Добровільна евакуація під примусом

4 січня 1944 року Червона армія, наступаючи на Вермахт, дійшла до старого довоєнного кордону між Польщею та СРСР неподалік міста Сарни на Рівненщині. Польський еміграційний уряд у Лондоні відреагував на це: він укотре наголосив на необхідності визнати кордони станом на 1 вересня 1939 року. Совєтський уряд заявив, що кордон формуватимуть за «лінією Керзона». Іосіф Сталін мав у своїх руках всі карти, щоб стояти саме на цьому розв’язанні. Тож 9 вересня 1944-го представники уряду УРСР та комуністичного Польського комітету національного визволення підписали у Любліні угоду про обмін населенням. Згідно з нею, до кінця 1946 року близько 800 тисяч поляків були «добровільно евакуйовані» із західних областей УРСР. А близько пів мільйона українців своєю чергою депортовано до Радянського Союзу. 

У Львові заклики до «добровільної евакуації» спочатку не знаходили відгуку серед польського населення. Літературознавець, професор Ришард Ґаншинець, який тоді мешкав у Львові, у своїх спогадах пише, що наприкінці 1944 року більшість поляків ігнорувала радянські заклики до переїзду. Тоді ж львів’яни дізналися з радіо BBC про заяву британської Палати громад: кордон формуватимуть за «лінією Керзона» і відповідно Східна Галичина ввійде до СРСР. Новина викликала розчарування проте, знову ж таки, не спричинила великої хвилі виїздів. Тоді радянські функціонери вирішили стимулювати ці процеси звичним для себе методом — терором. На початку 1945 року Львовом прокотилася лавина арештів. Саме тоді професор Ришард Ґаншинець вирішив виїжджати. Проте не встиг: його арештували в стінах львівського університету. 

Ришард Ґаншинець, 1945. Джерело: Усна історія Львівського національного університету ім. І. Франка

У травні 1945 року в Львові на сучасній площі Соборній, 7, у приміщенні колишнього готелю «Краківський» почав працювати Польський евакуаційний комітет. Його обов’язком було реєструвати людей, які хотіли виїхати до Польщі, видавати їм евакуаційні картки та залагоджувати логістичні проблеми. Тоді ситуація з «евакуацією» була кардинально інша: як пише професор Ришард Ґаншинець, поляку годі було сподіватися втриматися у Львові. В університеті, до прикладу, видали внутрішній наказ усунути з усіх кафедр викладачів-поляків. Тож будинок на площі Соборній, 7 улітку 1945 року був перевантажений роботою. Навесні 1947-го оголосили, що «евакуація» завершена. Ще через рік влада закрила останню польську газету, яка виходила у Львові, Czerwony Sztandar, і взялася усувати з міських вулиць пам’ятники польським діячам.

Готель «Краківський», 1912. Джерело: Wikipedia

Мистецтво під прицілом ідеології

1945 року до згаданої угоди щодо обміну населенням додали міжурядовий протокол, у якому йшлося, зокрема, про передачу Польщі львівських пам’ятників, пов’язаних із минулим польського народу. Більшість мала високу мистецьку вартість, адже їх наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття створювали найвідоміші митці Галичини і не тільки. Проте в очах нової влади ці монументи були ідеологічно шкідливі. Львів чекала інтенсивна повоєнна радянізація. Обличчя міста мало змінитися раз і назавжди. 

Фонтан «Світязянка» на площі Галицькій. Джерело: Колекція Ігоря Котлобулатова / Міський медіаархів / Центр міської історії

Як не дивно, однією з перших жертв цієї політики стала… Світязянка. Цей відносно невеликий пам’ятник за мотивами однойменної балади Адама Міцкевича постав 1880 року на сучасній площі Галицькій з нагоди приїзду до міста цісаря Франца Йозефа І. Львівська Світязанка роботи Тадеуша Блотніцького, відомого представника академізму в скульптурі, безслідно зникла після 1945 року. 

Тоді ж зник і пам’ятник відомому політичному діячу ХІХ століття графу Аґенору Ґолуховському, створений Ципріаном Ґодебським. Граф Ґолуховський багато років був цісарським намісником Королівства Галичини та Володимирії й міністром внутрішніх справ Австрійської імперії. По його смерті родина клопоталася, аби пам’ятник графу красувався навпроти Галицького сейму. Проте маґістрат, не заперечуючи необхідності увіковічнення Ґолуховський в камені, визначив інше місце: на початку парку (нині — парк імені Івана Франка), навпроти сучасної вулиці Січових Стрільців. (Адже перед будівлею сейму мав постати монумент «герою двох континентів» Тадеушу Косцюшку.) Родичі погодилися, і 1901 року біля парку постав розкішний пам’ятник — один із найдорожчих в історії габсбурзького періоду Львова. Його вартість сягнула понад 130 тисяч австро-угорських крон. Коли монумент зник, на його місце перенесли чавунну вазу 1829 року скульптора Кароля Цептовського, яка стоїть там досі. 

