Кшиштоф Каміль Бачинський — один із найвидатніших польських поетів воєнного покоління. Першого покоління незалежної Польщі, відродженої після 123 років небуття, яке за велінням історії раптово мусило позбутися всіх юнацьких ілюзій та зі шкільної лави відразу почати доросле життя в період Другої світової війни. Життєвий досвід письменників цієї генерації суголосний із американським утраченим поколінням, і в Польщі їх називають поколінням Колумбів.
Бачинському було всього 23, коли він загинув у Варшавському повстанні, проте поет залишив показний літературний доробок: понад 400 віршів (якщо не враховувати юнацькі твори, не призначені для публікації), кільканадцять поем і оповідань, а ще малюнки. Ті, хто знав його особисто, згадують надзвичайний поетичний дар не за літами зрілого юнака. Однак за життя його поезія була відома лише вузькому колу інтелігенції, яку становили літератори старшого покоління, поети-однолітки, студенти таємної варшавської полоністики, а також деяким побратимам із підпілля.
У роки окупації було опубліковано небагато віршів Бачинського, переважно анонімно або ж (як того вимагала воєнна конспірація) під псевдонімом (Ян Буґай — найвідоміший), а наклади його поетичних збірок були мізерні: «Два кохання» (1940 рік) — 7 примірників, «Молитва» (1942 рік) — 3 примірники, «Вибрані поезії» (1942 рік) — 100 примірників. Зрештою деякі збірки сам поет виготовляв тільки в одному-єдиному екземплярі: це вірші, написані від руки у звичайних зошитах, ілюстровані авторськими малюнками.
Надзвичайна популярність Бачинського, поезія якого ввійшла в канон польської літератури, пов’язана передусім із символічним образом поета-воїна, який помирає за батьківщину, а також із посмертною долею його літературної спадщини. Рукописи Бачинського дивом уціліли в зруйнованій Варшаві, й завдяки старанням професора Казімєжа Вики, що відіграв ключову роль у популяризації творчості поета, вперше повністю вийшли друком лише 1961 року.
На легендарність образу Бачинського вплинула й традиція польського романтизму. Деякі біографічні паралелі (хворобливість, рання смерть батька, тісний зв’язок із матір’ю) та поетична техніка (версифікація, образи, мотиви) наштовхували дослідників літератури на проведення аналогій із життям і творчістю Юліюша Словацького й загалом польської романтичної літератури, в якій поети-пророки закликали до боротьби за свободу країни. На відміну від Словацького, Бачинський не тільки закликав до боротьби, а й узяв у ній участь, ба більше — поклав життя у цій боротьбі як герой.
Кшиштоф Каміль Бачинський, 1931-1932. Фото: Алєксандер Ялосінський / ForumОбираючи до цієї публікації фрагменти спогадів друзів і колег Бачинського Більшість увійшла в книжку «Żołnierz, poeta, czasu kurz…» («Солдат, поет, пил часу…»), перше видання 1967 року., я ставив собі за мету передати передусім живий портрет, а не позолочений надгробок поета. Крім того, хотілося наголосити на активній участі Бачинського в культурному житті підпільної Варшави, адже саме вона становила суть його буття в критичний для польського народу час.
І хоча невіддільною частиною біографії Бачинського є його легендарна діяльність у русі опору й смерть у Варшавському повстанні, проте — на моє глибоке переконання — не героїчна смерть, а саме тодішнє життя поета й те, що цей юнак устиг зробити, визначає зараз його роль і важливість для польської культури.
Відкриттям таланту Бачинського ми завдячуємо Єжи Анджеєвському Відомий польський прозаїк, публіцист, сценарист, діяч демократичної опозиції в ПНР (1909–1983)., який на одному з підпільних літературних вечорів звернув увагу на молодого поета. Цією знахідкою автор роману «Попіл і діамант» поділився з Казімєжем Викою в листі з 22 вересня 1941 року:
Днями ми з Чеславом [Мілошем] познайомилися з хлопцем, який у свої заледве 20 років — уже цілком видатне літературне явище. Чистота його поетичного бачення вражає — дуже-дуже самобутня образність… Хлопець зрілий не за літами, зрештою, хворіє на астму і має проблеми з легенями. Він виглядає й поводиться як — можна собі уявити — молодий Словацький, коли жив у Вільні. Вельми впевнений, але не зарозумілий, свідомий власної значущості, дуже критично ставиться до своїх досягнень. Якщо хлопчина буде жити, гадаю, його прізвище значитиме дуже багато. Він син покійного Бачинського Станіслав Бачинський, батько Кшиштофа Каміля Бачинського, — письменник, критик, історик літератури, соціалістичний діяч, воїн Польських легіонів (1890–1939)., Кшиштоф. Звичайно ж, у скрутному матеріальному становищі.
