Я з дитинства пам’ятаю картинку: перон на Центральному вокзалі. Мій дідусь виходить із потяга, тримаючи під пахвою величезну іграшкову машину з педалями. І багато інших пасажирів теж тарабанять такі машини. Це до Варшави прибув потяг із Москви.
Поїздки до Москви організовували польське державне підприємство Орбіс, що займалося закордонним туризмом, і Товариство польсько-совєтської дружби. У період розквіту ТПСД до нього входило близько трьох мільйонів поляків. Однією з причин вступити туди був шанс поїхати в захопливу подорож.
«Потяги дружби» почали курсувати наприкінці 60-х років. Спершу все відбувалося з великою помпою. Пасажири — ретельно відібрані партійні діячі й передовики виробництва. Всі — святково одягнені. Іноді їх проводжав оркестр.
Згодом маршрут Варшава — Москва став доступнішим більш широкому колу громадян. Саме тоді потяги почали використовувати і для польсько-совєтської торгівлі. Такої звичайної, людської, а не міждержавної.
«Потяги дружби» найчастіше їздали з Варшави до Москви через Брест. Але маршрути бували різними. Іноді потяги проходили через Мінськ, іноді — через Вільнюс або й Лєнінґрад. Одеса, Київ, Сочі, Мурманськ… Для пасажирів організовували екскурсії містами.
Моя мама колись поїхала «Потягом дружби» до Москви на Новий рік. Вона жила в одній із сталінських висоток, але коли хотіла повернутися з прогулянки, то не могла згадати, в якій саме: у Варшаві висотка була лише одна, й стриміла мов дороговказ у центрі міста.
Подорожувалося досить комфортно. Їхати доводилось кілька днів, зате в спальних вагонах. Щойно потяг вирушав, починалися розваги, тобто споживання алкоголю.
«Потяг дружби», 1960. Фото: Ромуальд Бронярек / KARTAПопри декларовану дружбу між країнами народної демократії, попри пропагандистське гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся», поїхати в закордонну подорож у ті часи було досить складно. Подорожі вважались привілеєм. Хто може поїхати за кордон, а хто на це не заслужив, — вирішувала влада.
«Потяги дружби» — така собі суміш розваги й індоктринації. Наприклад, у Москві обов’язковим елементом програми був мавзолей Лєніна. Пасажири мусили брати участь у зустрічах із діячами комсомолу. Іноді їх возили на екскурсії до колгоспів. Польські подорожувальники покладали вінки до підніжжя пам’ятників і співали разом із совєтськими товаришами «Інтернаціонал» і «Катюшу».
Але, як говорили в ті часи, «поїздка мусить окупитися». І тут з’являється ще один аспект «Потягів дружби» — нелегальна торгівля.
Під час тих поїздок поляки торгували, аж гай шумів. Польським товаром, який найохочіше купували в СРСР, були, без сумніву, джинси, особливо західних марок Rifle і Wrangler, але також польські, які виробляла фірма Elpo. До речі, фабрика Elpo працювала в Легниці, де теж був один із найбільших гарнізонів совєтських військ на території Польщі. Тому Легницю називали «малою Москвою».
А у великій Москві, столиці СРСР, поляки іноді продавали навіть те, що мали на собі, — совєтська текстильна промисловість дихала на ладан. Добре йшли з рук креми Nivea та інша польська косметика. І кришталеві вази й келихи польського виробництва. У готелях головну роль відігравали чергові по поверху — коридорні. Нерідко вони відразу скуповували в туристів увесь товар.
Поляки в Радянському Союзі найчастіше купували золото або ж обмінювали рублі на західну валюту. Звичайно ж, на чорному ринку. Часто її купували в офіціантів. Без сумніву, совєтська міліція та спецслужби добре знали, що відбувається, але зазвичай закривали на це очі.
Торгівля ґрунтувалася на контрабанді. Об’єм товарів, які перевозили, значно перевищував дозволені норми. Тому туристи, повертаючись «Потягом дружби» до Польщі, ховали золоті персні в придбаних у Москві будильниках (щоб ошукати металошукачі) або в пакетиках із кавою. Також у ковдрах — якщо їхали у спальному вагоні, або в підлікотниках крісел — якщо у сидячому. А ще — під обшивкою стелі, оббивкою сидінь або в туалетах (наприклад, у бачках). І, як у шпигунських фільмах: у валізах із подвійним дном.
«Потяг дружби», 1961. Фото: Ромуальд Бронярек / KARTAПеревірки на кордонах між соціалістичними країнами — на словах надзвичайно дружніми одна до одної — були дуже ретельними. Вважалося, що совєтсько-польський кордон був найгірший з усіх можливих. Моїй подрузі совєтський прикордонник у рамках контролю зловтішно витягнув із фотоапарата плівку з пам’ятними світлинами.
