Ольга Токарчук. Фото: Йонас Екстрьомер / TT newsagency / Forum
Ольга Токарчук. Фото: Йонас Екстрьомер / TT newsagency / Forum

Ольга Токарчук. Досконалість неточних форм

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Книжки цієї письменниці перекладено на понад 40 мов світу, а в самій Польщі її висловлювання часто викликають палкі дискусії. Ольга Токарчук — лауреатка Нобелівської премії за 2018 рік і найзнаніша сучасна польська авторка. Про творчість письменниці розповідає літературознавець та перекладач її романів Остап Сливинський.

«Література — це теж певний різновид знання. Це — досконалість неточних форм». Ці слова польська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури Ольга Токарчук вклала у вуста одного з героїв свого фундаментального історичного роману «Книги Якова». Написані ніби між іншим, у стилізованому листі з XVIII століття, заховані, ніби навмисно, в гущавині 900-сторінкового тексту, вони, здається, є ключем до розуміння всього, що написала і пише Ольга Токарчук.

Чи література може бути такою ж важливою, як енергетика, розробка вакцин, прогностика повеней і землетрусів? Що це за таке особливе знання, яке дає нам література?

Можна сказати, що це — знання (не)можливостей. Поль Рікер сказав колись: література — це така лабораторія людського духу, де можна все довести до абсолютного абсурду чи тріумфу, тобто до того, чого ми не хотіли б у нашому житті, але про що маємо знати. Ольга Токарчук додає: література надає сенсу тому, що з нами відбувається. Тобто показує, як із подій нашого життя ми можемо збудувати досвід.

Якщо чогось не розумієш, не можеш схопити в цілості, спробуй розказати це, бодай самому (самій) собі. «Те, що відбувається і не стає оповіддю, перестає існувати і вмирає», — сказала Ольга Токарчук у своїй нобелівській лекції. Це стосується й окремих людей, і спільнот. І суспільств, і держав — бо все має вміти збудувати свою оповідь. Яку саме?

Ось тут прислухаємося уважніше до неї — оповідачки погранич, сполучних тканин, маргінесів, перевалів і узлісь; усього слабо чутного, «недосконалого, неповноцінного, надламаного». Усього, що є водночас і тим, і іншим. Зв’язком, горизонтом. Прислухаємося до Ольги Токарчук.

Джерела. Палацик у Клєниці

Все почалося ще тоді, в 1960-х, у час дитинства Ольги Токарчук, яке минало в околицях Зєльоної Ґури на крайньому заході Польщі — на непростих теренах, залюднених вимушеними переселенцями, людьми з надламаною біографією. Такою була й родина Токарчук: її дідусь і бабуся разом із сином-одинаком змушені були після війни покинути терени на той час уже УРСР Вони мешкали неподалік Золочева на Львівщині. і оселитися в геть чужому, хоч і нібито польському ландшафті. Родина була мішаною: дідусь — поляк (один із його братів загинув під час акції УПА), бабуся — українка. Вдома говорили польською, але Ольга, за її спогадами, разом із сестрою Тетяною читала «Кобзар» і співала українських пісень. Відкритість, поліфонічність… А могло ж скластися і по-іншому, якби діди чи батьки культивували закритість і почуття історичної кривди, для яких не бракувало причин.

Батько Ольги був учителем танців у так званому народному університеті, що містився в мисливському палацику Радзивіллів у селі Клєниця неподалік Зєльоної Ґури, мати там-таки навчала співів. Палац був на краю села, довкола розташовувався великий парк, і саме з ними — палацом і парком — пов’язані ранні спогади Ольги: від людського світу до таємничих володінь природи був один крок, межа невідчутна і крихка, а все облямовувала велика ріка, яка дала малій Ользі гостре розуміння: «кращим завжди буде те, що перебуває в русі, ніж те, що спочиває».

Палац Радзивіллів у селі Клєниця. Джерело: Вікімедіа

«Я»: нестабільне й безмежне

Після ліцею був факультет психології Варшавського університету. «Той, хто шукає ладу, повинен уникати психології», — написала Ольга Токарчук у романі «Бігуни». Чи шукала вона ладу, вибираючи напрямок студій, не знаємо; але те, що знання, отримані в університеті, вона — хоч і працювала певний час у психологічній консультації у Валбжиху — використала не зовсім «за призначенням», не так, як передбачало «соціальне замовлення», можна сказати напевне. Ольга Токарчук й сама зізнавалася, що «не підходила на роль психолога», бо психолог має бути радше слухачем, ніж оповідачем, а їй хотілося оповідати, ліпити світ із фрагментів, вивчати інші можливості сюжетів, які чула під час консультацій. Проте психологія дала їй важливе, хоч і геть не ортодоксальне розуміння: що в людині зовсім не мусить бути лише одна особистість (і це аж ніяк не норма), що людина — далеко не щось «відділене від решти світу, єдине і монолітне», що всі наші риси нам лише трапляються, а не є від нас невід’ємними.

