Черга у магазині Hoffland. Фото: Анджей Верніцький / Forum
Черга у магазині Hoffland. Фото: Анджей Верніцький / Forum

Мода в ПНР — трунаки, спідниці-бананки та мармурові джинси-піраміди

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Як одягатися стильно при соціалістичному дефіциті.

У Польській Народній Республіці модний одяг брали штурмом. У центрі Варшави, навпроти Палацу культури і науки, розташовувались — і там ми знайдемо їх і зараз — універмаги Centrum. Два з них, Wars і Sawa, нагадували про назву польської столиці. За однією з легенд, походження міста пов’язане з дітьми рибака, близнюками Варсою і Савою. А третій, найважливіший, називався Junior. Саме він був Меккою тодішньої моди.

Я ще пам’ятаю, як у 80-х роках минулого сторіччя я стовбичив у натовпі молоді, згромадженої вранці при вході до Junior перед відкриттям. Штурмуючи магазин, покупці нерідко вибивали вітрини. Інколи за порядком стежила міліція. Тільки-но скляні двері розсовувалися, ми, як божевільні, мчали сходами на другий поверх — там розташовувався знаменитий Hoffland, тобто відділ модельєрки Барбари Гофф. Уже від самої назви віяло Заходом, однак це не був приватний бізнес: Гофф була посередницею між державною фабрикою з пошиття одягу і державним універмагом, де він продавався. Ця дивовижна (як заведено у ПНР) схема була тим більш дивною, що Барбара Гофф на ній не заробляла.

Універсальні магазини Centrum, 1970-і роки. Джерело: Національний цифровий архів

Лахи, які там продавалися, разюче відрізнялися від нудних колекцій державних магазинів. Якось я вполював страшенно модні чорні штани в смужку — вони були трішки завеликі, але доки я зорієнтувався в приміряльні, що це не мій розмір, решту з полиць розмели.

Барбара Гофф, 1989. Фото: Яцек Барч / Forum

У польській моді Барбара Гофф була цілою інституцією. Можна сказати, самозваною, бо працювала дещо осторонь державної кравецької промисловості. Спочатку впродовж кількох десятків років вона писала про моду на шпальтах шалено популярного тижневика Przekrój. А потім проєктувала колекції для варшавських універмагів. Одяг від Барбари Гофф був не тільки модним — він ще й продавався за доступними цінами, якраз на пересічну польську кишеню.

Перший хіт Барбари Гофф, ще з 50-х років минулого сторіччя, — це опублікований у тижневику Przekrój проєкт так званих трунаків (назва була жартом, що натякав на одноразове картонне взуття, в якому колись хоронили покійників). Барбара Гофф вигадала, як у домашніх умовах доступні в продажу й немодні кеди перетворити на гостродефіцитні балетки. Або як некрасиву спортивну блузку носити задом наперед, попередньо відрізавши комір і пофарбувавши в чорний колір. У трунаках і перероблених блузках польки виглядали, наче модні італійки. І це дуже характерно для того часу, адже, щоб нетипово вдягатися, у ПНР мало було відвідати крамницю — часто доводилось самому переробляти куплений одяг. Коли ж у магазинах не вдавалося вже геть нічого оригінального придбати, то польки скручували блузку і занурювали її в миску з фарбою — так поставала неповторна річ, бо на кожній блузці фарба розходилася абсолютно іншим візерунком.

Проєкт Барбари Гофф у журналі Przekrój, 1956. Джерело: пресматеріали

Барбара Гофф створювала не тільки цікаві проєкти, але й уміла роздобути матеріал для їхнього пошиття, що в економіці постійного дефіциту було неабияким викликом. Цікаво, що впродовж кільканадцяти років вона за свої колекції не отримувала жодних гонорарів, а жила лише коштом журналістики.

Однак того модного одягу, звісно, не вистачало для всіх охочих, звідси й ранкові штурми магазинів. Тим більше, що ціни на ці речі там були цілком доступними.

Чого не можна сказати про вдяганки, які продавали в бутиках на варшавській вулиці Рутковського, що топографічно пролягала перпендикулярно до універмагів Centrum. Названа вона була на честь довоєнного комуніста, який здійснив терористичний замах. Сьогодні, як і до війни, вулиця називається Хмєльна. Але вона зовсім утратила свій модний лоск.

За часів ПНР на Рутковського продавали товари, які хтось приватно привозив з-за кордону або які вироблялися на невеликих ремісничих підприємствах. Ціни, однак, тут були захмарні. Жіночі чоботи інколи коштували більше ніж середня місячна зарплата. За лисячу чи нутрієву шубу потрібно було викласти валізу грошей.

Вулиця Рутковського у Варшаві, 1974. Джерело: Національний цифровий архів

На іншому березі Вісли, у варшавському районі Праґа, містився базар Ружицького. На ньому західний одяг продавали з дерев’яних яток або прямо з землі. Між ятками кружляли опасисті куховарки, вигукуючи: «Гарячі пизи!», Пизи — страва з тіста з м’ясною начинкою, що нагадувала клюцки. адже атмосфера базару була досить-таки простацька.

Звідки ж бралися ці західні товари? З приватного імпорту. Я, наприклад, чудово пам’ятаю ще одну характерну картинку з тієї епохи. Коли на летовищі Окєнцє приземлявся літак зі Стамбулу, весь зал прильотів робився синім, начебто хто розлив підлогою чорнило. Тодішні туристичні поїздки до Туреччини здебільшого були приводом для торгівлі. У другій половині 80-х років минулого сторіччя я сам одного разу опинився у тому синьому натовпі, повертаючись із торгової поїздки разом із мамою.