«Потяги дружби» їздили також із інших польських міст. Наприклад, так само називався склад, що курсував із Вроцлава до Софії, — про цей маршрут навіть зняли короткий документальний фільм, який можна подивитися в інтернеті польською мовою. Він непогано демонструє офіційний бік цього типу подорожей — чоловіки в костюмах, польсько-болгарські зустрічі, присвячені обміну досвідом. Але, як на мене, єдиним справжнім «Потягом дружби» був той, що курсував із Варшави до Москви.
Схожі, хоч і не надто численні «Потяги дружби» приїжджали також із СРСР до Польщі. Вони були напхом напхані товарами на продаж, проте совєтські туристи перебували під набагато суворішим контролем, ніж польські.
Поляки загалом спеціалізувалися на торговельному туризмі. Вони їздили не лише до Радянського Союзу. Торгувати було вигідно, по суті, скрізь: у Чехословаччині, Румунії, Болгарії, Югославії, а навіть далі — в Туреччині, Індії й Таїланді.
За кордоном непогано розходилися вироби польських ремісників, які видавали за західні товари: сонячні окуляри, підробки рекламних пакетів, гаманці зі знімками зірок.
Іноді доходило до смішного. Наприклад, у Румунії бісептол (антибактеріальний препарат) купували в якості… контрацептиву. Поляки продавали його прямо з потяга, що прямував із Варшави до Будапешта. Я їхав ним приблизно 1986 року. Коли потяг затримувався серед чистого румунського поля, раптом невідь звідки з’являлися місцеві, які прямо з вікон потяга купували у пасажирів усяку всячину. Навіть, здавалося б, безвартісні речі — наприклад, поліетиленові пакети.
Особливо привабливим із фінансового пункту бачення була купівля-продаж у різних країнах. Під час подорожі «Потягом дружби» можна було придбати в Совєтському Союзі фотоапарат «Зеніт», а потім полетіти до Туреччини й продати його в Стамбулі. «Зеніт» у Туреччині, звісно, не вважався чудом техніки, але на нього був попит як на найдешевший дзеркальний фотоапарат.
Звісно, ніхто не летів до Стамбула з кількома десятками фотоапаратів — це була все-таки дрібна торгівля. «Човники» купували один, а якщо вдавалося, два фотоапарати, плюс до цього кришталь, придбаний у Польщі, і набитий доларами гаманець, щоб у Стамбулі на Малому базарі купити бавовняні футболки, шкарпетки та джинси, які називали «мармуровими».
Рейси до Стамбула трохи нагадували «Потяг дружби». Звісно, подорожні ходили дивитися Ая-Софію (я й сам її бачив), але більшість часу проводили на Малому базарі (що також можу підтвердити). Відмінність полягала в тому, що поляки не обговорювали з турками політичних досягнень своїх країн. Крім того, це були набагато коштовніші заходи, ніж поїздки «Потягом дружби». У Польщі тоді заробляли приблизно 20 доларів на місяць, а перекупник в одну поїздку до Туреччини інвестував щонайменше 1000 доларів. До Польщі він повертався з величезними торбами, напханими одягом на продаж.
Коли правління комуністів у Польщі впало, дедалі більше поляків почало їздити торгувати до Західного Берліна. Також потягами. Це увіковічнив у своїй пісні гурт Big Cyc.
А у Берліні, а у Берліні
бачиш поляка в кожній шпарині,
За кожним рогом турків без міри —
все в тебе куплять, з винятком шкіри.
На Заході польські товари добре продавалися в основному тому, що були дешеві як борщ.
Я був занадто молодий, щоб бодай раз бодай кудись гайнути «Потягом дружби», але знав про нього з багатьох розповідей. Так само, як і багато інших поляків. Я згадував ці історії, коли писав ще в 90-х роках репортаж «Потяг дружби під Лєніно».
Разом із фотографом видання Gazeta Wyborcza Славеком Камінським ми провели кілька днів у потязі, який віз ветеранів на урочисті святкування річниці битви під Лєніно. Битва, яка відбулася 12–13 жовтня 1943 року, стала бойовим хрещенням польських частин під совєтським командуванням. За часів ПНР в її річницю — 12 жовтня — відзначали День Війська Польського. Атмосфера була надзвичайно дружня, чому дуже сприяли різноманітні напої та закуски. В саме це вельми нагадувало «Потяги дружби» часів Польської Народної Республіки.
Через багато років я собі думаю: як добре, що комуністична система, намагаючись виховати нову людину, на щастя, не зуміла позбавити її гендлярської жилки.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
.jpg?updatedAt=1762167159183&tr=w-1536%2Ch-1024%2Cq-100%2Cfo-auto)
