На в’їзді до Ніжина через що кількасот метрів стоять блокпости. Щоби потрапити в місто, потрібно прослизнути між деревами, які лежать упоперек дороги, бетонними блоками та спаленою колоною російської військової техніки. Після настання сутінків це створює додаткову складність. Лише півтора тижня тому цим шляхом рухалися військові колони — вони йшли із Сумщини, через село Велика Дорога, щоби прорватися на київську трасу. Із Сум вони рухалися на Прилуки, а потім на Ніжин, щоби атакувати українську столицю з півночі. Це їм не вдалося, й вони просто знищили Чернігівську область. Ми побували в Ніжині, Великій Дорозі, Новому Бикові, Новій Басані і, нарешті, в обласному центрі — Чернігові.

Вистріли на блокпості

Ми в’їжджаємо до Ніжина в сутінках, у місті цілковита темрява. На блокпості лунають постріли. Як виявилося — попереджувальні, бо хтось наближався з протилежного боку й не помітив контрольного пункту. Блокпост важко розгледіти в повній темряві, а на під’їзді необхідно вимкнути фари. «Якби ж тут тільки так стріляли», — каже один із солдатів.

У Ніжин російські війська не ввійшли, але місто було оточене і неодноразово обстрілювалося. А неподалік, у селі Велика Дорога, танки роз’їжджали полями, займаючи позиції для обстрілів усього, що було в межах їхньої досяжності. Зруйновані будинки та місцева школа. Після відступу російських військ (вони залишили регіон 3–4 квітня) тут триває велике прибирання місцевості.

— Лише за останню добу сапери виявили та знешкодили 2900 небезпечних предметів. Значна частина регіону ще не розмінована, — розповідає голова військового управління Григорій Костянтинович. — Тож будьте обережні на узбіччі, звертайте увагу не тільки на російський брухт, який зустрінете, а й на міни.

Наслідки авіаудару російських військових по житловому масиву, 3 березня 2022 року. Джерело: Вікіпедія

Стріляли зі спортивного інтересу

Новий Биків та Нова Басань — приклади того, як «русскій мір» діє на практиці. Таня з Нового Бикова — одна з мешканок, які тут залишилися. У селі до війни проживало близько 1500–1600 людей, зараз залишилося менше ніж 300. Більшість виїхала й невідомо, чи повернеться, бо часто повертатися просто немає куди. На в’їзді в село з одного боку розбомблена школа, а з іншого — дитячий садок, із якого сапери щойно винесли замінований портрет Тараса Шевченка.

Трохи далі на перехресті працівники намагаються відремонтувати електромережу, бо на кожній вулиці — обірвані та заплутані кабелі. Немає ні електрики, ні газу; воду, на щастя, можна брати з тутешнього джерела. Раніше на перехресті стояла заправка. Ми повертаємо ліворуч, до місця, де колись розташовувалася поліклініка — від неї ні сліду.

— Розстріляли її зі спортивного інтересу. Переважно молодь, можливо, 18 чи 19 років. Я питаю: що ви тут робите? А вони: визволяємо вас. Від чого? Від цивілізації? — не приховує хвилювання Таня.

З-під спаленого російського танка до нас вибігає пухнастий кіт, самовпевнено напрошуючись, щоб його погладили. Тут кожна жива істота потребує ніжності та обіймів — я ще ніколи в житті не обіймала стільки незнайомих людей і тварин. Таня розчулено дивиться на кота.

— Мого собаку розстріляли в мене на очах, — пояснює вона й показує нам колишній російський штаб.

— Це був мій готель і сауна, все для гостей. Люди приїжджали сюди відпочивати, — розповідає Інна, вказуючи на колись красиву баню, знищену росіянами. Їх там мешкало близько пів сотні. — Я боюся заходити: там можуть бути їхні трупи, — пояснює жінка. Та й сапери ще не повністю перевірили територію.

Ми зустрічаємо Ольгу. Вона заливається сльозами. Намагаємося дізнатися, що трапилося, чи потрібна їй допомога, але жінка перепрошує і йде собі. Інна з Танею пояснюють: Ольжині донька та онука перебувають у полоні, а вона не має з ними зв’язку.

Повертаємося до центру села. На одному з будинків росіяни залишили українцям образливі написи: мовляв, навчіться воювати, а ми потім перевіримо.

Тут усі бояться повернення агресора. У сусідньому дворі знаходимо кілька десятків снарядів та відрізану — ще свіжу — коров’ячу голову.

— Для них немає нічого святого, — підсумовує Таня. — По нас лупили з усього, і з землі, і з неба. Але яка ж це друга армія світу, коли бачиш ракети, а їх навіть збивати не треба, вони самі в повітрі розпадаються? — вперше і востаннє сьогодні ми бачимо, як ця молода жінка задоволено всміхається.

Два літри води на 20 людей

Мирний мешканець, загиблий під час бомбардування Чернігова. Джерело: Вікіпедія

Їдемо трохи далі, до Нової Басані. Водій вантажівки міркує, чи вдасться проїхати імпровізованим об’їздом, оскільки головний міст підірвано. Врешті таки вдається. Минаємо розбиті артилерією супермаркети. Люди прибирають вулиці, намагаються якось потихенько повернутися до життя. Між магазинами зяє величезна діра.

