У моєму житті письменники, які черпають натхнення із книги, відіграють особливу роль. Є той, хто зачарований життям, хто здивованими очима обводить квітучий луг або поле бою. А є той, хто зачарований книгою, хто здивованими очима обводить нескінченні бібліотечні стелажі. Такий письменник — човняр, що везе нас світом знань, змушує розвиватися, захоплюватися красою слова, красою інтелекту, можливостями, які ховаються під книжковою обкладинкою. І коли ти читаєш книгу, яка ніби ввібрала міріади книг, — розумієш важливість Слова, розумієш, що означав вираз «спочатку було Слово».
Ольга Токарчук для мене — саме така човнярка. Це сприйняття сформувалося відразу, коли я прочитав її перший роман «Мандрівка людей Книги», — і лише зміцнилося після «Книг Якова». Сама ідея подорожі, головна мета якої — знайти Книгу, мене зачарувала. Адже в історичних романах шукають усе, що завгодно: скарби, атрибути влади, втрачене кохання. Але коли головним скарбом стає Книга, коли заради неї люди готові ризикувати життям, коли сама книга написана заради Книги — це вже зовсім інше сприйняття світу. Й інше сприйняття літератури.
Так відбулося моє знайомство з Ольгою Токарчук — і, мушу зізнатися, це перше враження виявилося найяскравішим. Марсель Райх-Раницький, знаменитий німецький критик, що народився в Польщі, говорив про літературу як про батьківщину. І цю ідею ми можемо повним правом застосувати до творчості Токарчук. Її вітчизна — всесвіт книг, саме серед загадкових фоліантів вона почувається вдома, саме ті люди, які з трепетом перегортають книжкові сторінки, стають її головними літературними героями, її любов’ю та болем. І ця пристрасть до книги допомагає куди краще зрозуміти справжню батьківщину Ольги Токарчук — Польщу. Коли зі стилізованого простору «Мандрівки людей Книги», можна сказати, з театральної сцени середньовічної Франції, вона перемістилася на засніжені дороги давньої Речі Посполитої у «Книгах Якова», ми через пошуки та страждання відступника Якова Франка раптом бачимо іншу Польщу — і зовсім іншими очима, але все ж таки — посталу зі старих книг.
Звичайно, у кожного читача Ольги Токарчук свій улюблений роман, своє уявлення про те, на яких китах стоїть ця фантасмагорична земля. Комусь ближчий «Правік та інші часи», і я це добре розумію — тому що під пером Токарчук сонне маленьке село стало цілим світом, що вміщує мрії, турботи, радості, трагедії й навіть казки. І те, що одним із героїв цієї книги — та, по суті, жителем Правіку — виявився сам Бог, який розмірковує про свою самотність на благословенних небесах — це теж відсилання до Слова, Слова, яке завжди випереджає дію. Бог, який одним своїм Словом створив Правік, населений такими різними людьми, тепер заздрить тим, хто у своїх успіхах та прикростях не самотній. І у цьому велика істина про літературу: той, хто творить Книгу, завжди один. Натомість нас, читачів, — багато, і Книга — частина світу кожного з нас. Отже, література — це самотність подяки. Це мав би зрозуміти Бог із Правіку. І цю нашу подяку має відчути Ольга Токарчук — вона допоможе письменниці у продовженні вічної подорожі людини, закоханої у книги.
