Великий Любінь

У часи Другої Речі Посполитої в цьому селищі на Львівщині розташовувався один із найстаріших у Європі бальнеологічних курортів. Він містився у бароковому палаці, який звели, найімовірніше, в XVIII столітті на території давнього замку (зараз від нього залишились лише вали).

Палац Бруніцьких у містечку Великий Любінь. Фото: Томаш Лесновський

Спершу палац належав родині Гумецьких, а на початку XІХ століття його купили Яблоновські. Так його власником, зокрема, став відомий мемуарист і учасник Листопадового повстання Людвік Яблоновський.

Старанням його матері, Маріанни, в Любіні відкрили курорт: селище славилося мінеральними джерелами ще з XVI століття. Заклад стрімко розвивався і перед Першою світовою війною вже був найбільшим такого плану польським курортом.

Після воєнних знищень його відновили, і Любінь знову почав приймати водночас до двох тисяч курортників. Після Другої світової війни добудували нові корпуси — сюди досі приїжджають лікувати хвороби серця і суглобів.

Від давніх курортних будівель збереглась неоґотична каплиця й один із павільйонів із колонами. Їх можна побачити у розлогому давньому парку з платанами — він розкинувся на виїзді з селища в напрямку Самбора.

Та повернімось до самого палацу. Людвік Яблоновський продав його баронові Константи Бруніцькому. 1909 року син нового власника, Адольф, вирішив перебудувати палац. До робіт залучили архітектора Яна Шульца і декоратора Пйотра Гарасимовича (їм ми, зокрема, завдячуємо відомим оздобленням військового казино у Львові, де сьогодні міститься Дім учених). Так зовнішній і внутрішній вигляд пам’ятки набув необарокового стилю.

На початку Першої світової більшість цінностей із палацу перевезли до Львова, що їх і врятувало. Так вдалося зберегти, зокрема, портрет родини польського короля Яна ІІІ Собєського. Сьогодні його можна побачити у варшавському музеї Вілянув.

Адольф Бруніцький жив у Великому Любіні до вересня 1939 року, коли його, 80-літнього, арештував НКВС. Через два роки останній власник маєтку помер у сталінському таборі у Сєміпалатінську, що в Казахстані.

Після війни комуністи облаштували в палаці інтернат для дітей із вадами розвитку — він діє досі.

У 2006-2007 роках швейцарський меценат отець Роберт Ґотс профінансував капітальний ремонт пам’ятки. Тепер над входом на ризаліті Частина будинку, що виступає за основну лінію фасаду. красуються герби Бруніцьких і Шимановських, фасади зусібіч прикрашені пілястрами, в нішах вміщено великі кам’яні вази.

Герби Бруніцьких і Шимановських. Джерело: Вікімедіа

На жаль, оригінальний декор інтер’єру не зберігся. Теж не дійшла до наших днів старовинна черепиця — зараз дах вкритий її дешевим замінником. Зате залишилися його оригінальна форма та химерні димарі.

Оброшине

1730 року архієпископ Ян Скарбек, відомий будівничий нових і реставратор старих костелів, наказав звести в Оброшиному на Львівщині літню резиденцію. Припускають, що архітектором палацу був відомий зодчий Юзеф ІІ Фонтана.

Палац звели ще за життя Скарбека, а внутрішні роботи завершували вже при наступних єпископах: Міколаю Вижицькому і Вацлаву Сєраковському.

Палац архієпископів у Оброшиному. Джерело: Вікімедіа

Зовні палац був доволі скромним, та єпископи не пошкодували грошей на розкішні мистецькі інтер’єри, зокрема ліпнину, печі, меблі, паркети з різних порід дерева та каплицю. На стінах одного із залів висіли портрети всіх львівських єпископів, в тому числі першого галицького архієпископа Кристина з Острова, датований XIV століттям.

У ХІХ столітті Оброшине вже не вабило львівських митрополитів і пам’ятка почала занепадати. В часи Першої світової та Українсько-польської війни палац неодноразово зазнавав грабунків. На щастя, цінні портрети тоді врятували, вивізши до Львова.