— Просто вони туди БТР-ом в’їхали, — розповідає одна з мешканок, Світлана, показуючи на своєму телефоні фотографії.

— Не ходіть туди! Там ще саперів не було, — лунає за спиною. — І до ляльок теж не підходьте, — попереджає нас жінка, проходячи повз.

На вулиці стоїть артінсталяція, яку місцеві мисткині прикрашають до різних свят. Востаннє вона представляла жінку й чоловіка в народних костюмах, але після бойових дій їх неприродньо зігнуло вдвоє, що вельми символічно. На місце мають приїхати сапери, адже мешканці помітили, що раніше ремінець був на поясі чоловіка, а тепер він на шиї жінки. А отже, фігури можуть бути заміновані. Настільки уважні сьогодні люди на Чернігівщині.

Голова місцевої адміністрації Микола Дяченко зустрічається з нами у своєму кабінеті. Йому є чим зайнятися і що надолужувати: росіяни тримали чоловіка в полоні протягом 25 днів.

— Мене та мого заступника забрали відразу, на початку війни. Нам заклеїли очі, зв’язали руки. Вони хотіли дізнатися усе про територіальну оборону та зброю. Краще було будь-що відповідати, ніж мовчати, бо тоді починалися погрози. Мені приставили дуло автомата до скроні, погрожували посадити на палю. Але фізично я не постраждав. На 20 ув’язнених нам приносили дві літри води на добу, тож було нелегко. Врешті-решт нам вдалося втекти, — розповідає Микола Дяченко.

І додає, що хоча мирні мешканці у регіоні постраждали найбільше, але випадки катування людей, про які ми чуємо в Бучі й Ірпені, були поодинокі, не в такому масштабі. Також тут не виявлено масових захоронень, хоча частина мешканців не виходить на зв’язок. Поки що не вдається з’ясувати, чому саме, адже в багатьох людей на виїзді росіяни забирали або нищили телефони, а в деяких регіонах України просто немає покриття.

Чернігів. Джерело: Вікіпедія

Чернігів — місто-герой

Одні з найбільш кровопролитних боїв після 24 лютого точилися за Чернігів. Армія загарбників наступала на нього і з боку Білорусі, і з Росії. Як повідомляє мерія, знищено 70 % міста. І хоча росіяни в Чернігові не стояли, вони його руйнували і з землі, і з повітря: обстрілювали, бомбардували й гатили ракетами.

У середині березня на будинок на проспекті Миру (миру!) скинули шість ракет, загинуло 49 людей. Обласна влада не повідомляє дані про постраждалих, але неофіційно відомо, що щодня було кілька десятків жертв.

— Люди падали з верхніх поверхів просто на вулицю. А один хлопець буквально з’їхав завалами з найвищого поверху й вижив. Його тато загинув під завалом, мама була важко поранена в голову, але він вижив, — розповідає один із мешканців.

На цій вулиці більше немає популярного серед містян пивного закладу Bierwelle та АЗС. Трохи далі скинуті з літака бомби знищили цілий житловий масив і спалили автівки. Жахлива картина.

Головна міська площа, на якій розташований театр, вціліла, а сусіднього готелю «Україна» більше немає. Трохи далі розбомбили місцеву телевізійну станцію, зовсім поруч із телевежею. Від футбольного стадіону також залишилося небагато — перед ним видніється глибока вирва. Від нальоту постраждала й чудова будівля міської бібліотеки, яка пережила Другу світову війну, а от нашестя росіян — уже ні.

Ми прямуємо до виїзду з міста. І тут, мабуть, варто повірити словам міської влади — знищено буквально все. Військова частина, будівля поліції, приватні будинки, супермаркет, поліклініка, лікарня для постраждалих від Чорнобильської катастрофи. Їдемо до річки. Мосту вже немає. Дорогою проминаємо недобудований і вже знищений житловий масив. Символічним є й руйнування багатоповерхівки «Мрія» (так само називався і найбільший у світі літак Ан-225, знищений росіянами).

Але попри все люди повертаються. Єдина дорога, яка сьогодні веде до міста, повністю закоркована. Головну знищили росіяни. І якщо до війни шлях із Чернігова до Києва можна було подолати за півтори години, то сьогодні не вистачить і чотирьох. Черга до імпровізованого мосту (головний підірвали росіяни під час відступу) здається нескінченною, а рух на ньому відбувається реверсивно. Дорогою слід остерігатися ям, які залишилися від важких машин, а також залишків ворожої військової техніки — ми бачили кілька автівок без коліс і бамперів.

У Чернігівській області люди бояться, що росіяни повернуться, що ворог лише хоче приспати їхню пильність.

— Але це наша земля. Ми ніколи її не віддамо, — чуємо на кожному кроці в регіоні, який багато років вважався одним із найбільш проросійських в Україні.

Переклала Ірена Шевченко

Стаття була опублікована на сайті видання Wprost