Важливу роль у житті Бачинського відіграв і Ярослав Івашкевич, який у порівнянні з Анджеєвським критичніше ставився до молодого поета, проте допомагав йому й як міг піклувався. У спогадах із 1961 року Івашкевич ось так згадує їхню першу зустріч:
До СтависькаМаєток Ярослава Івашкевича в містечку Підкова Лєсна. Із 1980 року тут облаштовано Музей-садибау імені Анни та Ярослава Івашкевичів. Бачинського привіз Єжи Анджеєвський. Здається, це був Новий рік 1941-го. [...] Цьому візиту передував чималий розголос у літературному середовищі: що народився неабиякий молодий поет, що його зрілість у такому юному віці вражає, що він дуже багато пише, одним словом, це надзвичайне явище.
Я був трохи розчарований, побачивши невеличкого юнака з доволі звичайною зовнішністю. Про внутрішнє життя свідчили лише чудові, великі блакитні очі. Вони палали.
Юнак мав із собою маленький нотатник, і його не треба було довго упрошувати: він почав читати власну поезію. […] Ці вірші здалися мені ще досить примітивними у своїй декоративності, використанні екзотичних образів (пам’ятаю, там був якийсь індійський реквізит, такі речі я ненавидів), крім того, вони здалися мені занадто «традиційними». Зрештою, щодо тих віршів, які сьогодні є спільною спадщиною і вже ввійшли в нашу літературу, я теж маю певні застереження.
Ярослав Івашкевич намагався делікатно висловити юному поету свої зауваження, але зіткнувся з несподіваною реакцією:
Із сором’язливого хлопця він раптово перетворився на обуреного автора і, походжаючи кімнатою, гостро полемізував із моїми судженнями. […] Мені вельми сподобалось, що він так енергійно захищав своїх «дітей», повністю забувши про попередню сором’язливість. Між нами зародилася симпатія, яка так ніколи й не переросла в дружбу, проте ми часто зустрічалися й розмовляли, хоча незмінно залишалися на своїх позиціях. Однак нові вірші, з якими Кшиштоф знайомив мене в міру того, як писав, подобалися мені набагато більше.
Кшиштоф дозрівав із кожним днем у жорсткій атмосфері окупації. Він поспішав писати, ніби мав передчуття: йому відведено небагато часу на те, щоби тримати перо у своїй слабкій руці.
Маєток Стависько. Джерело: ВікіпедіяПід час окупації маєток Стависько для багатьох став прихистком (за порятунок євреїв Івашкевич отримав відзнаку Праведника народів світу) і культоротворчим осередком, адже його господар був не тільки визначним літератором, а й співпрацював із відділом культури й мистецтва польської підпільної держави. Бачинський неодноразово гостював у Ставиську, де мав можливість відпочити, підлікуватися й поділитися своєю творчістю з іншими. Старша донька Івашкевича, Марія, описала у своїх спогадах один із таких візитів:
Вечеря. Кшиштоф сидить поруч. Також є Роман Колонецький і поет Станіслав Пєнтак. […] Кінець березня або початок квітня 1941 року. На вечерю — гречка. Кшись, явно схудлий від недоїдання, накладає собі на тарілку кашу, втрамбовуючи, щоб більше змістилось. Водночас поглядає на мене, на мою реакцію. Після вечері ми пішли на прогулянку. Бачинський виявився надзвичайно приємним супутником. Веселий, дотепний. Він так кумедно пародіював «Лілеї»Балада Адама Міцкевича 1820 року, в основі фабули якої — вбивство дружиною чоловіка. Міцкевича, що ми плакали від сміху.
У Ставіску склалася забавна традиція. Письменники, які до нас приїжджали, часто читали свої твори в кабінеті для Батька та Мами. Нас не запрошували на ці читання, що зараз мені здається надзвичайно жорстоким, але тоді нас це не дивувало. Ми мали свої методи: з кабінету в коридор, прямо біля нашої кімнати, виходив отвір комина. Там була велика тріщина. Ми сідали на підлозі біля тріщини і все чули.
