Комуністична пропаганда поєднувала брехливий наратив про братерство з Радянським Союзом і розповідь про величезний прогрес Польщі після Другої світової війни. При чому важливо не лише те, про що говорили, але й те, що замовчували. Наприклад, не було жодної публічної згадки про Катинський розстріл чи Совєтсько-польську війну 1920 року.
У перші повоєнні роки, коли комуністи поступово зосереджували владу в своїх руках, простежувалося чітке відмежуванням від довоєнної Польщі, особливо періоду санації. Нелюбов до країни міжвоєнного двадцятиліття була одним із найважливіших і незмінних елементів комуністичної пропаганди ПНР.
У цей початковий період особливо великого болю полякам завдав один пропагандистський плакат. На ньому були зображені два вояки: міцної статури солдат Польської народної армії, що біжить із гвинтівкою, і на нього плює інший, низькорослий, з табличкою «АК» (Армія Крайова, найбільша підпільна організація в окупованій Польщі) на шиї. Під плакатом був підпис: «Велетень і ниций карлик реакції». Комуністи ненавиділи все, пов’язане з традицією Армії Крайової — під час війни вона була значно чисельнішою, ніж комуністичне підпілля. Солдати Армії Крайової відчували зв’язок з довоєнною Польщею, і в Народній Польщі сталінської епохи за ними утвердилося окреслення, взяте з плакату: «ниці карлики реакції».
Плакат «Гігант і нікчемний карлик реакції». Джерело: Інститут національної пам’яті ПольщіГерої й антигерої
Пропагандистськими зразками для наслідування в епоху Іосіфа Сталіна і Болєслава Бєрута були передовики виробництва. Преса постійно писала про мулярів і шахтарів, які перевиконували норми, іноді на 200, а то й 300 %. Найвідомішим із них був Вінцентій Пстровський, чий рекорд виконання норми 1947 року становив 293 %. До слова, працював він недовго, позаяк помер уже 1948-го. Тому злостивці римували: «Поспішаєш на Суд Божий? — Будь на Пстровського ти схожий».
Були в ту епоху й пропагандистські антигерої — наприклад, підсудні на політичних процесах. Пропаганда спрямовувала проти них отруйні атаки. Комуністи криваво розправлялися з усіма своїми політичними конкурентами: спочатку з підпіллям (у нього входили колишні бійці Національних збройних сил, Армії Крайової та об’єднання «Свобода і незалежність»), Антисовєтська громадянсько-воєнна організація, створена 2 вересня 1945 року з кадрів Армії Крайової. і з членами Польської народної партії. Потім — з ідеологічно більш близькими соціалістами.
1948 року почалася кампанія проти тих членів Польської соціалістичної партії, які не хотіли її злиття з комуністичною Польською робітничою партією. На лаві підсудних опинився легендарний діяч Казімєж Пужак. Висвітлюючи судовий процес, газета Trybuna Ludu так і сипала метафорами, які чудово ілюструють мову тодішньої влади: «сіячі ненависті», «підривна робота проти єдиного фронту», «співпраця з німцями і бандерівцями», «виконання розвідувальних завдань для певних держав»; «життєвий шлях Казімєжа Пужака написаний кров’ю і брудом».
Коли комуністична влада зміцнила свої позиції, пропагандистів охопив відчайдушний страх: 1953 року підпільники, зокрема члени організації «Край», Молодіжна антисовєтська організація, яка діяла в 1948–1952 роках. застрелили Стефана Мартика. Він був одним із найбільш ненависних голосів сталінської Польщі.
Скотина ця вмикалася переважно посеред танцювальної музики, повідомляючи: «Це хвиля 49, хвиля 49, вмикаємось». Після чого починалося паплюження імперіалістичних країн; проте передовсім він пхав голки в дупу американцям, розповідаючи про їхній кретинізм, ідіотизм, звірячу жорстокість і тому подібні речі, а закінчував свої тиради словами: «Вимикаємось». Одного дня якийсь студент поклав Мартику трупом. Спочатку думали, що це була помста Яна Цаймера, який тоді керував оркестром танцювальної музики Польського радіо: найчастіше Мартика вмикався якраз під час трансляцій Цаймера. Однак невдовзі з’ясувалося, що вбивця Мартики був постійним відвідувачем інформаційного центру посольства США — і центр закрили.
Кажуть, Ванда Опольська, відома пропагандистка тієї епохи, попросила виділити їй охорону. Винних у вбивстві Мартики спіймали і засудили.
