Ірена Сендлєр. Джерело: Вікіпедія

Ірена Сендлєр. Мати дітей Голокосту

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Анна Мєшковська перебувала поруч з Іреною Сендлєр п’ять останніх років її життя, написала про діячку чотири книжки. Публікуємо її розповідь про те, як ім’я польки, що врятувала сотні дітей із ґетто, стало легендою.

Відомі люди мають два життя. Перше замкнене в біологічному життєвому циклі від народження до смерті. А от друге триває значно довше й охоплює історію поперемінних чергувань пам’яті й забуття, а часто-густо — і несподіваних переоцінок традиційних поглядів. Прославлена людина — на п’єдесталі. Але кожен бачить її в своєму світлі. З часом вона перетворюється на символ: відданості вітчизні, патріотизму, жертовності... Біографічні факти втрачають своє значення. Й перетікають у легенду.

Ці слова історика Януша Тазбіра, які я цитую з пам’яті, прекрасно пояснюють всесвітню популярність легенди Ірени Сендлєр.

*

Про неї заговорили (не тільки в світі, але й у Польщі) завдяки чотирьом американським дівчаткам із Юніонтауна, які цікавилися історією Голокосту. 1999 року для шкільної олімпіади з історії вони написали п’єсу «Життя у скляній банці» про відважну польку, яка рятувала від смерті дітей із ґетто. Слово «рятувала», підхоплене ЗМІ, стало символом, міфом, легендою. Але з ним пов’язано чимало непорозумінь. Пані Ірена щоразу уточнювала: «Запам’ятайте: одна б я нічого не зробила».

Я намагаюся донести і вкоренити інше визначення того, що принесло славу пані Ірені. Скажу так: Ірена Сендлєр брала участь у порятунку багатьох євреїв із Варшавського ґетто. Здебільшого — дітей. Із нею постійно працювало ще десятеро людей, зі своїми помічниками і мережею зв’язків. Чимала група, переважно жінки. Ірена Сендлєр — наймолодша.

Я написала чотири книжки про жінку, яку називають матір’ю дітей Голокосту. Ми познайомилися, коли пані Ірені було 93 роки. Я перебувала поруч останні п’ять років її життя. Бачила її смуток, коли вона говорила про поточні політичні події в країні і світі. Бачила, як її зворушив репортаж про візит Папи Римського Бенедикта XVI в колишній нацистський концтабір Аушвіц. Бачила, як вона раділа, коли її відвідували діти, підлітки і дорослі — з усього світу. Бачила, яка вона була щаслива, коли до її кімнати в будинку престарілих у варшавському мікрорайоні Нове місто приходили люди з товариства «Діти Голокосту». Вона неохоче погоджувалася на зустрічі з журналістами. Але спокійно і терпляче відповідала на важкі для неї запитання: чи боялася під час війни; як вдалося подолати страх; чи не втратила віру в людей після того, що бачила на вулицях Варшавського ґетто?

Я познайомилася з людиною із трагічним життєвим досвідом, для якої війна так і не закінчилася. Запитання про окупацію, відвідини Варшавського ґетто, повоєнні роки були для пані Ірени надзвичайно болючими. Вона не хотіла повертатися до пережитого. Але поверталася, тому що цього від неї очікували відвідувачі, які безперервно ставили ті самі запитання: «Як ви рятували дітей?» Щоб позбутися нав’язливих журналістів, Ірена Сендлєр підготувала короткий опис своєї діяльності під час війни.

Коли я вперше прийшла до пані Ірени, хотіла написати одну статтю. А вона погодилася на книгу. Спільну книгу. Перше видання 2004 року — «Мати дітей Голокосту. Історія Ірени Сендлєр». Книжка вийшла в десяти країнах. Я в ній зазначена як автор-упорядник. Чому? Бо книжка постала на основі матеріалів, якими зі мною поділилася героїня. І тільки перевидання (2008 року — «Діти Ірени Сендлєр» і 2014 року — «Справжня історія Ірени Сендлєр», а також «Історія Ірени Сендлєр» 2018 року) вже підписані моїм іменем як авторки. Три видання, що вийшли після смерті пані Ірени, я виправила і доповнила новими матеріалами. Найважливішим (у передостанньому й останньому виданнях) вважаю розділ зі своєю розмовою з Яніною Зґжембською, дочкою пані Ірени.

Мурал із зображенням Ірени Сендлєр, Цєшин, Польща. Джерело: Вікіпедія

Ким же була Ірена Сендлєр, яка ще за життя стала символом людяності, легендою і міфом? Вона народилася 15 лютого 1910 року в столиці, але перші роки провела на відомому місцевому курорті в Отвоцку. Клімат в околицях вважався сприятливим для хворих на туберкульоз. Батько Ірени — Станіслав Кшижановський (1875–1917), лікар і громадський діяч, часто безкоштовно лікував хворих і бідних. Найбіднішими його пацієнтами були євреї. Ірена маленькою гралася з єврейськими дітьми і навіть розуміла їдиш. Коли їй було сім, батько від одного з пацієнтів заразився висипним тифом і помер. До останніх днів свого довгого життя пані Ірена повторювала, що батько прищепив їй два принципи, які сформували її як людину. Перший: «Кожному, хто тоне, простягни руку». І другий: «Раса, національність, релігія не мають значення. Важливо тільки, що це за людина».

