Якщо з першого погляду можна закохатися в людину, то чому не можна і в місто? Навіть якщо першу ніч у ньому проведеш на вокзалі, як я. Гайда в коротку подорож Любліном, в який — попри значні зміни його архітектурного обличчя — так само легко закохатися, як і чверть сторіччя тому, коли я вперше сюди потрапив.

Старе місто у Любліні. Джерело: Turystyczny Lublin / Facebook

Вокзали й архітектурний «Оскар»

Як театр починається з вішака, так місто — з вокзалу. Будинок головного залізничного люблінського вокзалу в еклектичному стилі збудували в другій половині ХІХ сторіччя. Через кілька років потягами Надвіслянської залізниці звідси вже можна було добратися до Варшави — подорож тривала сім годин (для порівняння, сьогодні — неповні дві години). Саме тут чверть сторіччя тому я мусив провести свою першу ніч у Любліні, не встигнувши на останній приміський автобус до села Насутова, куди тоді прямував. 

Сьогодні поруч із головним залізничним вокзалом красується новий Метропольний — центр міжміського й приміського автобусного сполучень. Вокзал «Люблін» працює щойно з січня 2024 року, але вже встиг отримати відзнаки в кількох престижних конкурсах, зокрема нагороду Світового фестивалю архітектури (яку називають архітектурним «Оскаром»). На Метропольному вокзалі діє зрошення «зеленого даху» дощовою водою, антисмогова плитка й система обмеження споживання світла. На даху площею майже 7 тисяч квадратних метрів розкинулися оглядовий і дитячий майданчики з шезлонгами й гамаками.

Вокзал «Люблін». Фото: Ельжбєта Філіпчак / Dworzec Lublin / Facebook

Замок і його околиці

Обидва згадані вокзали розташовані дещо віддалік від люблінського середмістя, натомість старший автобусний вокзал, який 2025 року припиняє своє існування, лежить ближче до центру, між узгір’ями Чвартек і Замковим.

На Чвартеку в VI столітті розвинулося одне з перших поселень на терені майбутнього Любліна, а назва його виводиться від базарів, які відбувалися тут в четверги. Базар, зрештою, існує досі, а вулиця Руська, що проходить попід узгір’ям, своєю назвою завдячує багатовіковій присутності тут «руських» (себто українських) купців і «руської» (себто православної) церкви Преображення Господнього, освяченої 1633 року київським митрополитом Петром Могилою.

На Замковому узгір’ї височіє замок, не раз знищений і відбудований. Найстаріший його елемент — «донжон», романська вежа з ХІІІ сторіччя. Поруч із ним розміщена «скарбниця і серце Любліна», як назвав її Юзеф Чехович, — готична каплиця Святої Трійці, датована XIV сторіччям, яку на замовлення Владислава Ягайла розписали поліхромією у візантійському стилі. Відтоді вона вважається найпромовистішим символом культурного синтезу Сходу й Заходу Європи. Ця каплиця є одним із 16 польських об’єктів, занесених до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. 

Люблінський замок. Джерело: Turystyczny Lublin / Facebook

У ХІХ сторіччі замок відбудували — як в’язницю. І так він функціонував за царату і влади міжвоєнної Польщі. У роки Другої світової війни тут тортурували й винищували ув’язнених нацисти, а від 1944 — комуністична влада. Нині в замку міститься Національний музей (ul. Zamkowa, 1).

За пару сотень метрів від замку лежить Старе місто, до якого веде кам’яний міст. По один бік мосту розкинулася Замкова площа, по інший — Блоня, тобто пасовисько. Весь цей простір до Другої світової війни займала найбідніша частина єврейського кварталу. Тоді Люблін був головним осередком єврейської спільноти в Польщі: тут мешкало 42 тисячі євреїв, тобто приблизно третина всіх містян. Німецькі окупанти стерли єврейський Люблін разом із мешканцями з поверхні землі. Сьогодні на спомин про них тут горить незгасний Ліхтар пам’яті (ul. Podwale, 15).