Поляки купували на стамбульському Малому базарі все: шкарпетки, труси, футболки, хустки, а передовсім джинси. А оскільки допустима вага багажу була обмежена, частину товару люди вдягали прямо на себе — тому в залі прильотів з’являлися зазвичай одягненими в кілька пар джинсів та джинсових курток, бо ті були найважчими.

Тоді саме прийшла мода на джинси моделі «піраміда» так званого мармурового кольору. Така єгипетська назва, найімовірніше, походила від етикетки з верблюдом і назвою Pyramid. Але вона стосувалась і крою штанів: зверху в поясі вузько, а що нижче, то ширше (хоча біля кісточок холоші різко звужувалися). А мармуровість — це специфічно витертий блакитний колір, який власне нагадував мармур. Така турецька мода була повсюдною і не надто оригінальною.

Упродовж усього існування ПНР працювали й приватні кравчині, зазвичай у себе вдома. Найбільшою популярністю користувалися ті, які мали викрійки з німецького часопису Burda Moden. Цього видання не можна було придбати у Польщі, його привозили приватними каналами.

Мода в Польській Народній Республіці. Джерело: Національний цифровий архів

Мода перепліталася і з політикою. Найбільше вони переплелись на початку 50-х років. Стиляги, яких у ПНР називали «бікіняжами», кидали виклик комуністичній ідеології, вдягаючи черевики на товстій жовтій підошві, строкаті краватки, вузькі штани та специфічно зачісуючи волосся у «ластівку». Через багато років один із них розповідав мені про своє вбрання: твідовий піджак золотисто-коричневого кольору, вручну розмальована краватка із зображенням дівчини — бежевої, що стояла під зеленою пальмою на ніжно-червоному тлі. Той стиляга в період сталінізму сидів за ґратами за те, що в Лодзі підірвав пам’ятник робітнику й робітниці, який нагадував заставку «Мосфільму». Тільки от лодзький пам’ятник був із дерева й гіпсу, про що стиляги не знали, відповідно неправильно підібрали вибухову речовину.

Найвідомішим стилягою вважався письменник Леопольд Тирманд, ікона польської богеми — з огляду на свою любов до джазу, бо вдягався він радше елегантно, ніж по-молодіжному. І тут знову варто згадати Барбару Гофф, адже вона була другою дружиною письменника. На думку Тирманда, назва «бікіняж» походила від малюнка атола Бікіні на галстуках (звідти ж бере початок назва жіночого купальника), де проводилися ядерні випробування. Але йшлося радше про екзотичність віддалених райських островів.

Наприкінці 50-х з’явилася сумочка-конверт, яка також відповідала духу нової політичної епохи. Це час, коли найгірші роки сталінізму лишилися позаду й люди почали вірити, що життя зміниться на краще. Сумочка-конверт стала символом звільнення жінок від сірої буденности. Бо у ПНР жінки весь час щось тягали — сунули вулицями, нав’ючені тяжкими торбами й сітками, що звисали з плечей. У них жінки носили покупки, за якими вистоювали в багатогодинних чергах. А «конверт» був маленьким, легеньким, і жінка тримала його в руці.

У 60-х роках на вулицях з’явилися сорочки типу non-iron. Зрештою, вони були модними у всьому світі, але в Польщі поширилися ще й зі стратегічних міркувань. Такі сорочки виготовлялися з синтетичної тканини, що зменшувало залежність соціалістичної економіки від дефіциту бавовни.

Бікіняжі. Джерело: warszawawpigulce.pl

Сорочки non-iron мали ще одну перевагу — їх не треба було прасувати. На жаль, вони досить швидко просякали запахом власника, а, як відомо, комунізм зосереджував увагу на будівництві світлого майбутнього, а не чистої сучасности.

До Польщі нові зразки одягу потрапляли, звичайно ж, із Заходу. Мода, як відомо, є мінливою і переважно має небагато спільного з політикою. Мабуть, через те за часів Ґомулки (60-ті роки минулого сторіччя) жінки охоче відкривали ноги, вдягаючи мініспідниці. А вже за Ґєрека70-х роках) вони мріяли про довгу, до землі, максіспідницю, так звану бананку. Її шили з клаптів тканини яскравих, контрастних кольорів. До такої спідниці тогочасна жінка взувала черевики на товстій, громіздкій платформі.

Мода ПНР. Джерело: Національний музей у Кракові

Однак понадчасовим хітом у ПНР залишалися джинси, або ж техаси. Якщо не враховувати тих, які привозилися з Туреччини, джинси зустрічалися у двох версіях: західні, наприклад Rifle, Wrangler або Levis, та вітчизняні, тобто Odra й Elpo. Імпортні купували в крамницях Pewex або Baltona. І їх радше не бракувало, от лише платити за них потрібно було доларами або так званими товарними бонами, тобто долароподібними виробами. А оскільки поляки заробляли за місяць суму, еквівалентну кільканадцяти доларам, зарплатні вистачало на одну пару американських джинсів. Зрештою, навіщо комусь більше?

Польські «одри» та «ельпо» коштували суттєво менше, але натрапити на них у звичайних магазинах було непросто. Та якщо й пощастило їх купити, то виявлялося, що вони, однак, дуже відрізняються від імпортних. Бо, наприклад, не стираються. Тоді обдарований ними підліток діставав наждачний папір і з його допомогою намагався наблизити їх до закордонного ідеалу. Саме так і функціонував цей дивний світ — щоб польські джинси нагадували американський оригінал, їх потрібно було власноруч трохи зіпсувати.

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Пйотр Ліпінський image

Пйотр Ліпінський

Журналіст, майже 20 років співпрацює з Gazeta Wyborcza. Також публікувався у журналах Polityka, Po prostu, Newsweek та інших польських і…

Читайте також