Долар був головною валютою в Польській Народній Республіці. Злоті у ПНР так добре не прижилися. Звичайно, на щодень поляки платили офіційними злотими, але мріяли заробляти й витрачати «зелені» — саме так називали американські банкноти.
На польських паперових грошах писало: «Платіжні квитки — офіційний платіжний засіб у Польській Народній Республіці» (Bilety płatnicze są oficjalnym środkiem płatniczym w PRL). Окрім сміховинності самого факту оплати покупок чи послуг квитками (наче ми весь час подорожуємо), ці купюри давали ще один привід для жартів. Якщо їх уміло скласти, з’являлася коротка версія: «Платіжні квитки в ПНР — ніщо» (Bilety płatnicze się niczym w PRL).
А тим часом долар, як і золото, гарантував фінансову стабільність. Влада завжди могла девальвувати злотий. Або провести грошову реформу, невигідну для громадян. На американську ж валюту вона не мала жодного впливу. Тож долари — хоч формально й походили із ворожого до Народної Республіки західного світу — любили всі: і прості поляки, і представники влади. Принаймні, коли йшлося про їхні кишені. Тому що в офіційному житті й пропаганді все виглядало по-різному.
У приватному житті долар був фетишем, а в громадському — страшидлом.
Політики та журналісти ПНР 1980 року й пізніше залюбки розповідали про те, що «Солідарність» отримує від Заходу доларову підтримку. Себто читай: діє в чужих, а не польських інтересах. Якщо преса доводила непотрібність якогось проєкту — наприклад, знаного комп’ютера K-202, сконструйованого інженером Яцеком Карпінським, — то інформувала про необхідність валютного внеску, тим самим натякаючи на те, що справа невигідна. Спіймана міліцією банда злодіїв особливо небезпечна? Як доказ по телевізору показують фотографії доларів, які бандити заховали у своїй барлозі. А якщо траплявся шпигун, то, крім пістолета, в нього обов’язково знайдуть пачку доларів.
Західні валюти, зокрема долар, тоді називали девізою. Окреслення «девізовий» набуло майже магічного значення. Девізові, себто західні товари вважалися найкращими.
У ПНР бракувало багато чого, тільки не почуття гумору. Поляки щодня чули кілька політичних анекдотів. Звісно, не обходилося і без жартів про девізу: «Долар підкріплений золотом. А чим забезпечений злотий? Титаном. Титаном компартії».
Курсів долара було два: офіційний і на чорному ринку. За офіційним курсом долар був значно дешевшим. Але купувати іноземну валюту за таким вигідним курсом поляки могли лише в чітко визначених ситуаціях — наприклад, перед поїздкою за кордон, організованою державним туристичним агентством Orbis. Але навіть тоді можна було купити мізерну кількість девіз.
У ПНР дозволялося мати долари, але заборонялося ними приватно торгувати.
Отже, на думку можновладців, долари падали з неба, — адже навряд чи їх у такій кількості надсилали дядечки, які працюють у США! А насправді нелегальною валютною торгівлею з розмахом займалися так звані ченьчмени (пол. cinkciarze). Ця назва походила від бідного запасу англійських слів, який обмежувався знанням чисел і двох важливих слів: change money. «Чєньчьмени» крутилися неподалік готелів, де зупинялися іноземці, і нашіптували тим своє «чєньчь мані».
Іноземці обмінювали валюту у підпільних торговців за більш вигідним курсом, ніж у державних банках. Звісно, часом під час таких підпільних операцій вони могли й отримати по голові, та що вже вдієш, така атмосфера оборудок у темних підворіттях.
Насправді це була не стільки чорна, скільки сіра зона. Якби міліція хотіла, вона б переловила всіх торговців валютою за один день, позаяк ті майже не приховували свою діяльність. Але «чєньчьмени» перебували в симбіозі зі спецслужбами — вони віддячували їм, часто доносячи на іноземців і навіть поляків, які в них купували валюту.
Ставлення можновладців до долара змінювалося в міру того, як лібералізувалася ПНР. 1950 року, на піку сталінізму-бєрутизму, полякам узагалі заборонили володіти іноземною валютою, а також золотом і платиною. Наприкінці 60-х (це вже була доба Ґомулки, хоч і авторитарна та незрівнянно легша в порівнянні з першим повоєнним десятиліттям) дозволили відкривати валютні рахунки, щоправда, лише в одному банку — Pekao.
Спочатку власники цих рахунків поділялися на дві категорії. Ті, хто клав на рахунок валюту задокументованого походження (себто оплату за офіційну роботу за кордоном), могли розпоряджатися ними вільно. А ті, хто не міг підтвердити походження доларів документально, могли їх класти на валютний рахунок й знімати, але не могли вивозити за кордон. Цей поділ скасували в другій половині 70-х років, тобто за ще м’якшого правління Ґерека.
Та надійнішою за банк була закопана в саду банка. Банка мала одну беззаперечну перевагу: можливість приховати валюту від влади. Адже багато власників західної валюти не хотіло виставляти напоказ свої статки.
З доларами нерозривно пов’язані магазини Pewex. Мережа у ПНР, яка торгувала за тверду валюту. Вони нагадували комерційні острівці західного світу. Місця по-своєму незвичайні: колоритні та наповнені товарами. Однак у Pewex нічого не продавали за злоті — тільки за конвертовану валюту.
