Галина Крук. Фото: Марек Ґорчинський / Нова Польща

Галина Крук. Фото: Марек Ґорчинський / Нова Польща

Галина Крук: Навіть коли ми пишемо не про війну, все одно виходить про війну

Люди

«Щодня ми збираємо себе докупи, потім знову розсипаємося на уламки й наступного дня заново себе збираємо», — говорить одна з найвідоміших українських письменниць Галина Крук.

Маріанна Філіпчук: Ви часто виступаєте на міжнародних подіях , щойно повернулися з десятиденної поїздки з Італії. Чи відчуваєте ви, що за кордоном зменшується зацікавлення війною РФ проти України?

Галина Крук: Це закономірно і цього слід було очікувати. Я від самого початку розуміла: увага до війни Росії проти України спадатиме , ми не будемо постійно в фокусі чи топі новинної стрічки, тому потрібно максимально ефективно використати момент найбільшої уваги. Важливо також, щоб ми були присутні й помітні у світовому інформаційному просторі не тільки в контексті страшних воєнних подій, бо їх рано чи пізно витіснять інші новини про війни, конфлікти чи катастрофи різного характеру. Адже, крім новинних засобів, у нас є інші можливості привертати увагу до України, зокрема можливості культури. Література, кіно, театр, візуальне мистецтво, музейництво, історія та україністика можуть подовжити й утримати цей фокус зацікавлення, а також поглибити розуміння того, що відбувається у нас. Без усього цього важко очікувати на допомогу та підтримку.

Багато країн відчули економічні наслідки санкцій , тож почали переформатовувати політику під власні інтереси та пріоритети. Своя сорочка ближча до тіла. Європа зараз переймається передусім власною безпекою, і прихід до влади правих сил у деяких країнах зумовлений саме цим. У ситуації загрози кожна держава хоче бути озброєною і дбати передовсім про власні інтереси, а такий запит збільшує електоральні шанси крайніх популістів. Вони не розуміють, що від програшу України ніхто з них не виграє в довготерміновій перспективі. Тому доводиться скрізь і всюди пояснювати, що Україна захищає не тільки свою територію, а й східні кордони Євросоюзу та демократичні цінності.

Галина Крук. Фото: Марек Ґорчинський / Нова Польща

МФ: Чи відчуваєте ви себе в якомусь сенсі культурною амбасадоркою України за кордоном?

ГК: Амбасадоркою — заголосно сказано. Як письменниця я й до повномасштабного вторгнення часто їздила за кордон з виступами. Зрештою , мої книжки перекладені різними мовами. Після 24 лютого 2022 року чимало закордонних фестивалів та різного рівня організацій почали пропонувати різного роду підтримку та влаштовувати заходи за участю українських авторів: поетичні читання, тематичні панелі й розмови, авторські зустрічі. Люди, які мене знали як письменницю, хотіли з перших вуст довідатися про те, що відбувається в Україні, зрозуміти передумови та специфіку цієї війни.

Якщо ми , українці, не будемо розповідати про це, то за нас розкажуть інші — Росія дуже добре вміє просувати свою «правду» та викривлену версію подій. Тому доводиться багато їздити, розповідати й пояснювати, спростовувати й поборювати російські наративи, надолужувати згаяне за кілька століть перебування України в тіні імперської, а потім совєтської колоніальної політики й культури.

Щоправда , перші три місяці повномасштабної війни я була зосереджена на волонтерській роботі в Україні. Окрім допомоги військові з медициною та спорядженням, доводилося сконтактовувати західні культурні організацій, які хотіли прийняти українських мисткинь-біженок із дітьми, з тими, хто реально потребував такої допомоги та підтримки. В перші місяці ця допомога західних культурних інституцій багатьом українським митцям дала змогу протриматися. Згодом уже оговталися й запрацювали українські інституції й моє посередництво стало не таким важливим. Лише тоді я наважилась виїздити за кордон.

Галина Крук. Фото: Марек Ґорчинський / Нова Польща

МФ: Чому «наважилась»? Це було важке рішення?

ГК: Мій чоловік воює , мій син, батьки й уся моя родина живуть в Україні. Тому мені так важливо залишатися там, бути частиною всього, що відбувається, відчувати все на власній шкурі. Відчуття причетності до певного колективного досвіду надзвичайно важливе, без нього годі зрозуміти, як усе було і як про це писати.

Звичайно , погляд на ці події ззовні — теж цікавий, але зовсім відмінний. Я не надто добре знаю, як українці, які змушені були тікати від війни , живуть за кордоном, я не проходила цього шляху, тому не могла б про це написати так, як людина, яка має за плечима такий досвід (теж до певної міри колективний). Крім загальних і колективних, всі ми маємо особисті травми, болючі точки чи тригери.