Автентика Старого міста

З боку замку до Старого міста потрапляємо через Ґродську браму, що колись відділяла єврейську дільницю від християнського середмістя. У самому будинку міститься «Брама Ґродська — Театр NN» (ul. Grodzka, 21), знаковий центр досліджень, архівації й популяризації пам’яті про місто, якого вже нема. Перелік пам’яток архітектури, зібраних на цьому клаптику території, міг би зайняти не одну сторінку: за кожною кам’яницею криються історії піднесені, драматичні, трагічні.

Ґродська брама. Джерело: Miasto Lublin / Facebook

Не можна не згадати Коронний трибунал (pl. Rynek, 1), розташований посеред Ринку — від кінця XVI сторіччя він був найвищою судовою інстанцією для шляхти з Малопольщі. З одним зафіксованим тут випадком судової корупції пов’язана найвідоміша люблінська легенда про чортячу лапу: на захист скривдженої судом вдови з’явився сам диявол і затвердив альтернативний вердикт відбитком лапи, що залишився на столі. Зараз в будинку трибуналу проводять урочисті події, зокрема церемонії укладення шлюбу.

Чверть сторіччя тому Старе місто лякало облупленими стінами й перспективою втратити гаманець. Нині ж чимало кам’яниць відреставровано, а кав’ярні, паби, ресторани, музеї та літні ярмарки й фестивалі магнітом притягують сюди і туристів, і місцевих. 

На Старому місті можна побачити бронзові фігурки цапків — вони означують новий туристичний маршрут, заснований на люблінських легендах. На кожному є QR-код, за яким можна більше дізнатися про ту чи іншу історію.

Чому саме ці тваринки? Бо цапок — символ Любліна, вперше зображений на міській печатці 1401 року. А від XVI сторіччя на міському гербі фігурує цапок, що спинається на виноградний кущ. Цей образ відсилає до згаданої хронікаром Вінцентієм Кадлубком легенди про заснування міста сестрою Юлія Цезаря, Юлією. Рід Юліїв, за переказами, походив від богині Венери, атрибутами якої були цап і виноград. Зрештою, ще в шумерській та асирійській цивілізаціях цап вважався атрибутом богинь кохання й уособленням плодючости природи.

Цапок Ян. Фото: Ігор Скаржинський / Lubelskie Koziołki / Facebook

Автентичний дух забудови Старого міста приваблює й кінематографістів — тут часто знімають сцени історичних фільмів чи серіалів: скажімо, у вересні 2024 року воно послужило кіномайданчиком для другого сезону популярного комедійного серіалу Netflix «1670».

А ще тут можна скуштувати справжнісінький люблінський цебуляж — посипаний маком корж зі смаженою цибулею, що походить із місцевої єврейської кухні і зареєстрований як регіональний продукт. У Музеї цебуляжа (ul. Rybna, 9) вас навіть навчать, як його пекти.

Люблінський цебуляж. Джерело: Turystyczny Lublin / Facebook

Литовська площа: вікна в часі й просторі

Пройшовши вулицею Ґродською через Старе місто, виходимо з нього іншою брамою — Краківською. Від неї тягнеться на захід повз Литовську площу Краківське передмістя. Частину вулиці, що веде до площі, в народі називають «дептаком», адже вона закрита для транспорту, тож її топчуть ногами. Те, що топтали й по чому їздили колесами люблінці впродовж століть, досконало розкрито у «Вікні часу» — археологічній виставці прямо під ногами, де видно кілька шарів поверхні історичної дороги.

Литовська площа. Джерело: Turystyczny Lublin / Facebook

А чому центральна площа міста називається Литовською? Коли 1569 року в Любліні підписували унію, тобто угоду про об’єднання Королівства Польського й Великого князівства Литовського, саме тут розташувався табір «литовських» делегатів (представників, зокрема, руських земель). Сьогодні на Литовській площі красується кілька пам’ятників, відбуваються важливі державні урочистості, а кілька років тому, після ревіталізації, площа збагатилася мультимедійним фонтаном.