Коли у жовтні 1956 року до влади повернувся Владислав Ґомулка, розпочався період так званої «малої стабілізації. Порівняно зі сталінським періодом пропаганда дещо послабилася, але й далі траплялися її бурхливі сплески. За Ґомулки вона тричі давалася всім взнаки: 1966 року атаками на Католицьку церкву з нагоди святкування тисячоліття хрещення Польщі, у березні 1968 року — коли вістря пропаганди було спрямоване проти молоді, інтелігенції та євреїв, і того ж року під час Празької весни, коли пропагандисти критикували чехословацьких реформаторів.
Особливо гостра боротьба з Церквою розгорнулася перед 1966 роком — тоді саме відзначали тисячоліття хрещення Польщі. Ґомулка дуже наполегливо конкурував за владу над душами з Церквою, своїм головним духовним опонентом, тому преса й друкувала пропагандистські промови.
Войовничий клерикалізм вже понад пів століття веде боротьбу проти сил прогресу, боротьбу проти народного і робітничого руху.
Або ж про «єпископське керівництво», яке культивує «згубні, антипатріотичні і антидержавні традиції в історії Церкви» (Зенон Клішко, найближчий соратник Ґомулки). Надруковані промови такого роду — поряд із журналістськими коментарями — потужний пропагандний інструмент. Особливу роль у їх поширенні відігравала газета Trybuna Ludu, головний «паперовий» носій пропаганди.
Бананова молодь й інші вороги
Пропаганда постійно повторювала гасло Владислава Ґомулки: «Тисяча шкіл до тисячоліття польської держави». Ця придумана ним кампанія будівництва нових освітніх закладів чудово вписувалася в духовну конкуренцію з Церквою, яку пропаганда представляла як відсталу.
Коли в Польщі відбувалися якісь заворушення чи вуличні демонстрації, пропаганда зверталася до свого улюбленого виразу: «Хто за цим стоїть?» — і зазвичай виявлялося, що імперіалісти.
Так було і під час березневих протестів 1968 року, коли проти влади виступили передусім студенти. Цього разу пропаганда представила протестну молодь як нащадків багатих євреїв.
Призвідниками була група молоді, яка походила з соціально привілейованих кіл у зв’язку з високими посадами, які займали в державній адміністрації їхні батьки, переважно єврейського походження.
Пропаганда тоді придумала поняття «бананова молодь» — саме вона начебто стояла за заворушеннями. «Бананова молодь» — діти комуністів, зазвичай єврейського походження, тобто досить заможних людей, а також діти власників прибуткових приватних крамниць на варшавській вулиці Рутковського (нині, як і до війни, — Хмєльна):
І ті, й інші виховувалися в тепличних умовах. І ті, й інші не знали щоденних турбот своїх ровесників з робітничих родин, не знали смаку звичайної людської праці. І ті, й інші змалку виховувалися в достатку, захоплювалися Заходом, одягалися в найкращий закордонний одяг, відпочивали на Балеарських островах, зручно вмощувались у службових лімузинах своїх татусів або у власних «пежо», отриманих за успішно складені випускні іспити.
При перерахуванні ворогів польської влади у пропагандистській мові часто вживали множину: міхніки, бачки... Ворогів вбачали і в Ізраїлі, адже це був період війни на Близькому Сході: бен-гуріони, даяни…
1968 року пропаганда також таврувала Празьку весну. Про чехословацьких демонстрантів у Польщі писали: «Вони не завагаються перед найбільш підлими злочинами», «активно поширювали свої підлі плани», організовували «демонстрації і вуличні сутички, користуючись повною безкарністю».
Пропаганда стверджувала, що справжні організатори протестів — західнонімецькі диверсанти (такі ж інсинуації з’явилися і два роки по тому під час польських заворушень на Балтійському узбережжі 1970 року). У грудні 1970 року у Ґданську, Ґдині, Щецині й Ельбльонґу робітники протестували проти підвищення цін на продукти. Влада ПНР жорстоко придушила ці страйки.
Газета народного Війська Польського Żołnierz Wolności писала про «фаланги туристів»:
Багато з них нагадували туристів, які 1938 року масово з’їхались до Чехословаччини, а коли гітлерівські війська перетнули кордон цієї країни, ті виявилися офіцерами Вермахту.
Та найбільший сплеск пропаганди простежувався у 1970-ті роках, в епоху правління Едварда Ґєрека. Цей був специфічний період, який ще називають «пропагандою успіху». У попередні епохи пропаганда не тільки таврувала ворогів, а й вихваляла гадані досягнення комуністичного ладу, але за Ґєрека це дійшло абсурду. Польські газети, радіо і телебачення стверджували, що Польська Народна Республіка стала... десятою за розвитком економічною потугою в світі. Тоді повторювалося гасло «Щоб Польща ставала сильніша, а люди жили заможніше».