До цього додалося раннє захоплення Юнґом і його теорією колективного несвідомого; і таким чином ще до книжкового дебюту сформувалося важливе для Ольги уявлення, якому вона й досі вірна і поза яким годі добре зрозуміти її героїв і героїнь, антропологічний сенс її письма: особистість завжди виходить поза саму себе, лишається незбагненною. Саме тому відносним є протиставлення «Я – Інший». Як я можу чітко відділяти себе від Іншого, якщо сам(а) не завжди є «собою»?

Якщо в дебютному романі Ольги Токарчук «Мандрівка людей Книги» герої ще були доволі функціональними, займали свою чітко визначену нішу в структурі алегоричного сюжету — пошуків таємничої Книги світу, віднайти яку дозволено лише одному персонажеві, саме тому, котрий не вміє читати, — то в другому романі Токарчук «Е. Е.» вже бачимо героїню-загадку. Дівчинка з бюрґерської сім’ї проявляє медіумічні здібності, її задіюють у спіритичних сеансах, але якою вона є насправді? Де закінчуються справжні психічні феномени і починається бажання відповідати соціальним очікуванням? Ми нічого не бачимо її власними очима, мусимо продиратися до неї крізь зумисно патріархальний наратив, щоб усвідомити, що авторка врешті-решт лишає нас ні з чим: насувається війна, всі забувають про той сюжет, включно з героїнею, наче нічого й не було.

Так, це важливе усвідомлення: історії послідовні й завершені, з кульмінацією й мораллю, здебільшого є неправдивими. Справжнє обличчя героя ми можемо вхопити лише на мить, на якомусь випадковому закруті сюжету, щоб далі воно розчинилося в коловороті життя. Але ці зблиски розуміння — безцінні. Так побудований роман Токарчук «Дім дня, дім ночі» — плетиво оповідей, напівреальних, напівфантастичних, які єднає лише те, що всі вони пов’язані з одним місцем, Клодзькою низовиною, де оселилася авторка і де, за її словами, «все нашіптувало». Можна натрапити на чимало досліджень, які доводять, що цей текст — постмодерний, але з таким самим успіхом він є й домодерним, наче з тих часів, коли оповіді спліталися хаотично й довільно, просто тому, що треба було щось розповідати серед тиші світу.

Кульмінації такий спосіб оповіді досягає в «Бігунах» — романі, який наразі приніс Ользі Токарчук найбільше лаврів, хоч сама авторка зізнавалася, що не була певна, чи хтось узагалі візьметься його видати. Бо це — текст-експеримент, ефект фізичного руху, як світло, що виробляється динамо-машиною.

Значна частина роману — нотатки, які постали в часі подорожей, на вокзалах, в аеропортах, у потягах і готельних номерах, і є спробами зловити світ у постійному переміщенні; а решта — то історії втікачів, блукачів, людей не на своєму місці або цілком без місця під сонцем. І ці історії, як і їхні герої — також незавершені, частково приховані, як потяг на закруті. Вони, ці герої, не є до кінця «собою», то, може, почасти є й нами? Ця жінка, яка разом із дитиною покидає свого чоловіка під час відпустки в Хорватії; цей капітан порому і фанат Мелвіла, який тужить за справжніми морськими пригодами і одного дня розвертає свій пором разом із пасажирами у відкрите море; ця молода жінка на ім’я Аннушка, яка, знесилена хворобою сина і щоденною домашньою каторгою, тікає з дому і в пошуку правди, в пошуку когось, хто би пояснив їй, навіщо це все, наштовхується на цілу секту сучасних бігунів, блукачів-гностиків, які рятуються від диявола ненастанним рухом… Хто вони: інфантильні легкодухи, які через дурну примху наражають на небезпеку себе і ближніх, раптово сходячи з корабля соціальної відповідальності? Чи герої якоїсь глобальної драми — драми бездомності, неприналежності, відчуженості? Вони являються нам ненадовго, залишаючи нас без відповіді.

