом найбільшої слави. Недарма два перші романи трилогії Генрика Сенкевича, написаної «для зміцнення сердець», оповідають саме про події цих років. Не всі обітниці Яна Казимира були втілені (змінити долю селян не вдалося), але й обітниць вірности Діві Марії ніхто не відміняв, а її титул Королеви Польщі глибоко вкоренився в польській свідомості.
За церковною традицією, обітниці годиться час від часу оновлювати. Зробити це у 300-ту річницю сам Бог велів, так що в задумі примаса не було нічого незвичного.
Вишинський пише текст нових обітниць і потаємно передає його в Ченстохову. Тут, перед найбільшою святинею польських католиків — Чорною Мадонною, в її день, 26 серпня, і повинен був відбутися акт оновлення обітниць. І скласти їх мав не політичний лідер Польщі, а народ.
Запрошення були розіслані у всі парафії. І люди прибували. Якщо відмінялись потяги — їхали велосипедами або йшли пішки. Якщо дорогою затримували — ішли лісом, «партизанськими стежками». У призначений час перед монастирем зібралося понад мільйон людей.
До мікрофона підійшов отець Єжи Томжинський, пріор монастиря, і сказав, що цієї ж миті примас у Команчі відмовлятиме ту саму молитву, разом з усіма. Потім він підійшов до порожнього трону з гербом примаса і поклав на нього букет білих і червоних троянд.
Текст обітниць замість примаса зачитав єпископ Міхал Клєпач.
Богородице Діво, Богом прославлена Маріє!
Королево світу й Польщі Королево!
Тепер, коли минає три століття від радісного дня, коли Ти стала Королевою Польщі, ми, Діти Польського народу і Твої діти, кров від крові предків наших, знову стаємо перед Тобою, сповнені такими ж почуттями любові, вірности й надії, які колись зміцнювали Отців наших. [...]
Королево Польщі! Оновлюємо нині обітниці Предків наших і визнаємо Тебе нашою Покровителькою й Королевою польського Народу...
Обітниці не виходили за рамки віри й моралі, у тексті не було жодної політичної складової — якщо, звісно, не вважати нею обіцянки «захищати молоде покоління від безбожжя й зіпсутости». Але не до чоботів комуністів, а до ніг Діви Марії складали поляки «себе самих і все, що маємо: сім’ї наші, храми й житла, лани й майстерні, плуги, молоти й пера, всі зусилля думки нашої, порухи сердець і пориви волі».
Мільйонний хор голосів відповів: «Королево Польщі, присягаємо».
Через півтора місяця примаса звільнили.
Вишинський добився скасування декрету «Про призначення», укладення нової угоди між єпископатом і урядом і відправив на спочинок багатьох «ксьондзів-патріотів».
Святкування тисячоліття Хрещення Польщі. Білосток, 1966. Джерело: Національний цифровий архів Польщі 3 травня наступного 1957 року, в День Конституції, який у ПНР був скасований, примас оголосив Велику Новенну — дев’ятирічні приготування до святкування тисячоліття Хрещення Польщі. І з кожним роком, кожним місяцем і кожним днем не тільки вірян, але й усіх поляків дедалі міцніше об’єднувала спільна думка: вони не з тих, кому нема чого втрачати, окрім своїх ланцюгів, вони — народ із тисячолітньою славною історією, тисячолітніми традиціями і культурою.
Якщо говорити про війну за людські душі між Церквою і владою ПНР, то комуністи програли її вже тоді. Остаточно й без вороття. Попереду чекав ще довгий шлях до політичної свободи, сценарій розвитку подій був напружений і драматичний. Але це був інший сценарій, не такий, як у СРСР. Інакше й бути вже не могло.
Переклав Андрій Савенець