Кожен із цих емпіричних зрізів — безцінний , разом вони дозволяють краще зрозуміти загальну картину. Тому чим більше описів нашої воєнної реальності, чим більше задокументованих зрізів, тим краще нам буде порозумітися як суспільству та спільноті: тим, хто воює; тим, хто волонтерить; тим, хто забезпечує тил; тим хто вчиться жити за кордоном; тим, хто не має куди повертатися і тим, хто живе зі своєю жахливою втратою.

Так , коли звучать повітряні сирени, в Україні ми переживаємо це як небезпеку, десь реальнішу, десь менш реальну. Але коли вона минає, ми відчуваємо радість вцілілого, викид адреналіну і всю цю біохімію. Така своєрідна емоційна гойдалка: то в негативний бік, через тривогу й небезпеку, то в позитивний, тому що вижив. Українці за кордоном, які стежать за тими ж тривогами і прильотами, бо мають родичів в Україні, часто уявляють реальність війни набагато гостріше, вони позбавлені радості вцілілого, їхні переживання нічим не зрівноважуються. Зрештою, всіх нас, і в Україні, і за кордоном, виснажує постійний стрес.

МФ: 2022 року ви розповідали , що вас вразила опірність українців. Що відчуваєте сьогодні?

ГК: Зараз багато втоми. Війна триває , і вже зрозуміло, що це не спринт, а марафон. А щоб бігти марафон, потрібно взяти інше дихання. Багато наших захисників — і тих, хто пішов воювати після 24 лютого, і тих, хто взяв до рук зброю іще 2014 року, — потребує відпочинку. Дуже важко сім’ям, які тривалий час розділені війною. За майже два роки повномасштабного вторгнення немовлята встигли повиростати, а підлітки — подорослішати. Часто військові, які приїжджають додому в короткі відпустки, відчувають відчуження, проблеми з комунікацією.

Війна породжує відмінності й загострює розбіжності в суспільстві. Є сім’ї , в яких ніхто не воює — з різних причин. А є сім’ї, в яких хтось загинув або перебуває в полоні. Найболючіша невідомість, коли рідні не мають жодної інформації. І такі відмінні досвіди розділяють нас, замість того, щоб спрацьовував закон сполучених посудин: я менш травмований, тому візьму частину чийогось болю на себе. Та це, на жаль, далеко не завжди спрацьовує, швидше — навпаки.

Але з поїздок Україною добре видно , що в умовах війни дистанція між людьми все-таки скоротилася. Люди легше йдуть на контакт, завдяки спільному досвіду зникає умовний бар’єр. З іншого боку, війна змінює темпоральність і часову перспективу: ми живемо тут і зараз, іншого часу і можливості може не бути.

Мене за кордоном часто запитують про плани на найближчі пів року , рік. І я себе ловлю на тому, що насправді нічого так далеко не планую. Зрештою, як і більшість людей в Україні. Війна — це велика лотерея, і вижити в ній — пощастить або не пощастить. Звісно, в того, хто в тилу, більші шанси, але теж нема гарантії. Це одна з головних причин, чому наші матері з дітьми, які виїхали за кордон, все ще не можуть повернутися, навіть попри своє бажання.

Галина Крук. Фото: Марек Ґорчинський / Нова Польща

МФ: Львів став прихистком для багатьох переселенців. Наскільки місто змінилося?

ГК: Чесно кажучи , у Львові я практично не маю часу на дозвілля і спостереження за цими змінами, моя оптика обмежується моїми контактами й місцями перебування. Але ще з перших місяців повномасштабної війни я пам’ятаю відчуття міста, переповненого дезорієнтованими і наляканими людьми — не туристами, це був величезний контраст зі звичними для Львова натовпами туристів. Певно, з того часу не можу сприймати Львів як мирне місто, воно для мене — тилове, а отже, мусить забезпечувати цей тил: плести сітки, волонтерити, відвідувати поранених. Деякі місця і маршрути я ніколи не зможу відділити від того, що тут відбувалося під час війни, — наприклад, дорогу від Гарнізонного храму Петра і Павла на Марсове поле на Личакові.

Львів змінився , в ньому з’явилися нові люди. Я бачу це по наших студентах: чимало з них з інших міст та регіонів. Змінилися відвідувачі літературних подій, з’явились нові обличчя, культурне життя пожвавилося (порівняно з першими місяцями повномасштабної війни). Багато хто з них утікав від війни і не має куди повертатися, дехто знайшов тут новий дім і намагається вжитися. Дехто старається не пускати коріння, щоб за першої ж нагоди повернутися.