Новим типом героя для Ольги Токарчук є Яків Франк, протагоніст роману «Книги Якова», харизматик, єврейський відступник XVIII століття, самозваний Месія, засновник секти свого імені. Новим, але в чомусь і старим. Він, що змінив кілька мов, три релігії — юдаїзм, іслам і християнство — і кілька батьківщин, є послідовним у своїй непослідовності, твердим у своїй неймовірній гнучкості. Яків Франк — ніби давній прообраз взірця сучасного інтелектуала, про якого писав філософ Лєшек Колаковський: він, лишаючись вірним своїм найважливішим принципам, відмовляється входити у води великих утопій, бути адептом чорного або білого, робити якийсь вибір «раз і назавжди». Франк, який, за словами Токарчук, «мав свідомість людини з пограниччя культур, синкретичну, синтетичну, а не догматичну й аналітичну», переходячи ріки різних культур і релігій, шукав чогось більшого, суттєвішого за них. Того, що перебуває понад поділами й відмінностями.

Втім, як колись, так і сьогодні, цю мудрість доводиться оплачувати відчуженням, неприналежністю до великих спільнот, великих історій. Чужинець, Інший — ще одна велика тема Токарчук.

«Вправи з чужості»

Таку назву має один з есеїв із книжки Ольги Токарчук «Чуйний оповідач». Вправи з чужості: не лише навчитися бути з чужинцем, навчитися розуміти його, але й розпізнати чужинця в собі. Адже, як писала Юлія Кристева, Болгарська і французька феміністська письменниця, філософиня-постструктуралістка, літературознавиця. «чужинцями є ми всі»: навіть якщо ми з покоління в покоління «тутешні», якась гілка нашої особистої історії чи історії нашої родини неминуче випинається вбік від усередненої «колективної оповіді», треба лише це прийняти. І пам’ятати, що є такі, хто не може дозволити собі навіть на мить забути про свою іншість.

Ольга Токарчук, народжена в сім’ї «інших», прибульців, весь час фокусує на них свій погляд. Це — її місія, її покликання, одна з форм її активізму. Цими Іншими, буттєвими чужинками, є жінки, яким Токарчук дає слово практично в усіх своїх книжках: жінка в патріархальній родині («Е. Е.»), в давній міфології («Анна Ін у гробницях світу»), на задвірках великої історії («Книги Якова»).

Але ще трагічнішими, бо зовсім безголосими, є тварини: про їхнє невидиме страждання Токарчук пише в есеях «Момент ведмедя» та «Маски тварин», а насамперед — у чудовому романі «Веди свій плуг понад кістками мертвих».

Обкладинка роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Джерело: пресматеріали

Цей роман тільки напозір є легким детективним чтивом: Токарчук зраджує наші очікування, щоб зненацька згорнути картонні декорації популярного жанру і показати, як усе насправді. Патріархат і насилля над тваринами сплелися тут воєдино (бо насилля веде за собою насилля, нічого іншого): на глухій провінції чоловіки-браконьєри вбивають сарн, не відчуваючи ні докорів сумління, ні страху покарання. Зрештою, приходить ще одне насилля, насилля помсти: самотня жінка середнього віку, яку вважають «дивачкою», Іншою, починає потай вбивати мисливців. І знов Токарчук ставить нас перед моральною дилемою, знов героїня вислизає від нас, лишаючи в непевності: засудити чи виправдати?

Відкрити в собі чужинця — не лише для того, щоб помітити іншого чужинця, почути його невиразне мовлення, але й для того, щоб узагалі краще побачити світ. Так крізь неспокійний погляд чужинця, з його вічно рухомої перспективи реальність постає об’ємною й багатовимірною: лише у бездомного треба питати, що таке дім, лише той, хто не має у світі безпечного сховку, може щось нове і суттєве сказати про світ. Один із послідовників Франка з «Книг Якова», блукалець Нахман у своєму щоденнику записує: «В тому, що ти чужий, є якась радість, привабливість. Це — наче ласощі. Добре воно: не розуміти мови, не знати звичаїв, блукати, як дух, серед інших — далеких, незбагненних. Тоді прокидається особлива мудрість: уміння здогадуватися, ловити неочевидне. Прокидаються кмітливість і уважність. Чужий віднаходить особливий кут зору і хоч-не-хоч стає своєрідним мудрецем».

Рятунок у релігії?

І герої «Бігунів», і розкольники-франкісти з «Книг Якова», які порвали з усіма і позбавлені дому, — всі вони є блукачами, котрі одного разу зірвалися з якоря й рушили в дорогу. Рушили через кривду, образу, страх, нерозуміння, нудьгу. Але між першими і другими є велика різниця. Якщо в «Бігунах» ми бачимо лише точку виходу, як у випадку в’язнів, які самозабутньо пробиваються крізь мури й дроти, не замислюючись, що чекає їх на тому боці, то франкісти — вже не так утікачі («бігуни»), як паломники: вони добре знають, куди прямують.

