Ту прогулянку в курортному парку Криніци Ґурської я запам’ятав на все життя. Перерва у роботі Міжнародного економічного форуму. Ми зі старшим приятелем , професором Єжи Помяновським , дискутуємо про Донбас. До російсько-української війни ще багато років , мало хто з українців розуміє, що російські війська рано чи пізно вторгнуться на українську територію. Але ми з Помяновським саме з тих, хто прекрасно усвідомлює: конфлікт практично неуникний, якщо Україна збереже свою свободу, спробує розвиватися як незалежна держава, а не як малоросійська провінція. І розмовляємо про одну з найбільших небезпек такого розвитку — використання Донбасу потенційним окупантом. Сьогодні така дискусія звична і для політиків , і для інтелектуалів. Років 15 тому — а саме тоді точилася наша розмова — вона здалася б сторонньому спостерігачеві політичною фантастикою.
Ми ж із Помяновським розуміємо один одного. Проте не погоджуємося один із одним.
Це взагалі визначало наші стосунки , на яких відбивалися його мудрість і самовпевненість та моя ще молода безкомпромісність і теж самовпевненість. І от якоїсь миті під час дискусії, щоб довести точність своєї позиції, я нагадую про свій професійний досвід: «От ви говорите про шахтарів , пане професоре! А ви впевнені що розумієте їх? Я їздив на Донбас , я зустрічався з шахтарями під час страйків. Я навіть спускався у шахти, і в Донбасі, і в Караганді...»
Помяновський дивиться на мене зі стриманою усмішкою. Як завжди , елегантний — бездоганний костюм, біла сорочка, метелик… Людина з салонів, галерей Флоренції...
«Вражаючий досвід , пане Віталію! Ви спілкувалися із шахтарями. Ви навіть спускалися у шахту на кілька хвилин! Багато чого зрозуміли, так?» — «Так , пане професоре, будьте певні, я багато чого зрозумів!» — торжествую. — «А я працював у донбаських шахтах під час Другої світової війни» , — з такою ж лагідною усмішкою говорить Помяновський.
Він витримує паузу. Я відчуваю , як червонію. Але водночас я щасливий. Розумію, що отримав урок на все життя. Більше ніколи не буду поверхово ставитися до жодного співрозмовника. Буду поважати будь-який інший досвід і більше не пропущу такий бездоганний удар. Нокдаун — так, але більше ніяких нокаутів! Навіть не прошу вибачення, бо знаю: він і так усе зрозумів. Я думаю, яка це прекрасна риса — у своєму візіонерстві він може змінювати не тільки світ, а й окремих людей. Так просто, під час прогулянки, однією фразою.
А він був візіонером. Створення «Нової Польщі» — кульмінація цього візіонерства , його вічного щирого бажання транслювати цінності.
Саме цей потяг до трансляції цінностей визначив усю його біографію , його ставлення до життя. Один із останніх могіканів польського єврейства, нащадок знаменитої родини з культурними і релігійними традиціями, він відчував себе не просто поляком — а поляком, який має демонструвати світу надбання польської цивілізації. Але водночас Помяновський ніколи не забував про своє походження і пишався насамперед тим, що польська цивілізація — це можливість бути поляком кожному, хто цього забажає. Він був блискучим знавцем російської культури — завдяки йому як перекладачеві поляки познайомилися з найкращими літературними взірцями. Але заразом він ненавидів російський імперіалізм і російське рабство. Ненавидів без напівтонів, компромісів, які ще існували у перші роки реставрації цього імперіалізму Владіміром Путіним. Він міг здаватися архаїчним у своїй затятості , але насправді був неймовірно сучасним. Архаїчними є якраз ті, хто вірить, що із хижаком можна якось домовитись. Що для цього достатньо «просто перестати стріляти».
І саме таке ставлення до Росії визначало його ставлення до України. Українську незалежність він розглядав саме у вимірі справедливості. Тому що усвідомлював: імперія не хоче цієї незалежності , вона робитиме все можливе, щоб не допустити і ліквідувати цю незалежність. І в цьому розумінні він залишався одним із останніх соратників Єжи Ґєдройця — людини , що вірила в майбутнє Польщі поруч із незалежними Україною, Білоруссю і Литвою.
2002 року мені вдалося зробити із Помяновським спеціальну програму , присвячену Ґєдройцеві — вона вийшла в ефірі російської служби «Радіо Свобода». Під час запису я запитав, що він вважає найважливішим у впливі Редактора.
«Саме в колі “Культури” сформувалася концепція , яку спочатку не сприйняло все суспільство, не тільки інтелігенція , і в самій країні, себто, Польщі, і в емігрантському світі. Ґєдройць наполягав не тільки на союзі Польщі з найближчими східними сусідами — він першим закликав нас відмовитися від претензій на колишні східні землі, Вільнюс , Львів , Гродно. Тоді майже всі сприйняли це за блюзнірство, але він дочекався часів, коли його нібито самогубна концепція стала загальноприйнятою і ввійшла в канон національного здорового глузду. Публіцисти “Культури” вважали і довели, що незалежність народів “найближчого Сходу” (дозвольте мені вжити цей термін), які живуть між Росією і Польщею, усуне причину і предмет віковічного спору між двома нашими державами».
Найближчий Схід! Так , він був щирим другом цього «найближчого Сходу» — власне тому, що був польським патріотом. Але цей патріотизм диктував йому необхідність ділитися свободою з іншими. Якщо до когось у недавньому минулому можна віднести знаменитий заклик «За нашу і вашу свободу» — то це до Єжи Помяновського.