Перебування Бачинського в Ставиську описав і поет Станіслав Пєнтак:
Коли я познайомився з Бачинським, йому було далеко до сьогоднішньої слави, він був ще поетом-початківцем, але деякі старші письменники, як-от Єжи Анджеєвський і Казімєж Вика, вже тоді пророкували йому велике майбутнє. Статура його була ще хлопчача, зріст низькуватий, обличчя худорляве, сірі очі, трохи втомлені, він важко хворів на астму, не приховував цього.
Ми спали на першому поверсі, у великій кімнаті ліворуч від залу. Одного разу, щойно прокинувшись, бачу: Кшиштоф зіскочив із ліжка й, похитуючись, побіг до вікна, намагався відчинити віконницю, потім повернувся й чи то став на коліна, чи то впав, відчайдушним жестом покликавши мене, щоби я дістав із його куртки ліки й поклав йому в рот.
Перебуваючи в Ставіску, він писав кожної вільної миті, кілька віршів на день, пригадую, це викликало навіть посмішки недовіри й бажання легенько поглузувати з молодого поета за обіднім столом. Зрештою, він не звертав на це уваги: просто давав нам читати свої вірші та знову йшов гуляти, у ліс до озера, обмірковувати нові вірші. Розуміли його лише ми з господарем, хоча не настільки, як він очікував від нас.
Постійний контакт із письменниками старшого покоління, а також визнання з їхнього боку, безперечно, надихали Бачинського й додавали йому віри у творчі сили. Старші колеги, навіть у ті скрутні часи, намагалися допомагати юним письменникам, щоб їхній талант не змарнів в умовах обмеженої культурної діяльності під окупацією. Бачинський був першим із грона творчої молоді, кому влада підпілля надавала постійну грошову допомогу, що з огляду на хворобу дозволяло йому більш-менш нормально функціонувати. Ці гроші допомагали утримувати сім’ю: 3 червня 1942 року Бачинський обвінчався зі своєю обраницею, про що згадує Ярослав Івашкевич:
Вчора відбувся шлюб Кшиштофа Бачинського та Барбари Драпчинської в костелі на Повіслі Історичний район Варшави в околицях Вісли.. Я привіз їм величезний букет бузку, який цьогоріч напрочуд рясно цвіте в Ставіску. Білий і синій. […] Бачинські причастилися, обоє такі малі, крихітні, дитячі, це було схоже не на весілля, а на перше причастя. […] Кумедні діти.
У жовтні 1942 року Бачинський із дружиною розпочали навчання на полоністиці таємного Варшавського університету. Спершу поет планував вступити до Академії мистецтв, проте війна перекреслила його мрії стати графіком-ілюстратором. Натомість полоністика допомогла поглибити знання літератури й інтегруватися з творчою молоддю. Заняття проходили таємно, в маленьких групах на квартирах професорів або ж студентів — і завжди під загрозою облав та арештів. Одногрупник Бачинського, мовознавець, професор Міхал Яворський, запам’ятав його таким:
Мовчазний, задумливий, замкнений, він рідко говорив на практичних заняттях, хоча (як ми пізніше переконалися) багато чого знав і вмів. Лише через декілька тижнів навчання він пожвавішав і на лекціях, і в безпосередньому спілкуванні з викладачами та колегами. Справляв на нас враження своєю ерудицією в царині художньої літератури й критики, а також точністю та оригінальністю суджень. […] Ніколи не хвалився своєю творчістю й навіть уникав розмов на цю тему, хоча в підпільному літературному середовищі вже був досить відомий. Лише одного разу (і то після тривалого спротиву) ми його вмовили влаштувати для нашої групи літературний вечір, у якому, на жаль, я не міг узяти участь. Бачинський охоче допомагав організовувати зустрічі з іншими письменниками. За його ініціативи відбувся вечір із Єжи Анджеєвським, який прочитав нам оповідання «На суді».