МФ: Ваш чоловік воює. Чи є у вас внутрішня претензія до чоловіків , які зараз не на фронті?

ГК: Люди можуть не воювати з різних причин. Наприклад , у когось проблеми зі здоров’ям, хтось має троє чи більше дітей, ще хтось опікується близьким, який потребує догляду. Мене більше непокоїть не те, чому дехто не воює, а те, як змінити мобілізаційну політику, щоб дати змогу нашим військовим нарешті перепочити. Людських ресурсів країни достатньо, щоб провести ротацію тих, хто на фронті від початку повномасштабного вторгнення, не кажучи вже про тих, хто воював іще в АТО. Їхня виснаженість і втома стає загрозою для них самих, позбавляє їх опірності та знижує здатність захищатися.

Значний відсоток мобілізованих — люди у віці від 40 до 60 , чимало з них має проблеми зі здоров’ям. Крім хронічних захворювань, його підірвало життя в польових умовах без нормального регулярного харчування і тепла, часто на межі людських можливостей.

Дуже багато наших захисників не є професійними військовими , тож потім їм потрібно буде повертатись до своїх професій. А що довше перебуваєш на війні, то більше випадаєш із нормального життя, фаху, бізнесу. Зараз же повернутися з війни й демобілізуватися мають шанс тільки люди пенсійного віку, сильно поранені або скалічені. Це треба змінювати, інакше в нас не буде шансу як у країни.

МФ: Як вас змінила повномасштабна війна?

ГК: Часом , коли фейсбук підкидає якісь мої минулорічні пости, я дивуюся, бо зовсім їх не пам’ятаю. Ми живемо в настільки інтенсивному часі, що важко тримати в пам’яті всі стадії, які доводиться проходити. Для мене моя поезія чи щоденникові записи є своєрідним знімком реальності, хоча частіше не самої реальності, а мого внутрішнього сприйняття тих чи інших подій. Завдяки своїм текстам я можу бодай частково пригадати свої відчуття, реакції та рефлексії.

Загалом у нас усіх дуже постраждала оперативна пам’ять , ми погано запам’ятовуємо. Деякі речі, наприклад, доводиться повторювати по кілька разів або записувати, щоб пам’ятати. Таке відчуття, наче наша оперативна пам’ять чимось постійно зайнята. Пам’ять зайнята виживанням, бо в умовах війни організм відчуває себе в небезпеці, сфокусований на загрозі, тому посилено аналізує безліч факторів водночас.

Ми залежні від інформації , відповідно випадання з інформаційного поля сприймається загрозливо. Де б я не була, я гортаю стрічку новин, ніби мушу стежити за тим, що відбувається. Добре, що можна читати сухі новини чи дайджести, інакше б не вистачило сил і серця сприймати все це емоційно — реагування забирає дуже багато внутрішніх ресурсів.

Щоб могти бодай якось функціонувати , потрібно час від часу відволікатися, фокусуватись на чомусь іншому. Пам’ятаю, як на самому початку повномасштабної війни я навіть лекції не була в стані проводити. Комусь вдається втекти в читання художньої літератури. На жаль, я не можу читати чи дивитися чогось легкого, — не зачіпає. А те, що зачіпає, мусить бути суголосним, близьким до того, що переживаю. Мені допомагають тексти про те, як люди переживають складний травматичний досвід. Ці розповіді вселяють надію: якою б страшною не була реальність, вона все одно рано чи пізно закінчиться. Через переживання чужого складного досвіду, через приклади, як люди виходили з важких ситуацій, починаєш бачити світло. Власне письмо теж допомагає.

МФ: Що вас мотивує?

ГК: Мотивують приклади служіння та чину , приклади самопожертви. Розумію, що людям, які воюють, набагато важче. І це стимулює не розкисати і робити своє. Багато сили дає спілкування з іншими. В Україні на виступах відчувається надзвичайна енергія. Як би патетично це не звучало, але теперішній великий запит на поезію вражає. Дуже часто це поезія про важкі речі, емоційно непростий матеріал, але люди її потребують, мабуть, щоб відчувати себе у спільному просторі, щоб давати собі раду зі своїми травмами.

Як то не парадоксально звучить , допомагає допомагати іншим.

Галина Крук. Фото: Марек Ґорчинський / Нова Польща

МФ: Яка конкретна ситуація чи розмова вам особливо запам’яталась із вашого волонтерського досвіду?