Пам'ятник Аґенору Ґолуховському. Джерело: Колекція Ігоря Котлобулатова / Міський медіаархів / Центр міської історії

1949 рік став переломним у історії львівських пам’ятників польським діячам: совєтська влада вирішила позбутися їх, передавши Польщі. Здавалося б, багато монументів отримало шанс не повторити долю пам’ятників Ґолуховському чи Світязянці. Проте не всім із них пощастило, і першим у цьому списку є пам’ятник великому коронному гетьману Станіславу Яблонському. 

Як зникли безвісті Яблонський і Смолька 

Станіслав Яблонський був одним із найвідоміших полководців Речі Посполитої часів правління Яна ІІІ Собєського. У війнах з Османською імперією він воював у великих Хотинській та Віденській битвах, а також під Парканами. А 1695 року очолив оборону Львова під час останнього походу кримських татар на Галичину. Тут коронного гетьмана і поховали 1702-го в крипті костелу отців єзуїтів. У 50-х роках XVIII століття скульптор Себастьян Фесінґер завершив роботу над пам’ятником Яблонському. Цікавим і вартим уваги залишається той факт, що це перший львівський пам’ятник, присвячений світській людині. За 200 років пам’ятник змінив аж п’ять локацій. Якийсь час він навіть був занедбаний. 

Пам’ятник Станіславу Яблонському. Джерело: Гриць Совків (The Gryć) / Facebook

Найбільше львів’яни пам’ятають монумент Яблонському, коли той у 1859–1932 роках стояв на Гетьманських валах (сучасний проспект Свободи), навпроти Промислового музею (тепер — Національний музей імені Андрея Шептицького). 1932 року монумент перенесли на площу Трибунальську (тепер — площа Ангелів), яку тоді ж перейменували на честь гетьмана. 1949-го пам’ятник коронному гетьману передали Польщі, де він, на жаль, загубився. 

Ще один відомий львівський пам’ятник, який розділив долю монумента Станіславу Яблонському — бронзова фігура Францішека Смольки . І якщо коронний гетьман чекав на свою статую у Львові майже пів століття, то колишній президент Палати послів Імперської ради був увіковічений уже на 14-й рік по смерті — 1913-го. 

Францішек Смолька прожив насичене і драматичне життя. Встиг побувати і адвокатом, і революціонером, і просто політиком місцевого й імперського рівня. Але найбільше запам’ятався львів’янам невдалим самогубством та ініціативою насипати курган Люблінської унії на Високому замку 1869 року. Так у місті з’явилася чудова локація для огляду околиць. Хоча, на жаль, ціною знищення решток старого замку.

Пам’ятник Францішеку Смольці. Джерело: Колекція Ігоря Котлобулатова / Міський медіаархів / Центр міської історії

Смолька мріяв стати президентом Львова, однак не судилося. Зате його обрали президентом Палати послів Імперської Ради. Помер він у Львові і похований на Личаківському цвинтарі. 8 грудня 1913 року на площі імені Смольки (тепер — Генерала Григоренка) урочисто відкрили триметровий пам’ятник йому авторства згаданого вже Тадеуша Блотніцького. 1949 року монумент передали Польщі, і він теж десь загубився. 

Нові адреси старих монументів

Поза цими сумними прикладами, чимало переданих Польщі пам’ятників зараз красуються у Щецині, Вроцлаві і Ґданську, зокрема — Корнелю Уєйському, Алєксандеру Фредру та Яну ІІІ Собєському. 

Відомий поет-романтик Корнель Уєйський, як і Францішек Смолька, брав участь у революційних подіях 1848 року. Пам’ятник у Львові йому поставили на четвертий рік по смерті. Погруддя, створене Антонієм Попелем, стояло навпроти міського казино (тепер — Львівська обласна універсальна наукова бібліотека на сучасному проспекті Тараса Шевченка). 1950 року пам’ятник відправили до Польщі: спочатку він знаходився у сховищі у королівській резиденції Вілянув, а згодом «переїхав» до Щецина. 