Учасники тих літературних вечорів пригадують: Бачинський читав поезію дуже виразно, здебільшого з невеликих зошитів, старанно списаних дрібним рівномірним почерком, і зустрічі ці були такі ж небезпечні, як навчання в підпільному університеті. Поет Лєслав Бартельський залишив цікавий спогад:
Квартиру для вечора надав один із приятелів. Вона була на вулиці Вільчій, поблизу Маршалковської й «Бару під фазаном», де нещодавно вбили жандарма. У відплату німці прочесали в кам’яниці всі квартири, тому Тадеуш Ґайци вважав, що це місце безпечне. […] Бачинський прийшов із дружиною. […] Читав свої твори повільно і спокійно, але в його голосі тремтіла затаєна надривність. Робив паузи в місцях, де вони дійсно були необхідні. […] Час від часу схиляв голову й шукав у зошиті новий вірш. Було зрозуміло, що віршів у нього чимало. Коли він закінчив, відступив назад і, затягнувшись цигаркою, сховався в тіні.
Виступ Бачинського мене трохи розчарував. Зараз, коли добре знаю його поезію, розумію: він не вмів вибирати властиві вірші, читав не те, що могло стати для нас одкровенням, обирав найслабші, либонь, не усвідомлюючи цього. […]
Зустріч закінчилася несподівано. Хтось запізнився й почав бурхливо стукати у двері. Усі зблідли, між нами промайнула тінь Анджея Тшебінського, якого нещодавно розстріляли. Бачинський почав нервово гладити волосся, пані Барбара схопила рукописи і притиснула до грудей. […] За мить усе прояснилося. Однак усі почали поспіхом прощатись і згуртувалися в коридорі. […] За кілька днів Здзіслав Строїнський повторив мені те, що він тоді сказав Тадеушу Ґайци: «Знаєш, що я подумав, коли почали стукати в двері? Що мені шкода поезії Буґая: я мав із собою єдину копію рукописів».
Майже всі згадують Бачинського як дуже скромну людину, яка ніколи не хизувалася ні власною творчістю, ні роллю поета, однак заразом усі відзначають його впевненість у власному поетичному дарі. Приятель Бачинського, професор соціології Марцін Червінський, наголошує на відчутті місії поета та його вірі в те, що вдасться пережити страхіття війни:
Мене особливо захоплювала віра Кшиштофа у власну місію. Знаю, що в нього були моменти відрази до своїх творів, навіть періоди болісного творчого безсилля. Однак писав він дуже багато, писав із однаковою внутрішньою настановою, відчуваючи міцний зв’язок із соціальною ситуацією, що його надихала. Це породжувало відчуття місії, яке давало йому відчуття безпеки. Пригадую, як під час однієї прогулянки він сказав, що переживе війну, бо ще багато чого має написати.
А інший приятель, історик Анджей Юзеф Камінський, який навчався з Бачинським у школі, наголошує на фаталізмі поета:
Хоча смерть позбавила його багатьох речей (насамперед того, що він мав у собі, та того, що міг ще створити), вона не могла відібрати в нього усвідомлення посмертної слави. Поет це знав і не здивувався б, що про його солдатську долю напишуть «Смерть Словацького» Стаття-спогад поета й есеїста Єжи Заґурського про Кшиштофа Каміля Бачинського, опублікована 1947 року.. Він прекрасно усвідомлював (без зарозумілості та марнославства, з усім своїм величезним почуттям гумору), що він рівня великим поетам. І відчував, що не доживе до того дня, коли про нього скажуть це інші.
Влітку 1943 року Бачинський залишає університет, вступає в підпільну організацію «Сірі шеренги» (кодова назва об’єднання скаутів Союзу польського харцерства, яке співпрацювало з Армією Крайовою) й бере активну участь у русі опору. Друзі марно намагалися вмовити його не наражати себе на небезпеку.
Востаннє я бачив Кшиштофа наприкінці червня 1944 року. […] Тоді, як і всі, я намагався донести до нього: може, не варто брати участь у повстанні, зі зброєю в руках, може, краще поберегти себе, невідомо, як воно буде. Бачинський страшенно обурився (а був завжди стриманий), проте так обурився, що розгнівано просто мені в вічі випалив: «Хто-хто, але ви мали б розуміти, чому я мушу взяти участь, якщо буде боротьба». […] Повернувшись у Краків, я розповів цю історію професору Станіславу Піґоню. І саме тоді Піґонь промовив: «Ну що ж, ми належимо до народу, який змушений у ворогів стріляти діамантами».