Якби Pewex був звичайним магазином, він би називався Peweks. Ексклюзивність виражалася вже в закінченні «х» замість звичного польського «ks». До речі, з часом у польській мові змінилося правило відмінювання слів із закінченням на «х». У ПНР назву Pewex (і подібні, наприклад Hortex чи Rolex) відмінювали з літерою «х»: купити у Pewexі. Сьогодні ж співіснують дві форми: і в Pewexі, і в Peweksі.
Pewex — абревіатура від Przedsiębiorstwo Eksportu Wewnętrznego (Підприємство внутрішнього експорту). У цій назві заховане химерне протиріччя: адже експорт передбачає вивезення товару за межі країни. Утім, у ПНР таких оксюморонів було чимало: наприклад, овочеві фляки або демократичний централізм.
Pewex був розкішшю. Але тут потрібно розуміти специфіку епохи — розкішшю в ПНР вважалися досить непоказні речі. У магазинах Pewex не продавали годинники Rolex або діамантові каблучки. Зате поляки купували там джинси-вранґлери, касетні магнітофони, дешевий коньяк, дезодоранти та зубну пасту (зазвичай посередньої якості), будівельні матеріали (адже щоб купити їх у звичайних магазинах, потрібно було отримати дозвіл від влади), конструктори Lego, жувальну гумку, а ще… туалетний папір. Так-так, саме туалетний папір, тому що в 80-х роках економічна політика комуністів призвела до того, що зі звичайних магазинів зник навіть цей простий товар. Саме такою була доларова розкіш Народної Республіки.
Згодом, окрім мережі Pewex, з’явилися інші валютні магазини — відома на всю країну Baltona, та ті, що наприкінці 1980-х років працювали в окремих містах: Igloopex в Дембіці та Carbon у Катовицях. Усі вони з’явилися для того, аби виманювати у поляків гроші. Влада завжди відчувала нестачу західної валюти.
Здавалося б, у цих магазинах за долари можна було купити тільки імпортний товар.Та це не так. У магазинах Pewex влада вирішила торгувати також польськими товарами, тому за долари можна було купити польську консервовану шинку, яку зазвичай експортували на Захід у банках із написом «Polish ham».
Ціни в магазинах Pewex зараз можуть видаватися смішними. Оригінальні вранґлери коштували приблизно 10-15 доларів — дешево як борщ, за сьогоднішніми мірками. Але тоді поляки заробляли в середньому 20 доларів на місяць (у перерахунку на злоті за курсом валютників).
А ще у Pewex можна було придбати кока-колу! У роки сталінізму її називали «рідким колорадським жуком» (бо американці нібито скидали з літаків справжніх колорадських жуків, щоб ті знищували польські врожаї). У 70-х роках кока-колу почали виготовляти у Польщі, іноді її навіть можна було знайти у звичайних магазинах, але в Pewex’ах — завжди. Відома польська піснярка Аґнєшка Осєцька на початку 80-х років придумала рекламний слоган: «Кока-кола — це воно!»
Тільки не подумайте, що тоді кока-кола була таким самим звичайним напоєм, як зараз. Тоді кока-колу радше потягували, смакували, а не пили: це була рідкість, а не звичайний освіжаючий напій. Гідна богів амброзія, а не солодка вода.
А якщо вже хтось, потягуючи кока-колу, виймав з кишені куплену в Pewex пачку Marlboro, він ніби подумки телепортувався в Америку, де планував кар’єру мільйонера. Адже мільйон доларів був синонімом нечуваного багатства. Це сума, яку тоді поляки уявляли собі приблизно так, як зараз ми уявляємо собі мільярд.
Невіддільним елементом мережі Pewex були ті ж таки «чєньчьмени». У спрощеному вигляді їхній бізнес виглядав так: долари, куплені в іноземців біля готелів, вони продавали співвітчизникам під магазинами Pewex.
А ще влада придумала сурогат долара.
Це вже моя назва за аналогією до імітації шоколаду — продукту, який доводилося їсти в першій половині 80-х років (у Польщі тоді навіть солодощі були фальшиві). Імітацією долара був так званий товарний купон Pekao. Це валюта, якою можна було розрахуватися в магазинах Pewex, але яка не мала жодної цінності за кордоном. Товарними купонами розраховувалися, наприклад, з моряками, яким у зв’язку зі службою за кордоном належалась валютна премія. Однак державні судновласники воліли платити їм купонами, а не конвертованою валютою.
Товарними купонами — на відміну від доларів — можна було торгувати. Тому, наприклад, газета Życie Warszawy рясніла оголошеннями, які починалася фразою: «А-а-а-а хто б хотів купити купони…» і закінчувалися телефонним номером. Ці кілька літер «а» на початку з’явилися тому, що оголошення розміщували за алфавітом — і кожен хотів бути першим. При цьому читачі таких оголошень знали, що скоріш за все мова йде про торгівлю зовсім не купонами, а доларами.
Такою була дивна особливість Народної Польщі: влада щось забороняла, а потім удавала, нібито не бачить, як люди порушують заборону. Декому це не надто подобалося. Тому вони купували долари в Польщі, щоби потім із цим невеликим капіталом втекти під час закордонної поїздки та залишитися на Заході. Був навіть такий анекдот: «Що таке крайній вияв відчаю? Зайти у Pewex, перестрибнути через прилавок і попросити притулку».
Переклала Марія Шагурі