Згодом архітектор Броніслав Віктор та реставратор Юзеф Пйотровський отримали дозвіл на відновлення палацу. Вони ввійшли в раж і докорінно змінили пам’ятку. Наприклад, оригінальні зовнішні оздоблення в стилі рококо замінили новими — у вигаданому ними ж «східно-малопольському» стилі. На фасаді з’явились колони, велетенські вази, скульптури ангеликів путто, а ще дельфін. Та на цьому архітектор і реставратор не зупинилися: вони знесли всю внутрішню ліпнини, розібрали печі й сходи. Обуренню громадськості не було меж.

Брама палацу латинських архієпископів. Джерело: Вікімедіа

На щастя, горе-реконструкція не поширилася на чудовий брамний комплекс. Він досі складається з кількох приміщень і його увінчують алегоричні скульптури старця і юнки.

Досить добре зберігся і довколишній парк у французькому стилі. Велика заслуга в цьому аграрного інституту, Інститут сільського господарства Карпатського регіону НААН. на балансі якого перебуває палац. У парку можна побачити кілька господарських будівель XVIII століття, а також оригінальні скульптури. Варто зазначити, що інститут ніяк не використовує приміщення палацу, пам’ятка стоїть закритою й руйнується.

Червоноград

До 1951-го це місто, розташоване на Львівщині, називалось Кристинополь. Споконвіків його перлиною був палац Потоцьких, що знаходиться неподалік Західного Бугу, при дорозі на Гоголів. З боку центральної вулиці давню резиденцію заступає школа, збудована в совєтські часи. А поруч розташовані колишні бернардинський та василіянський монастирі.

Місто, а з ним і палац, постали 1692 року стараннями краківського воєводи Казімєжа Потоцького Щенсного. Він назвав його Кристинополем на честь дружини Кристини з Любомирських.

Кристинопільський палац. Джерело: Томаш Лєсновський

Найбільшої слави Кристинополь, а з ним і резиденція, зазнали за Францішека Салезія Потоцького, київського воєводи та онука засновника міста. Отримавши великий спадок від батька і, особливо, дядька, а також чималі посаги від двох шлюбів, він став одним із найбагатших можновладців Речі Посполитої середини XVIII століття. Сучасники називали Францішека Салезія малим королем на Русі, адже в його володіннях було 170 міст і містечок з 400 тисячами підданих.

Потоцький і справді завів у своїй кристинопільській резиденції ледь не королівський етикет: коли він виїжджав чи повертався до палацу, з майдану його урочисто проводжав чи відповідно зустрічав придворний почет. При цьому грали труби і били барабани. А ще Потоцький мав у Кристинополі власну піхоту, кавалерію і артилерію з кількома десятками гармат. Магнат теж підтримував відносини з монаршими дворами Петербурга, Стамбула та Італії.

1762 року французький архітектор П’єр Ріко де Тіррегайлль перебудував старий палац у велику резиденцію в стилі бароко з елементами класицизму. Вона складалась з 40 приміщень, серед яких найрозкішніші — китайський кабінет, бальний та великий італійський зали.

В’їзна брама з бічними прибудовами утворювали великий курдонер, Передня ділянка двору перед парадним фасадом. за яким розкинулися тераси з французько-італійським садом. Численні канали, каскади й басейни з вишуканими фонтанами, як-от «басейн Нептуна», «голландський басейн», «кришталевий басейн». На жаль, до нас дійшли тільки назви. Цей витвір садово-паркового мистецтва свого часу нагадував королівські версальські тераси.

Єдиним сином Францішека Салезія був іще заможніший Станіслав Щенсний Потоцький — тарговицький конфедерат, власник Тульчина і парку Софіївка. Його першим юнацьким коханням стала Ґертруда Коморовська, донька шляхетського, але не магнатського роду з сусіднього маєтку. Проти волі батька Станіслав Щенсний таємно одружився з 17-літньою дівчиною. Дізнавшись про це, Францішек Салезій змусив сина надіслати до Риму подання про розлучення. Батьки Ґертруди хотіли сховати її від гніву магната в одному з львівських монастирів, але гайдуки Потоцького схопили дівчину і повезли в Кристинополь. Дорогою, аби заглушити крики нещасної, її накрили купою подушок і одягу. Дівчина задихнулась. Щоб приховати свій злочин, гайдуки втопили тіло в ополонці Західного Бугу. Навесні його знайшли біля Сокаля і поховали в містечку Новий Витків. Це сталося в лютому 1771-го.

