Ми живемо у часи , коли за маскою ідеалізму зазвичай ховається розважливий цинічний популізм. Коли політик, звертаючись до людей із простими і щирими словами, у глибині душі насміхається з них, добре знаючи, що його щедрі обіцянки ніколи не будуть втілені. Коли світ поглинула пандемія коронавірусу , ми переконалися, наскільки насправді небезпечним для життя кожного може бути такий невгамовний популізм, таке брехливе загравання з маленькою людиною, за яким немає нічого, крім жаги влади.
І саме тому може видатися , що таких людей, як Яцек Куронь, зовсім і не було. Як би зараз сприймався Куронь, який, обіймаючи посаду міністра в першому некомуністичному уряді Польщі, особисто розливав безплатний суп нужденним? Як би зараз ми схарактеризували ту невгамовну готовність боротися із несправедливістю і захищати слабкого, яка вирізняла Куроня протягом усього його життя? Звичайно як популізм. Звичайно як бажання сподобатися. Звичайно, як прагнення кудись обратися.
А тим часом головне , що відрізняє Куроня від героїв сучасного політичного процесу — гранична щирість. Саме тому Куронь — це був шанс. Просто втрачений шанс. Він був ідеалістом насправді. Одним із небагатьох справжніх ідеалістів, які трапляються в політиці та суспільному житті. Навіть його близькі друзі, які потім стали моїми старшими товаришами і наставниками, ідеалістами вже не були — ні, вони стали прагматичними політиками, які знали закони великої гри і розуміли, що без поваги до цих законів не будуть можливими зміни у Польщі і взагалі у звільненій Європі.
А Куронь цих законів знати не хотів. Він думав не про закони гри , а про людей.
Саме тому я , до речі, так з ним і не познайомився. Стежив на відстані, з повагою, нерідко із захопленням — скажімо, на першому з’їзді «Руху» , де він очолював польську делегацію — але як за великою дитиною. Моєю першою статтею про Куроня був, власне, некролог. І коли я зараз перечитав цей текст, опублікований у червні 2004 року на шпальтах київського видання «Дзеркало тижня», я переконався, що і тоді вже все розумів.
«Він був реформатором із людським обличчям — і повага до нього породжувала думку: якщо такі порядні люди мають подібні погляди , значить, у цих поглядах дійсно щось є...
Людський вираз обличчя — це взагалі дуже важливо. Це те , чого неймовірно не вистачає нашим політикам — і тим, хто вважає себе реалістами, і тим, хто проголошує себе демократами. Куронь свідомо діяв так, як варто було діяти, рахуючись із сумлінням, а не із кон’юнктурою моменту. З точки зору першого-ліпшого кар’єриста — він багато чого втрачав. А от з точки зору майбутнього Польщі, це були надбання, а не втрати».
Але , як мені здається, я тоді сам собі не вірив. Бо вважав, що політика повинна бути математикою — інакше нічого не вдасться змінити. І ось тільки зараз, коли у багатьох країнах прихильники змін із математичним мисленням програють лицемірам, які натужно розмазують намальовані сльози по ретельно загримованих целулоїдних фізіономіях, я розумію, як нам катастрофічно не вистачає Яцека Куроня.
Як нам катастрофічно не вистачає таких , як Куронь.