ГК: Таких було багато , але один досвід дався найважче. Я як дружина військового, який на фронті, сприйняла цю ситуацію дуже особисто. На самому початку повномасштабної війни я передавала спорядження своїй колишній студентці — для її чоловіка, підрозділ якого був на передовій під дуже сильними обстрілами. Через тиждень вона принесла мені все назад — не встигла передати, її чоловік загинув. Увесь підрозділ загинув. Я допомагала їй шукати тіло чоловіка. Це довга і складна процедура, особливо в місцях, де тривають активні бойові дії. Врешті моя колишня студентка змогла поховати лише обгорілу чоловікову руку — єдине, що залишилося і що вдалося ідентифікувати. У мене є вірш про жінку, яка поховала тільки руку — так я намагалася розділити цей біль на всіх нас.

Кілька місяців тому в США вийшла моя двомовна книжка «A Crash Course in Molotov Cocktails» («Прискорений курс з коктейлів Молотова»). Більшість віршів , які до неї ввійшли, написана на основі реальних ситуацій. Деколи вони звучать надто жорстко, але така вже наша реальність.

МФ: Нещодавно ви записали аудіокнигу «Буквар/BookWar. Книга віршів 2013−2023». Чому обрали саме цю форму?

ГК: Такий формат виник у зв’язку з нашими реаліями — мене вразило , що деякі люди, тікаючи від війни, взяли з собою мою збірку. Я вирішила, що аудіокнижка полегшить ситуацію — її можна слухати де завгодно, навіть там, де немає світла читати, а ще вона нічого не важить. Ще одна причина, чому саме аудіокнижка, — мені важко читати ці вірші на публіку, коли я помічаю сльози в очах слухачів (а так буває часто), в мене теж ламається голос. А щоб давати надію, такі вірші треба читати твердо. Тому я вдячна аудіовидавництву Audiostories Production, яке реалізувало цей проєкт і тепер його можна легко знайти на різних стрімінгових платформах.

А от щодо паперової книжки віршів про війну — я досі вагаюся , чи видавати. Мене зупиняє комерційний бік — це як продавати біль. Хоча можна подивитися на все і з іншого боку — ліки ж продають.

МФ: Чим сучасна українська література відрізняється від інших літератур?

ГК: Зараз ми сфокусовані на переживаннях , відстань між літературою і реальністю дуже мала. Тому в наших художніх текстах помітна сильна тенденція документувати дійсність. А ще у нас є велика віра в те, що література може допомогти, що вона лікує. Натомість літературам у звичайних, невоєнних реаліях, загалом не притаманна така зосередженість на документальній і терапевтичній функціях.

Мені часто доводиться пояснювати за кордоном , що наша література зараз саме така, бо такими є наші реалії. І навіть коли ми пишемо не про війну, це все одно виходить про війну. Специфіка воєнного часу накладає на нас і цю важкість, і цю відповідальність, і цю необхідність писати про війну.

МФ: Але Польща , здається, краще розуміє український біль, ніж Західна Європа.

ГК: Польща нас завжди більше розуміла , ніж решта європейців, бо в її історії є чимало досвіду протистояння Росії. І поляки добре знають: якщо між Європою і РФ не буде України, Польщі доведеться самій мати справу із цим диким і захланним сусідом. Навіть кордон із Білоруссю є для Польщі чималою загрозою , то що вже казати про все інше. Пригадую, в перші дні повномасштабної війни ми непокоїлися, що західний кордон закриють і українцям не буде куди тікати від війни. Тому я дуже вдячна Польщі за те, що вона масово прийняла наших біженців. Головне тепер не піддаватися спокусі зіграти свою гру, доки Україна перебуває зі зв’язаними війною руками.

МФ: Що б ви побажали українцям зараз?

ГК: Мені хочеться побажати всім нам сил , зваженості та надії. У час війни дуже важливо бути уважними, чуйними, чутливими. Зараз легко поранити — навіть у невинній розмові можна зачепити когось за живе, ніколи не знаєш, що пережила ця людина. Щодня ми збираємо себе докупи, потім знову розсипаємося на уламки й наступного дня заново себе збираємо. Хто має сили, повинен брати на себе більше від того, хто вже не може. Якщо українське суспільство навчиться жити за цим принципом, ми все подолаємо. Коли у твоїй країна війна, чужого болю не буває.

Редакція висловлює вдячність Громадській бібліотеці міста Варшави − Головній бібліотеці Мазовецького воєводства за можливість провести фотосесію

Маріанна Філіпчук profile picture

Маріанна Філіпчук

Всі тексти автора

Читайте також