Наступного року Францішек Салезій віддав Богу душу, а батьки Ґертруди виграли судовий процес проти Потоцьких. Тож Станіслав Щенсний був змушений відступити їм багато земель. Іронія долі в тому, що сестра Ґертруди, Кордула Коморовська, невдовзі вийшла заміж за кузена Щенсного Теодора Потоцького — завдяки отриманим новим маєткам цей шлюб уже вважався рівним. Всі ці події змальовано в літературі, зокрема відомій поемі «Марія» Антонія Мальчевського.

Мабуть, не бажаючи жити в місці, що нагадувало про трагедію, 1781 року Потоцький продав Кристинополь князю Адаму Понінському. Численні цінності, бібліотеку, архів та картинну галерею Станіслав Щенсний перевіз у нову резиденцію в Тульчині.

Набуті Понінським маєтки виявились переобтяженими боргами, які князь був не в змозі сплатити. Тому на певний час Кристинопільський палац перейшов у власність австрійського уряду. Наприкінці XVIII століття його орендувала кам’янська каштелянка Катажина з Потоцьких Коссаковська, відома своєю політичною діяльністю, великою дотепністю і не меншим гонором.

За часів Катажини у палаці вирувало великопанське життя. Каштелянка навіть приймала цісаря Йозефа ІІ. Після її смерті резиденція переходила з рук у руки орендарів. Врешті, палац купили Вишнєвські. Після великої пожежі 1872 року його перебудували, звели другий поверх. На початку ХХ століття в процесі ремонту споруді частково повернули первісний бароковий вигляд, але під час Першої світової її вщерть сплюндрували. А розкішні садові тераси з фонтанами вже віддавна стояли в занепаді. У час Другої Речі Посполитої споруда стояла пусткою — тут ніхто не жив. Після Другої світової тут певний час містився музей атеїзму.

Сьогодні в палаці міститься краєзнавчий музей, який 1989 року перенесли сюди з василіанського монастиря. Частина експозицій присвячена палацу.

Оригінальне внутрішнє декорування споруди не збереглось, проте тут є чимало цінних експонатів, зокрема меблі XVIII століття, полотна, одяг — на жаль, не з цього палацу, а звезені з різних інших місць. А ще сучасні відвідувачі можуть заглянути у підземелля під палацом — їх частково розчистили музейники.

Вишнівець

Цей палац на Тернопільщині недарма вважали королівським, а Оноре Бальзак, побувавши тут 1848 року, називав його малим Версалем.

Все почалось 1395 року, коли місто перейшло сину литовського князя Ольгерда Дмитру Корибуту. Від нього вели свій рід такі знані шляхетські роди, як Збаразькі, Воронецькі і, звісно, Вишневецькі.

Палац у Вишнівці. Джерело: Вікімедіа

Дмитро Корибут заклав замок у Старому Вишнівці, але позаяк його не раз захоплювали татари, укріплення перенесли на інший, стрімкіший берег Горині. 1512 року під Новим Вишнівцем князь Костянтин Острозький розгромив татарів, звільнивши з ясиру 14 тисяч бранців.

Вишнівець можна опосередковано вважати колискою Запорізької Січі, адже звідси походить Дмитро Байда Вишневецький — будівничий фортеці на острові Мала Хортиця, куди стікалися козаки. Пам’ятник йому стоїть на валу замку.

Нащадки князя спільно із родом Мнішеків всіляко сприяли московській авантюрі з Лжедмітрієм І. Марина Мнішек взяла шлюб з Ґріґорієм Отрєп’євим у Вознесенській церкві, закладеній Байдою під замком. «Альтанка Марини» простояла в парку до 1944 року — на місці, де буцімто відбулись заручини Мнішек із самозванцем.

