Двадцять років тому я летів із Варшави, а куди — вже й не пригадаю. Важливий був не напрямок, а суть цього не надто довгого перельоту. Напередодні я купив нову книжку розмов Томаша Фіалковського Польський журналіст, літературний критик, публіцист, упорядник кількох видань вибраних творів Станіслава Лема. зі Станіславом Лемом Świat na krawędzi «Світ на краю». І ось коли в салоні літака я дістав книжку, то вельми здивувався: багато моїх попутників теж її мали. Увесь літак читав Лема, причім це була далеко не розвага, а складний текст про майбутнє людства, своєрідне підбиття підсумків, з яких Лем поставав не стільки фантастом, скільки захопленим і критичним футурологом. І ось тепер зрозуміло, куди ми всі летіли тим літаком. Ми летіли в майбутнє!
Власне, весь Лем, від ранніх оповідань до останніх публіцистичних колонок у виданні Tygodnik Powszechny — це невпинний політ у незвідане, політ у світ, який ще буде, і, можливо, не тільки після Лема, а й після всіх нас. І нескінченний діалог — з самим собою, читачем, часом, навіть із Богом. Діалог, який при всій драматичності ніколи не втрачав іронії, що часто змушувала Лема у буквальному сенсі слова пускатися в танок на сторінках своїх книг. Так, цей письменник, який вряди-годи песимістично ставився і до часу, в якому довелося жити, і до людства загалом, був великим насмішником!
Можливо, саме ця іронія (вона нерідко залишалася на дні чашки, як нерозмішана ложка цукру, але найчастіше підсоложувала пігулку лемівських невтішних висновків) і дозволила письменникові вижити у сутінках совєтської цензури. Його вважали фантазером, який розважає публіку в жанрі космічної одіссеї — популярному тоді у світі загалом й світі довкола Кремля зокрема. А він був філософом, творив світи, що доводили нікчемність реальності, в якій опинилися Польща й інші країни соціалістичного табору після Другої світової війни. Він ішов у майбутнє, але його майбутнє нещадним прожектором висвітлювало сьогодення і робило його нестерпним. І смішним.
Я зараз вже й не пригадаю прогнозів Лема з книжки, яку прочитав у літаку, зате добре запам’ятав, як він описував неможливість і приреченість контакту цивілізацій у своєму останньому романі «Фіаско» — менш відомому у нас просто тому, що на момент його видання наукова фантастика просто почала виходити з моди на тлі посилення політично-соціальних проблем й зникнення космічної романтики. Але тепер, 35 років після появи роману, ми живемо на планеті, де люди, занурені у світ соцмереж, виявляються не здатними до контактів навіть із власними сусідами, не те що зі співвітчизниками. Де люди, які отримали можливість жити в царстві своїх переконань і власного уявлення про реальність, вже практично не уявляють собі іншу позицію, а іншу реальність і поготів. Саме тому спроби контакту все частіше закінчуються фіаско і ми спостерігаємо, як реальність міфологізується й ігнорується — і розпадається на сходах Капітолію.
Напевно, це не те майбутнє, про яке мріяв Станіслав Лем. Але принаймні це те майбутнє, про прихід якого він попереджував.