Із сьогоднішньою Литвою площа має безпосередній зв’язок через «Портал», який поєднує Люблін прямим відеозв’язком із Вільнюсом. А з 2024 року люблінці можуть вряди-годи привітатися і з мешканцями Нью-Йорка й Дубліна чи порозглядати Землю з камери на Міжнародній космічній станції.

Саме на Литовській площі ріс легендарний «Баобаб» — чорна тополя, свідок кільканадцяти десятиріч буремної історії, біля якого призначали зустрічі й побачення. Однак 2017-го через хворобу дерево зрізали, натомість посадили тут нову чорну тополю.

«Баобаб» увійшов навіть в українську літературу — під ним відбувається дія п’єси Олександра Ірванця «Брехун з Литовської площі» і під ним 2005 поставили виставу. Саме на честь легендарного дерева «Баобабом» названо розташований поруч центр підтримки українських біженців та їхньої інтеграції з люблінцями (ul. Krakowskie Przedmieście, 39b).

Парасолька Центру культури

Годі поминути увагою ще одне знакове місце на мапі Любліна, розташоване поруч із Литовською площею. У приміщенні збудованого у XVIII сторіччі монастиря візитанток, який майже півтора сторіччя служив різним військам (австрійському, російському, польському, німецькому, совєтському і знову польському), зокрема як лазарет і казарма, останні кілька десятків років функціонує Центр культури (ul. Peowiaków, 12) — потужна інституція-парасолька, яка об’єднує, поза кількома альтернативними театрами, мистецькою галереєю, студійним кінотеатром, масу інших культурних ініціатив. 24 лютого 2022 року завдяки співпраці міської влади й громадських організацій тут постав Люблінський громадський комітет допомоги Україні й кілька місяців діяв центр комплексної допомоги біженцям.

Центр культури. Джерело: Miasto Lublin / Facebook

Саме Центр культури готував конкурсну заявку від міста на звання Культурної столиці Європи 2029 — і успішно. Тепер Люблін разом зі шведським містом Умео весь 2029 рік носитиме це звання. 2023-го місто було Молодіжною столицею Європи. Зрештою, якщо вже на те пішло: Люблін коротко побував столицею Польщі від 7 до 11 листопада 1918 року, коли тут засідав Тимчасовий народний уряд Польської Республіки, а також 1944-го, коли тут проголосили утворення Польського комітету національного визволення — маріонеткового сталінського уряду.

Центр зустрічі культур: скло, бетон, зелень і бджоли

Біля місця, де Краківське передмістя переходить у Рацлавицькі алеї, височіє Центр зустрічі культур (pl. Teatralny, 1). У середині 70-х років тут почали зводити театр, проте в кінцевому підсумку воєводська влада не потягнула масштабної будови. Частину величезного приміщення віддали в користування Люблінській філармонії та Музичному театру, а частина, зокрема фасад, кілька десятків років відлякувала люблінців порожніми стінами: добудувати її не було ні можливости, ні ресурсів. Врятував довгобуд іменитий архітектор Болєслав Стельмах, використавши найсучасніші архітектурні розв’язки. 

Центр зустрічі культур. Джерело: Miasto Lublin / Facebook

Будівля з мультимедійним скляним фасадом містить, зокрема, оперну залу на тисячу місць із найсучаснішою в Польщі сценічною механікою і є однією з найпрестижніших локацій для концертів, фестивалів, конкурсів та виставок. Та будинок приваблює не тільки культурою: на даху можна прогулятися між дерев і помедитувати, спостерігаючи за бджолами, адже тут розташована пасіка. А якщо у вас не паморочиться голова від висоти, зі скляної тераси, розташованої на рівні 40 метрів, можете помилуватися панорамою міста — зокрема, прямо через дорогу на майже 13 гектарах розкинувся найстарший міський парк в англійському стилі, закладений ще 1837 року й названий Саксонським на честь однойменного парку в Варшаві.