Не менш яскравий слід в історії Вишнівця залишив ще один князь Вишневецький — оспіваний поляками й проклятий українцями Ярема (Єремій). Він перший зі свого роду перейшов із православ’я в католицизм і навіть заснував поруч із замком монастир босих кармелітів.

Палац у Вишнівці. Джерело: Вікімедіа

Ярема Вишневецький докорінно перебудував і укріпив родинне гніздо, що не завадило козакам Хмельницького двічі здобути Вишнівець: 1649 і 1655 років. До речі, в проміжку між цими подіями в замку деякий час у полоні після Берестецької битви перебував Богдан Хмельницький.

Справжня трагедія сталась 1675 року, коли під стіни замку підійшла турецька армія. За переказами, гарнізон відважно боронився, але твердиня впала внаслідок зради євреїв (принаймні так стверджував польський краєзнавець Мєчислав Орлович). Вдершись у замок, турки вирізали всіх до ноги.

Місто вкотре розквітло завдяки останньому представнику роду Вишневецьких — віленському воєводі Міхалу Сервацию, одному з найбагатших магнатів Речі Посполитої першої половини XVIII століття. Його маєтки (а йдеться, зокрема, про 9 міст і 150 сіл) оцінювались в 14 мільйонів злотих! На місці старого родинного замку Міхал Серваций Вишневецький збудував розкішну барокову резиденцію. Втілити амбітний задум йому допоміг французький архітектор Жак Депре Бланже.

Воєвода перевіз сюди все найцінніше зі своїх численних маєтків, що поклало початок величезної вишневецької колекції мистецьких творів. У пишних покоях князь влаштовував бенкети. 1744 року Міхал Серваций помер. Церемонію прощання з ним називали найрозкішнішим похороном XVIII століття. Шляхти з’їхалось без ліку, а жалобні бенкети тривали чотири дні. Князя поховали в крипті монастиря босих кармелітів, розломивши над труною родинний герб — на знак того, що покійний не залишив нащадків.

Вишнівець перейшов до Мнішеків. Новим доброчинцем міста загалом і резиденції зокрема став великий коронний маршалок Міхал Єжи Мнішек. Він теж позвозив сюди з численних маєтків твори мистецтва й історичні артефакти.

Міхал Єжи Мнішек був близьким другом останнього польського короля Станіслава Авґуста, і той на знак дружби часто дарував йому цінні полотна, скульптури та ювелірні прикраси. Мнішек в боргу не залишався. 1781 року він чотири тижні гучно гостив у Вишнівці весь королівський двір на чолі з монархом, який тут чекав приїзду царевича Павєла (він інкогніто їхав через Україну в подорож Європою). Майбутній імператор Павєл І провів у Вишнівці шість днів, залишивши власноруч вирізьблений підпис на одному зі свічад.

Ще гучніший бенкет влаштував Мнішек під час другого візиту Станіслава Авґуста 1787 року: тоді король їхав на побачення з Катериною ІІ до Канева.

Син Міхала Єжи Мнішека, Кароль Філіп, також підтримував великопанський дух резиденції, зокрема доповнив колекції рідкісним коштовним камінням, розмістивши його в окремому геологічному кабінеті.

У середині ХІХ століття у Вишнівці знаходилось близько 1800 полотен найвідоміших європейських художників, зокрема Каналетто, Веронезе, Лампі, Рубенса, Рембрандта, Кранаха. Також тут було зібрано портрети Вишневецьких, Мнішеків, польських королів та інших європейських монархів. Бібліотека налічувала 13 тисяч томів, до неї входили й архіви найвпливовіших польських родів, безцінні для науки. А ще було безліч срібла, золота, кришталю, порцеляни, меблів, зброї, рідкісних тканин тощо.

Втім, після смерті Кароля Філіпа (1844 року) маєток почав поволі занепадати. Сини дідича жили переважно в Парижі. Один із них, художник і колекціонер Анджей Єжи, вивіз із Вишнівця до Франції чимало цінних портретів і предметів.