Пам’ятник Корнелю Уєйському. Джерело: Wikipedia

А от бронзовий граф Алєксандер Фредро «оселився» у Вроцлаві. За життя відомий комедіограф та поет не раз бував у цьому місті, а його внуки Роман Мар’я Алєксандер та Алєксандер Мар’я Домінік Шептицькі навчалися в місцевому університеті на праві 1884 року. Перший згодом став Главою Греко-Католицької Церкви й увійшов у історію як митрополит Андрей Шептицький. 

Та повернімося до Алєксандера Фредра. У Львові він мешкав у палацику на Хорунщизні (неподалік сучасного проспекту Тараса Шевченка) і цей факт узяли до уваги, обираючи місце під монумент. Восени 1897 року урочисто відкрили бронзовий пам’ятник авторства Леонарда Марконі. Львів’янам він не надто сподобався — митця навіть звинувачували у плагіаті. Хай там як, а Фредро «просидів» на постаменті до 1946 року. 1994-го на його місце «посадили» Михайла Грушевського . 

Під час «добровільної евакуації» багато львівських поляків опинилося у Вроцлаві. Ще у серпні 1945-го у листах до дружини Ришард Ґаншинець не вірив, що після завершення Другої світової війни Вроцлав буде у складі Польщі. Та професор просто тоді ще не знав про підсумкові рішення Потсдамської конференції і компенсацію в 100 тисяч кілометрів квадратних за заході країни. І саме сюди, до Вроцлава, потрапив львівський пам’ятник Фредру. Його встановили 1956 року на площі Ринок. Як і інших львівських пам’ятників у повоєнній Польщі — шлях Фредра до вроцлавського ринку лежав через Вілянув. Та якщо щодо Вроцлава професор Ґаншинець мав великі сумніви, то щодо Ґданська — ні. І саме до цього міста потрапив найвідоміший львівський пам’ятник — Яну ІІІ Собєському. 

Пам’ятник Яну ІІІ Собєському. Джерело: Nemo / Wikipedia

Годі казати, як тісно був пов’язаний Ян ІІІ Собєський зі Львовом. В місті він бував часто, мав свою кам’яницю. От тільки 1672 року, під час турецької загрози, не вірив у сили Львова. Але все це забулося в світлі перемоги битви під Віднем 1683-го. Тож, магістрат вирішив віддати під майбутній монумент «найцентральніше» місце у Львові — на теперішньому проспекті Свободи. 

Скульптор Тадеуш Баронч працював над пам’ятником майже десять років. 1898-го він його нарешті завершив, але відкрити згідно плану не вийшло: 10 вересня на березі Женевського озера італійський анархіст убив цісареву Єлизавету Баварську, тож відкриття перенесли на 20 листопада.

1949 року МЗС УРСР доручило виконкому Львівської обласної ради демонтувати пам’ятник і передати його Польщі. Львів готувався до встановлення погруддя Владіміру Лєніну перед Оперним театром, і Собєський неподалік, з пункту бачення совєтських функціонерів, був зайвий. За іронією долі пам’ятник спочатку переїхав до Вілянува — резиденції Собєського, де король і помер 17 червня 1696 року. Там він простояв аж до 1965-го, коли його передали до Ґданська. 

*

1979 року з львівського арсеналу демонтували старовинні герби Собєських і Яблонських. У сусідній зі Львовом Жовкві совєтську владу не пережив жоден пам’ятник. Лише фрагменти монумента Яну ІІІ Собєському на подвір’ї костелу святого Лаврентія говорять про багате минуле цього містечка. Львівським пам’ятникам пощастило набагато більше. Сьогодні, дивлячись на Фредра у Вроцлаві чи Уєйського у Щецині, перехожий навіть не здогадується, яка драматична і складна історія прихована за шедевром у камені чи бронзі. 

Використана література: Складні сторінки історії: розповідаючи про Другу світову війну у Львові / О. Андронатій, І. Золотар, А. Чеботарьова, Т. М. Янковський. За координації Центру міської історії. Львів, 2019; Я. Грицак Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. Київ: Yakaboo Publishing, 2022; Польща – нарис історії / за ред. В. Менджецького та Є. Брацискевича. Варшава, 2015; Бірюльов Ю. Львівська скульптура від раннього класицизму до авангардизму (середина XVIII – середина ХХ ст.). Львів: Видавництво «Апріорі», 2015; Мельник І., Масик Р. Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова. Львів: Видавництво «Апріорі», 2012. 

Редакторка Наталя Ткачик