Університети й Академмістечко

Якщо від Центру зустрічі культур заглибитися у вулицю отця Ідзі Радзішевського (засновника й першого ректора Католицького університету), потрапляємо в саме серце Академмістечка.

За часів Польської Народної Республіки Люблін був єдиними містом в країні, де діяли два класичні університети. 1918 року, невдовзі після відновлення незалежности Польщі, засновано Люблінський університет, який згодом зареєстровано як Люблінський католицький університет. За Народної Польщі виш був потужним осередком вільного мислення, острівцем свободи в тоталітарному просторі. Тут майже чверть століття викладав Кароль Войтила, майбутній папа, чиїм іменем університет називається сьогодні. Проте 1944 року на противагу Люблінському католицькому університету комуністична влада заснувала Університет Марії Кюрі-Склодовської, котрий зараз є найбільшим вищим навчальним закладом у Східній Польщі.

Університет Марії Кюрі-Склодовської. Джерело: Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej w Lublinie / Facebook

Сьогодні в п’яти державних і чотирьох приватних вишах Любліна навчається близько 60 тисяч студентів — це як населення такого міста, як Замостя. Крім двох згаданих університетів, в Академмістечку розташовані спортивні центри, бібліотека, академічний центр культури, студентські клуби, кав’ярні тощо, а також гуртожитки з цікавою системою називання. Кожен має назву на наступну літеру алфавіту: Amor («Амур»), Babilon («Вавилон»), Cebion («Аскорбінка»), Dodek («Додек» — пестлива форма імені Адольф), Eskulap («Ескулап»), Femina («Феміна»), Grześ («Ґжесь»), Helios («Геліос»), Ikar («Ікар»), Jowisz («Юпітер»). Коли 2001 року біля «Юпітера» відкрили новий приватний гуртожиток, за логікою, він мав би називатися на літеру К, але прижилася неформальна назва «Буржуй», що символізувала якісно вищий стандарт життя. Знаю, підтверджую, сам там жив.

Майданек

Від Замкового узгір’я ми пройшлися практично вздовж осі зі сходу на захід, відвідавши місця, які надихають. Зовсім інші емоції ми отримаємо у Майданеку, який, проте, повинен відвідати кожен, хто хоче відчути Люблін уповні. Місце звірства й страждання. «Приспане королівство смерті», як назвала його в одному з віршів Галіна Біренбаум, що дивом вижила в Голокості, втративши всю сім’ю. Тут функціонував нацистський концтабір KL Lublin, який називали Майданком через район міста — Татарський майдан. 

Державний музей у Майданеку. Джерело: Miasto Lublin / Facebook

У 1941–1944 роках у Майданеку було ув’язнено близько 130 тисяч людей, із яких майже 80 тисяч загинули. Від 1947 року тут діє музей (ul. Droga Męczenników Majdanka, 67). Наратив його експозиції добре продуманий, тут відчуваєш, як слова втрачають вагу і силу. Досить побачити нагромадження кількох десятків тисяч пар взуття в’язнів, увійти до колишньої газової камери, піднятися до мавзолею над курганом із праху жертв. Раніше це все волало нагадуванням про жахіття кількадесятирічної давнини, сьогодні це все кричить нагадуванням про теперішнє.

***

Про Люблін можна розповісти ще багато. Скажімо, про храми різних віросповідань, про розкидані міським простором пам’ятники й мистецькі інсталяції, про оригінальні мурали, серед яких вирізняються створені в рамках фестивалю «Місто поезії» «татуювання міста» — вписані в міський простір рядки віршів на стінах будинків чи сходах. Але ні слова, ні фотографії, ні навіть відео не замінять досвіду безпосереднього контакту з містом. Тому — до зустрічі в Любліні.

Редакторка Наталя Ткачик