Незадовго до Варшавського повстання, дата якого ще не була відома бійцям Армії Крайової, хоча сама атмосфера й підказувала: воно ось-ось розпочнеться, — Бачинський намагався заспокоїти матір і переконати, що все буде гаразд і вони скоро зустрінуться. Цей лист, датований 25 липня 1944 року, виявився останнім:
Найдорожча Мамусю, […] мені дуже важко від самої думки, що не можу Тебе побачити в ці хвилини. […] Ні про що не турбуйся. Ми, як завжди, якось упораємось. Ти ж знаєш, з нами нічого не трапиться, ми завжди викрутимось. […] Будь спокійна, я впевнений, зі мною все буде гаразд. Бережи себе і здоров’я й не хвилюйся. Ще так багато всього потрібно зробити. […] Міцно Тебе цілую.
4 серпня 1944 року Кшиштоф Каміль Бачинський загинув у Варшавському повстанні. 1948 року видання Tygodnik Powszechny опублікувало надісланий із Лондона лист Збіґнєва Чайковського-Дембчинського, бійця батальйону «Парасоля», який був свідком похорону поета:
Вранці наступного дня [4 серпня. — Прим. Автора.] до пораненого в палац Блянка викликали санітарний патруль. Я пішов із патрулем, бо мені нічого було робити. На посту, у кутовій кімнаті на другому поверсі ми знайшли Кшиштофа: лежав на килимі з великим пораненням голови. Мертвий. Медсестри віднесли тіло в ратушу.
Похорон відбувся ввечері того ж дня, відносно урочисто. Могилу викопали у дворі ратуші. Було з кілька десятків людей: солдатів, офіцерів і цивільних. Хтось говорив якісь слова. Відспівали державний гімн і могилу засипали землею. Із тілом поклали папірець з іменем та обставинами смерті.
Мати Бачинського довго не вірила в смерть сина, адже надходила суперечлива інформація про місце загибелі, а часом і обнадійливі повідомлення, буцім Кшиштоф вижив і потрапив у табір полонених. Восени 1945 року вона писала до Кажімєжа Вики:
Хоча в Кракові вважають […], що мій син загинув у повстанні, особисто я ще не знайшла підтвердження цієї версії. Мені розповідали аж про п’ять місць, де він міг загинути, найчастіше згадували ратушу. Тож я перевірила інформацію й майже впевнена: він там не загинув. […] Я чекала до цього часу, бо не хотіла нічого без нього починати, але кілька тижнів тому втратила надію. Я просто не вірю, що він повернеться. […] Вирішила все ж опублікувати поезію сина. У мене дуже хворе серце. Я можу щомиті померти й ось так залишити всю його справу. Хочу просити вас про допомогу. […] Я дуже самотня й нещасна, наскільки нещасною може бути тільки мати, яку доля змусила пережити такого сина.
У перші дні 1947 року, під час впорядкування руїн ратуші, провели ексгумацію могил повстанців, тоді ж віднайшли тіло поета. Кшиштофа Каміля Бачинського поховали 14 січня 1947 році разом із дружиною Барбарою, яка теж померла під час Варшавського повстання, на військовому цвинтарі Повонзки. Того ж року, ще за життя матері, вийшла перша поетична збірка Бачинського «Спів із пожежі», з якої й почалося посмертне життя поета.
Джерела: Jarosław Iwaszkiewicz, Dzienniki 1911–1955, t. 1, oprac. Agnieszka i Robert Papiescy, Warszawa 2007; Kazimierz Wyka, List do Jana Bugaja. Droga do Baczyńskiego, Warszawa 1986; Kazimierz Wyka, Krzysztof Baczyński (1921–1944), Kraków 1961; Pod okupacją. Listy (korespondencja: Jerzy Andrzejewski, Stefania Baczyńska, Tadeusz Gajcy, Karol Irzykowski, Karol Ludwik Koniński, Czesław Miłosz, Jerzy Turowicz, Kazimierz Wyka), Warszawa 2014; Zbigniew Czajkowski-Dębczyński, Śmierć Krzysztofa Baczyńskiego, [w:] «Tygodnik Powszechny» nr 28, 1948; Żołnierz, poeta, czasu kurz… Wspomnienia o Krzysztofie Kamilu Baczyńskim, pod red. Zbigniewa Wasilewskiego, wydanie III, Kraków 1979.
