Знайомство з Україною

Відкрити українську історію мені , зокрема, допоміг фільм про Голодомор «Ціна правди» Аґнєшки Голланд. Я була костюмеркою головного героя. Деякі сцени знімали в Україні 2018 року — тоді я вперше перетнула польсько-український кордон. Звісно , я чула про геноцид українців, але дуже загально. Робота в України допомогла мені зрозуміти глибину цього злочину та його причини.

Важливу роль відіграло й знайомство з українською частиною знімальної групи — неймовірні люди. Тоді я закохалась в Україну й українців.

Аґата Вінська. Джерело: особистий архів

Коли почалася велика війна , першим відрухом було обдзвонити українських друзів. Хтось з них їхав на фронт, хтось утікав. Я навіть уявити не могла, що за якийсь час відправлюсь в Україну допомагати.

Спочатку разом з Наталією Гордій-Кухарською зі знімальної групи ми записували історії кіношників з часу повномасштабного вторгнення РФ. Ми ділились ними на фейсбуці та ютубі , показували у кінотеатрах, щоб світ почув, яке пекло відбувається в Україні. Так постав проєкт «Film for free Ukraine».

Потім я брала участь у багатьох проукраїнських маніфестаціях. Наприклад , у травні 2022 року на червоному хіднику Каннського кінофестивалю, коли відбувалася премʼєра фільму «Бачення метелика» Максима Наконечного, я вмикала колонку, з якої звучали сирени. А на фінальній церемонії ми з командою тримали плакати з написами: «Оne ticket to Bucha», «Оne ticket to Mariupol». Ці акції закінчувались втручанням поліції, але це не має значення, головне, що ми говорили світові про війну. Паралельно я збирала кошти на бронежилети та інше спорядження, і загалом намагалась робити все, що тільки можна, перебуваючи у Польщі.

Коли минав рік з початку великої війни , я раптом усвідомила, що за цей час не їздила в Україну. Кордон не був закритий, мої друзі залишалися там, жінки з дітьми, які раніше виїхали, поверталися додому. До того ж я шалено люблю фільм «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука — дивилася його десь вісім разів. А в Києві саме проходила виставка костюмів і реквізиту фільму, тож я сіла в потяг і поїхала. Тоді друзі показали мені Бучу , Ірпінь , Бородянку. Я вперше безпосередньо бачила наслідки війни , можна сказати, відчула її.

Водійка військової швидкої

У травні 2023 року польська волонтерська організація Pogoń Ruska шукала водія , щоб доставити машину українським воїнам на Бахмутському напрямку. Не довго думаючи, я погодилась. Так усе й почалося.

Потім я ще кілька разів возила з Польщі в Україну автомобілі , завантажені ліками та військовим спорядженням. Одного разу в Дружківці, на півночі Донеччини , коли я в пункті передавала вантаж, я зрозуміла, що хочу залишитись на довше і допомагати набагато більше. Я не можу пояснити словами, що саме тоді сталось, просто відчула неймовірний потяг бути там і діяти разом з цими неймовірними людьми.

Аґата Вінська. Джерело: особистий архів

Ще через три місяці я долучилась до українського Центру спасіння життя , який займається протезуванням, а також евакуацією, позаяк має близько 20 швидких. Ними вивозить важкопоранених воїнів із найгарячіших точок. Я не медикиня і не маю відповідних навичок, тому вирішила допомогти іншим шляхом — стала водійкою швидкої допомоги.

Моєю першою швидкою був звичайний «Мерседес Спринтер» , облаштований під медичні потреби. Ним я з медиками забираю поранених із Дружківки, Краматорська і Слов’янська й відвожу у госпіталі до Павлограда й Дніпра.

Я добре пам’ятаю першу поїздку , коли везла важко пораненого солдата. В нього було забинтоване обличчя, руки і ноги — все тіло побите уламками боєприпасів. Виглядав він років на 25. Ми не говорили, він був ледь притомний. Дуже сподіваюсь, що воїн вижив, хоча навряд чи вдасться мені про це дізнатись. Зате я добре запам’ятала дорогу. Нічого особливого, просто нескінченне сіре асфальтоване полотно перед колесами автівки.

Якось я везла солдата з ампутованою ногою. Найбільше мене здивувало , яким позитивним він залишався, навіть у такій ситуації. Всю дорогу розповідав, як сильно вони з дружиною чекають на другу донечку. Я часто згадую його, і це мені допомагає не вішати носа.

Аґата Вінська. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

Я працюю позмінно. Зміни тривають від трьох тижнів до півтора місяця — залежно від потреб і наявності вільних автівок. У мене було близько 5 змін — це приблизно 40 евакуацій. Коли працюю , живу у Краматорську.

Загалом ми з медиками вивезли 300―400 солдатів. Інколи у швидкій водночас бувало 10―12 поранених. Я рідко починала розмову перша , тільки якщо самі поранені хотіли. З кимось ми говорили про війну, з кимось про Україну, іноді про Польщу, а іноді про бджіл. Насправді про все на світі. Та після того, як я завозила їх до шпиталів, я більше не мала з ними контакту і не знаю їхніх доль.