До війни вона вивчала юриспруденцію і польську філологію, але навчання не закінчила. Вже готову дипломну роботу не вдалося захистити через війну. Ще раніше (з 1932 року) Ірена Сендлєр працювала у відділі допомоги матері й дитині при Вільному польському університеті. Серед її обов’язків було спілкування з найбіднішими жителями столиці. Вона проводила співбесіди, організовувала допомогу убогим сім’ям. Завдяки цим контактам у роки Другої світової Ірена Сендлєр створила мережу відданих однодумців. Саме вона організувала собі й кільком відважним подругам постійні перепустки у Варшавське ґетто. Вона придумала спосіб, як звідти вивозити єврейських дітей.

Ірена з напарниками рятували дітей різного віку. Від грудних немовлят (найкращий приклад — історія Ельжбєти Фіцовської, яка народилася в ґетто в січні 1942 року) до підлітків (які найчастіше залишали ґетто разом із дорослими в трудових бригадах). Складно було вивести з ґетто зовсім маленьких: одних виносили в мішках і коробках, інших — через каналізацію або спеціальними тунелями, що з’єднували сусідні багатоквартирні будинки. Нелегким завданням був порятунок хлопчиків. А одним із найважчих — вмовити батьків віддати дітей.

Ірена Сендлєр

Уявіть, заходить якась гойка (я або хтось із напарниць), каже: «Ми можем врятувати вашу дитину». — «Яка гарантія, що дитина буде жива?» — Відповідаю: «Жодної. Я навіть не можу дати гарантії, що сама сьогодні з цією дитиною вийду живою з ґетто». Ну і звісно, величезне замішання в сім’ї. Мама плаче, бабуся плаче, дитина заходиться. Її передають з рук в руки: від бабусі до дідуся, від дідуся — мамі… Батько, який мислить тверезо, каже, що дитину потрібно віддати. Деколи мені дитину віддавали, а деколи не віддавали. І нічого дивного, адже для них я була незнайомою людиною. Інколи наступного дня я йшла в той дім, де мені не дали дитину, і виявлялося, що весь будинок вже був на Умшлягплаці.

В акції порятунку брало участь багато людей. Передусім — польські сім’ї, з якими Ірена домовлялася, що вони ненадовго прихистять у себе дівчаток і хлопчиків. У цих родинах єврейські діти вчили польські молитви, вірші, пісні і чекали на метрики загиблих польських дітей — у цьому допомагали священники. Тільки після отримання документів дітей переводили в інші місця, наприклад, притулки при монастирях або сім’ї, які були готові піклуватися про них тривалий час.

Ірена Сендлєр тоді говорила, що всі війни коли-небудь закінчуються. І думала, що буде з врятованими дітьми після війни. Вона добре знала єврейське середовище і розуміла, що необхідно «врятувати життя для майбутнього життя». Щоб громада відродилася після війни, потрібно було знати, де перебувають врятовані діти. Щоб вони могли повернутися в єврейські сім’ї, якщо їхні рідні переживуть війну, чи хоча б у єврейську спільноту.

Звідси й ідея записувати імена дітей — у так звані «арійські папери». Цей довгий список, який пані Ірена складала з подругами, зберігався в її квартирі (тонкі смужки цигаркового паперу в банці на столі), поки її в жовтні 1943 року не арештувало ґестапо.

Активістам підпільної організації Żegota Рада допомоги євреям, діяла в 1942–1945 роках як орган польського уряду в вигнанні. Кодова назва Żegota походить від імені героя третьої частини поеми «Дзяди» Адама Міцкевича. вдалося звільнити Сендлєр за хабар, а за щасливим збігом обставин список не потрапив до рук німців. Легенда свідчить, що дві пляшки з іменами врятованих дітей закопали під яблунею в саду Ядвіґи Пйотровської на вулиці Лєкарській, 9. І відкопали вже після війни. Завдяки передрукованому на машинці списку єврейські організації почали пошук врятованих дітей.

На жаль, не все вийшло так, як планувала Ірена Сендлєр. Для неї було дуже важливо, щоб після війни єврейським дітям не довелося пережити ще один кошмар — розставання з їхніми прийомними польськими родинами. А це не завжди було можливим. Траплялося, що дітей з польських сімей забирали насильно. Точна кількість дітей, яку врятували Ірена Сендлєр та її подруги, невідома, але більшість з них залишилася в Польщі. Родичі деяких знайшлися в Ізраїлі і США. Після війни пані Ірена повернулася на роботу у відділ опіки. Активно працювала до 1968 року, коли за станом здоров’я змушена була вийти на пенсію.

Особисте життя пані Ірени теж складалося по-різному. Коли їй було 17, ромка наворожила, що у неї буде два чоловіки, але заміж вона вийде тричі. І віщування збулося. Першим чоловіком Ірени був Мєчислав Сендлєр (1910–2005), філолог-класик, другим — врятований нею з ґетто історик Стефан Зґжембський (Адам Цельнікєр) (1912–1961). За Сендлєра вона знову вийшла після смерті другого чоловіка, батька трьох її дітей: Яніни (1947 року народження), Анджея (народився і помер 1949 року) й Адама (1951–1999).

Ірена Сендлєр померла 12 травня 2008 року в Варшаві. Похована в родинному склепі на цвинтарі Старі Повонзки. Легенда про неї живе досі. Що було головним принципом Ірени Сендлєр? Вона завжди керувалася одинадцятою заповіддю, яку нещодавно озвучив історик і колишній в’язень концтабору в Освенцімі Мар’ян Турський: «Не будь байдужим». А Ірена Сендлєр часто повторювала: «Поки я жива, поки у мене є сили, я завжди говоритиму, що головне у світі й житті — Добро».

Переклала Жанна Слоньовська

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Анна Мєшковська

Театрознавиця, авторка чотирьох книжок про Ірену Сендлєр (десять зарубіжних видань). На основі другого знято фільм.