«Ми — чужі серед чужих, чужі подвійно, — пише той-таки Нахман. — Євреї серед євреїв. І весь час сумуємо за домом». Так, франкістам ідеться про клапоть землі, на якому вони могли б зажити спокійно і суверенно (і вони знаходять такий), але насамперед їм ідеться про інший дім — дім духовний. Вони будують його з цеглин учень, які опановують, релігій, які приймають, книг, які читають. Цей дім має бути міцним, бо поставлений він на багатьох опорах, і цінним, бо веде до нього довга духовна дорога. Ольга Токарчук ніби замикає тут коло, повертаючись до свого дебютного роману, який теж оповідав про алегоричну духовну мандрівку, і знов акцентуючи на важливому для неї питанні: навіщо релігія? Якою вона має бути для нас сьогоднішніх, щоб була допомогою, а не завадою?

Ольга Токарчук

Релігія втратила здібність розповісти про світ вичерпно й переконливо, від початку до кінця. Вона радше стала набором моральних норм, чимось на кшталт savoir-vivre. Її більше турбують світські справи, як-от контроль сексуальності та народжуваності, як у католицизмі, чи контроль над жінками, як в ісламі, ніж питання остаточні й фундаментальні.

Релігійність стала переважно інерційною, бездумною, що, на жаль, аж ніяк не вберігає сучасний світ від релігійного фанатизму (бездумність для нього — якраз дуже живлюще середовище), зате позбавляє релігію сили бути голосом у дискурсі про правду. Дуже переконливо Ольга Токарчук показала це в оповіданні «Календар людських свят» із книжки «Химерні оповідання»: в такому собі антиутопійному світі у стилі «Шаленого Макса», де через невдалий експеримент зник увесь пластик, а лишився тільки метал, який невблаганно іржавіє, існує всезагальний релігійний культ істоти на ім’я Монодікос, прибульця-месії, якого штучно підтримують у стані нібито-життя, і довкола якого розбудовують цілу систему ритуалів. Коли донька головного героя, одного з жерців, пробує бунтувати, це викликає лише хвилю агресії. Цікаво, що й бунтівники проти культу Монодікоса, які «успадковують протест» і приходять на демонстрації за розкладом, уже й самі, можливо, не завжди пам’ятають, про що йдеться.

Ольга Токарчук часто говорить і пише про потребу справжнього оживлення релігії, справжнього пошуку істини в її охололих структурах. Для неї таким пошуком є не що інше, як єресі.

Ольга Токарчук

Єресь виникає там, де є глибока, палка віра… Кожна єресь несе в собі якусь ідею зміни світу.

Чи релігія є тим горизонтом, що здатний влити сенс у наше мурашине пересування світом? Чи лише вона? Чи потребуємо ми якоїсь нової потужної синкретичної (хай там — єретичної) релігії, як такі собі франкісти ХХІ століття? Що ж, і це теж — питання, з якими залишає нас Токарчук.

Чи література може зробити світ кращим?

У згадуваному вже есеї «Момент ведмедя» вперше — але не востаннє у Токарчук — з’являється таке собі поняття «гетеротопії». Що це?

Це, як можна здогадатися вже з самого терміна, — світ множинності. Але не просто. Гетеротопія — це світ, у якому немає насилля, маніпуляції, користувацького ставлення одних істот до інших, масових забігів до колективної мети, убивства й залякування, війни й полювання. Надто добре, щоб коли-небудь стати правдою? Послухаймо саму Ольгу Токарчук:

Ольга Токарчук

Якщо виникає думка, що може бути краще, це означає, що вже стало краще. Були б ми лише відкритими до змін і не зациклювалися на наших ялових звичках. Тоді спокійно і мирно змінювали б парадигми, і це не займало б більше часу, ніж життя одного-двох поколінь. І нам не потрібні були б криваві катастрофи.

І ще:

Ольга Токарчук

Наш розум за будь-яку ціну підтримує те, у що ми віримо. Тому так важко змінити світ.

То, може, потрібно просто добре уявити, переконливо написати й повірити? Пам’ятаємо: література — це лабораторія людського духу, дослідний майданчик зі створення альтернативних версій нашого світу. Чому б не припустити, що деякі з цих версій здатні стати для нас рятівними?

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Остап Сливинський image

Остап Сливинський

Український перекладач, поет, есеїст, дослідник літератури. Автор пʼяти поетичних книжок. Перекладає з польської, англійської та інших мов…

Читайте також