Якогось графіка немає , ніколи не знаєш, коли й куди саме потрібно буде вирушити знову в дорогу. Поранених насправді дуже багато, на моєму напрямку їздять десятки швидких.

Мені пощастило і я не потрапляла під обстріли , хоча часто було чути вибухи, видно дим, постійно вила сирена. Але це все не мало значення — надважливо було довезти поранених.

Коли я їхала вперше , не сказала сімʼї куди та навіщо. Зараз вони вже все знають. Звісно, хвилюються, їм важко, але вони розуміють, чому я це роблю, і підтримують мене.

Аґата Вінська (праворуч). Джерело: особистий архів

Відчуття на війні

За цей рік , відколи я постійно їжджу в Україну, я стала більш жорсткою, почала відстоювати свою думку. Люди часто коментують мої виїзди, ставлять під сумнів їх доцільність. Раніше мені було важко їм пояснити, чому я їжджу допомагати в Україну, та зараз я набула впевненості в тому, що роблю.

Я стала більш загартованою , а ще — категоричною щодо тих, хто заважає під час роботи. На фронті дуже швидко стає зрозумілим, хто і навіщо туди приїхав: хто справді допомагати, а хто лише покрасуватись. Якщо раніше я боялась комусь щось сказати, щоб не образити, то зараз на перше місце ставлю виконання завдання: якомога швидше і безпечніше транспортувати поранених, щоб їх врятували. Я стала більш радикальною і твердішою, бо, по-перше, мало часу, а по-друге, відчувається велика відповідальність за чужі життя.

Рюкзак Аґати Вінської. Джерело: особистий архів

Змінився підхід і до самої війни , зокрема я навчилась не порівнювати те, як вона відчувається на Донбасі, а як, наприклад, у Львові. Спочатку мені дошкуляли великі, так би мовити, відмінності буденностей. Що далі я їхала на захід від фронту, то більше не могла укласти в голові, що просто сидіти і пити каву в кавʼярні — це нормально. Проте згодом зрозуміла, що країна повинна жити й економіка має функціонувати, бо завдяки обігу коштів утримується фронт, а солдати воюють перш за все за те, щоб життя тривало. Не всі повинні їхати на фронт, але всі повинні пам’ятати про тих, хто на фронті воює, і всіляко їм допомагати.

Також я почала більше цінувати безпеку. Хоча я постійно вчусь приборкувати страх , він досі є. Коли я була за кілька кілометрів від фронту, бачила різні речі й спостерігала за різною поведінкою, відповідно багато до чого звикла. Відчуття страху постійно змінюється. Спочатку чимось неймовірним було перетнути кордон, потім — доїхати до Києва, згодом — до Донбасу. Пізніше я почала їздити швидкою вночі, без навігатора, без світла, розбитими дорогами. У такі моменти я намагаюсь чітко зосередитися на завданні — доїхати, завезти пораненого туди, де йому допоможуть. Я відчуваю на собі величезну відповідальність.

Кожен мій день — інший: іноді більше сирен , іноді менше, іноді на дорогах проїжджає військова техніка, іноді вони пусті. Але постійно накочує відчуття тривоги. Тоді я дивлюся на інших, думаю про те, скільки всього вони пройшли, і стає легше.

Якось кілька тижнів я між змінами сама жила у Дружківці , а коли повернулась у Варшаву, пару ночей поспіль постійно прокидалась. У пам’яті зринали обличчя поранених, перед очима стояла дорога.

Тепер з кожним виїздом я вчусь дбати про свої розум і тіло. Перш за все тренуюся — бігаю та займаюсь греблею , щоб підготуватися до чергового виїзду.

Спочатку мені було важко перебувати серед людей — відчувався навіть фізичний біль. Зараз я вчусь цінувати час і обставини , в яких перебуваю.

Що допомагає

За кермом своєї швидкої я від 8 до 14 годин на добу , і при цьому постійно співаю. Колись я записала на відео, як їду й співаю пісню, яку написав син мого друга. Мені це так сподобалося, що щоразу, коли є можливість, я прошу медиків зняти мене на відео і потім викладаю у себе на сторінці у фейсбуці.

Музика стала для мене справжнім порятунком і тим , що дає силу. Я люблю українських виконавців — завдяки їхнім пісням глибше переживаю настрої людей, які мене оточують.

Аґата Вінська. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

Найбільше мені подобаються SKOFKA «Чути гімн» , Balsam «Заповіт» на слова Тараса Шевченка , а також творчість Скрябіна, Клавдії Петрівни, KOLA.

Щоразу , коли зустрічаю українців, намагаюся спілкуватися з ними українською мовою — це теж дуже заряджає.

*

Для мене не існує поняття «втоми від війни» , як і того, що Україна може програти. Поки що я не думаю, яким моє життя буде після. Я зосереджена на тому, що роблю і що приносить користь.