Врешті Мнішеки продали Вишнівець княжні, фрейліні й поетесі Анні Абамелек. Нова власниця почала «очищувати» резиденцію від накопичених десятиліттями цінностей, зокрема вивезла 12 доверху набитих возів. На певний час цей грабунок припинився, коли маєток викупив колекціонер і бібліофіл Влодзімєж Броель-Платер. Але в нього банально не вистачило коштів на утримання резиденції, тож 1873 року Вишнівець потрапив до рук київського купця, афериста Івана Толлі.

Залишки вишнівецьких скарбів Толлі збував наліво й направо. Зокрема, подарував російському генералу картини з Лжедмітрієм, до Києва вивіз майже всю бібліотеку, а до Петербурга — барокові кахлеві печі (кілька з них зараз знаходяться у Вавельському замку). Толлі навіть організував відкриті торги, на яких збував старовинні цінності.

Згодом маєток дістався російському підприємцю Павєлу Дємідову. Він щиро намагався повернути резиденції втрачену велич, ставлячись до неї не як до музею. Дємідов скуповував розпорошені речі з маєтку, а те, що не зміг повернути, доповнював власними цінностями.

Палац у Вишнівці. Фото: Дмитро Антонюк

Під час Першої світової резиденція майже не постраждала, проте 1920 року, коли тут стояли будьонівці, вони сплюндрували й розграбували пам’ятку, зокрема вивезли 45 тисяч голландських кахлів (жоден малюнок на них не повторювався).

За часів Другої Речі Посполитої резиденцію відреставрували — одним з архітекторів був Владислав Городецький — і розмістили в ній кілька установ. На жаль, вишнівецька резиденція остаточно втратила свої розкішні інтер’єри внаслідок дій упівців: у лютому 1944 року, ввійшовши до Вишнівця, вони вбили кількасот поляків і підпалили костел кармелітів та палац. Невдовзі мури храму розібрали, а замок відновили, щоправда, тільки ззовні.

У совєтські часи в палаці діяли дім культури, музична школа і технікум. Сьогодні комплекс є частиною заповідника «Замки Тернопілля». У кількох залах палацу облаштовано музей.

2015 року заповідник отримав грант від США на відновлення Дзеркальної зали палаци на 159 тисяч доларів. З держбюджету доклали ще 4 мільйони гривень, і влітку 2018 року відроджену залу урочисто відкрили. В ній розмістили чимало цікавих музейних експонатів, зокрема алегоричні статуї лицарів із катафалка Юзефа Потоцького середини XVIII століття.

Відновлена Дзеркальна зала. Джерело: Вікімедіа

На другому поверсі палацу можна подивитися оригінальні портрети шляхти, пов’язаної із Вишнівцем, а також відтворений інтер’єр старовинної спальні.

Окрім палацу, у Вишнівці збереглися барокові близнюки-брами резиденції й кляштору кармелітів, оборонні стіни монастиря і замку Яреми Вишневецького, Вознесенська церква, де Ґріґорій Отрєп’єв вінчався з Мариною Мнішек, і католицький цвинтар. Порівняно з іншими маєтками Волині це дуже і дуже багато.

Ну а що ж із вишнівецькими скарбами? Кілька портретів Вишневецьких знаходяться в Національному історичному музеї України; портрет короля Станіслава Авґуста пензля Антоніо Лампі — у фондах Київського музею західного і східного мистецтв імені Ханенків. Дещо з живопису — тепер у варшавських і лондонських музеях, а також у паризьких приватних колекціях.

У 20-х роках ХХ століття в підвалі будинку Толлі в Києві знайшли дві величезні скрині з частиною бібліотеки Вишневецьких-Мнішеків. Можливо, книги потрапили до однієї зі столичних бібліотек. Приблизно тоді ж у Петрограді в одному із підвалів знайшли затоплені скрині з іншою частиною вишнівецької бібліотеки. Від води вдалось врятувати лише третину збірки. Найімовірніше, вона тепер також в одній із бібліотек Санкт-Петербурга.