Плакат часів ПНР. Автор: В. Хмєлєвський / WikimediaВеличезні гроші держава вкладала в телебачення, яке очолював Мацєй Щепанський. Саме воно стало головним інструментом пропаганди і створювало образ сучасної Польщі. Людей мотивували — і водночас підбадьорювали — лозунгом, який лунав звідусюди: «Поляк зможе!».
Сила впливу
Газети, знай, цитували відому фразу Ґєрека: «Допоможете? Допоможемо». Почалося все з того, що 25 січня 1971 року, на самому початку свого правління, Едвард Ґєрек Едвард Ґєрек очолив Центральний комітет Польської об’єднаної робітничої партії у грудні 1970 року, тобто після кривавої розправи над робітничими протестами і звільнення з цієї посади Ґомулки. поїхав на зустріч із робітниками і партійним активом у Ґданську і наприкінці свого виступу вигукнув: «То що, допоможете?». І зал нібито гучно відповів: «Допоможемо!»
Щоправда, судячи із запису цієї зустрічі, відповідь була далеко не така гучна. Крім того, невідомо, хто саме відповідає — прості робітники чи якийсь засланий робітничий актив. Це гасло так часто повторювалося в пресі, що складалося враження, ніби Ґєрек їздив із ним усією країною кілька років поспіль.
Упродовж усієї цієї епохи преса створювала образ «господаря», тобто Едварда Ґєрека, який з’являвся (нібито без попереджень) на різних заходах.
Кожен дім, кожна сім’я відчула поліпшення умов життя, відчуває практичні результати глибокої турботи партії та її лідера, Едварда Ґєрека, про добробут вітчизни і кожного її громадянина.
У 1970-х роках також розгорнулася запекла пропагандистська кампанія у зв’язку з протестами робітників у Радомі та Урсусі 1976 року, які спалахнули після підвищення цін на м’ясо. Влада назвала протестувальників заколотниками, тобто «хуліганами й екстремістами, а протести — «ганебними ексцесами», «сутичками і хуліганством», а також «скандальними інцидентами».
З часом пропаганда перетворилася на ритуальну мову, в яку перестали вірити навіть багато можновладців. Адже як можна було серйозно сприймати гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» (газети Trybuna Ludu), коли люди не мали закордонних паспортів?
Пропаганда 1980-х років, епохи генерала Войцєха Ярузельського, — це передовсім тодішній прессекретар Єжи Урбан. У 1981–1989 роках Єжи Урбан на посаді прессекретаря Ради Міністрів ПНР був одним із головних авторів державної пропаганди й цензури. Це особливо ненависна постать для поляків, яка асоціюється з брехнею та маніпулюванням фактами. Крім того, він був людиною не надто приємної зовнішності: невисокого зросту і з великими вухами. Урбан фокусував на собі нелюбов поляків, певною мірою, звільнивши від неї інших можновладців і ставши своєрідним громовідводом.
Важливою подією були прес-конференції Урбана за участі іноземних журналістів, які транслювало телебачення. Поляків передусім цікавили питання ЗМІ: з них можна було зрозуміти, що цікавого намагається приховати влада. А відповіді Урбана їх розважали — хоч вони і були брехливі, але зазвичай цілком розумні.
Прес-конференція Єжи Урбана, 1984. Джерело: TVP HistoriaОднак у 1980-ті роки пропаганда ставала все більш прісною. У сталінські роки вона була особливо гостра й образна з мовного пункту бачення. А за часів правління Ярузельського — стала порожня і нудна. Абзаци в політичних статтях ставали все розлогіші, позбавлені змісту, тож сьогодні з них навіть нічого процитувати. Наприкінці речення важко пригадати, про що йшлося на початку.
Іноді непросто зрозуміти, в чому полягала дієвість комуністичної пропаганди. Пропагандисти здаються менш небезпечними, ніж співробітники служби безпеки і, мабуть, неслушно. Звісно, слова, навіть жорстокі, на перший погляд не мають такої сили впливу, як в’язниці чи порожні полиці в магазинах. Однак на одне варто звернути особливу увагу: цій пропаганді неможливо було протистояти. Всі засоби масової інформації контролювали комуністи, тому коли пропаганда називала протестувальників заколотниками, вони ніяк не могли себе захистити. Це суттєво відрізняє ті часи від нинішніх — бо хоча пропаганду і використовують усі політики, ніхто вже не має на неї монополії.
Перекладачка Наталка Римська, редакторка Наталя Ткачик
