Боксер Максим Міщенко: Живу з двома країнами в серці

Світлана Овчарова: Вітаю зі ще однією перемогою! Які відчуття?

Максим Міщенко: Двоякі. Бо так, я виграв бій, але тому що мій суперник знявся через травму. І це не зовсім те, що я очікував. Але емоції переповнюють. Причому настільки, що після бою не зміг заснути. В мене постійно так: не сплю після боїв. А мама завжди плаче, коли я боксую. І сьогодні цілу ніч проплакала. Але терпить мене.

СО: Як почалась ваша історія з боксом?

ММ: Мені зараз 28 років. Я прийшов у бокс дуже пізно, у 20. В одному з інтерв’ю, здається, Усик сказав, що прийшов у 15 років і його тренер вважав, що це дуже пізно.

У дитинстві я грав у футбол, але в 17 років зрозумів, що досить. Відтак були спортзали, але я відчував: потрібні зміни. Я знав, що бокс може мене загартувати. Ходив спершу просто для себе, щоб стати більш чоловічим.

Бокс поділяється на олімпійський, аматорський та професійний. Професійний має регламент: 4-6-8-10-12 раундів по три хвилини. В аматорському — три раунди по три хвилини. Зараз я беру участь у професійних боях. Але коли починав, не думав про професійний бокс, я хотів здобути звання майстра спорту на аматорському рівні. Виходити на професійний рівень не планував.

Максим Міщенко та журналістка Світлана Овчарова. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

СО: Перша перемога на професійному рівні була саме в Польщі? А чому не виступали в Україні?

ММ: Там, де я тренувався в Україні, було мізерно мале фінансування й ми боксували на змаганнях, мабуть, раз у рік. Не було змоги пробитись на професійний ринг чи змагання класу А в аматорському боксі. Я взагалі не планував у Польщі боксувати. Як і всі, я приїхав на роботу.

СО: Чому саме Польща? І де ви працювали?

ММ: Я приїхав 2015 року, бо треба було заробляти. Товариш допоміг знайти роботу. Я працював столяром і робив похоронні труни. Насправді це дуже крута робота. Я навчився чоловічого ремесла.

СО: Але й про бокс не забули?

ММ: Не забув. Мало того, мабуть, я б не поїхав у місто Хойніце неподалік Ґданська, якби тут не було боксерської школи. Тому паралельно з працею я займався боксом. Наприклад, хлопці щодня працювали по 12 годин. Я ж працював за таким графіком через день: жертвував робочими годинами і грошима, щоб мати можливість ходити на тренування.

Але і тут були свої складнощі. Тренування закінчувались о 18.30, а о 18.45 був останній автобус до селища, де ми жили. А від боксерської школи до житла — 8 км. Просити, щоб хтось відвіз, я не міг, брати робочу автівку — теж. Думав купити свою, але грошей не вистачало, треба було відкладати, відправляти в Україну. Тому після тренування доводилось бігти ці 8 км додому. Шлях був дуже важкий, особливо взимку. Але це загартовувало.

Максим Міщенко. Джерело: особистий архів Максима Міщенка

СО: Пам’ятаєте свої враження та відчуття після першої перемоги?

ММ: Максимальні емоції. В мене був чотирираундний бій, та я відчував, що ще не готовий, було дуже важко. Але я виграв нокаутом. І це було подвійне щастя. Після перемоги теж було неймовірно круто. Вранці прокидаєшся, а соцмережі забиті привітаннями, повідомленнями, що хтось хоче про тебе писати. Неповторні спогади.

СО: Коли саме ви почали їздити в Польщу вже не труни робити, а на професійні бої?

ММ: Напевно, вже рік я приїжджаю тільки щоб боксувати, бо раніше поєднував виступи з роботою. Перший мій дебютний бій відбувся 2018-го і після нього я й не розраховував, що буду цим заробляти. Тому я продовжував їздити в Польщу на роботу. Бо були свої нюанси з промоутером, менеджерами і з тим, що я українець у Польщі. Менеджерам було невигідно рекламувати мене як українця.

СО: Чому?

ММ: Ну хто з поляків буде платити, щоб подивитись, як українець б’є поляка? Навіть зараз, хоча пройшло багато часу, коли у соцмережах виставляється пост за мене, українця, хейту він збирає чимало.

СО: Хейт, на жаль, явище популярне у наші часи. А які були позитивні реакції?

ММ: Пам’ятаю свій другий бій. Ми боксували під Варшавою і на цей поєдинок приїхали знайомі поляки з Хойніц, Варшави. І вони скандували: «Макс Міщенко, Макс Міщенко!» Дуже круто, коли поляки підтримують українця!

Але й зараз у соцмережах навіть незнайомі поляки пишуть, що круто, що я виграв, вітають із перемогою. Це також дуже приємно. І я завжди намагаюсь усім відписати.

СО: В Україні якось змінилось ставлення до вас після перемог у Польщі?

Максим Міщенко. Джерело: особистий архів Максима Міщенка

ММ: Ніхто не казав, ніби я знайшов у Польщі слабших суперників — і вже це добре! Усі розуміють, що так склалось: мені вдалося реалізуватися в польському професійному середовищі, бо тут більше можливостей. Колись іронізували, ніби я перефарбувався. Просто на моїх футболках від промоутерської організації були польські герб і прапор. І так я виходив на бій. Але я навіть не звертав на це увагу. Просто розумів, що організація польська, тому й футболки такі. Але потім почали писати, що я за гроші виходжу під чужим прапором. На жаль, я дуже переймаюсь такими дрібницям, хоча розумію — не варто. Тоді я написав промоутеру, що дуже б хотів, аби на футболці було пів-на-пів: з одного боку — український прапор, а з іншого — польський. Промоутер зробив такі футболки. До речі, після цієї ситуації іншим інтернаціональним боксерам теж пошили спортивний одяг із двома прапорами. Я пишаюся тим, що я, українець, перемагаю на польських змаганнях і прославляю Україну. Так у моєму житті склалося: Україна дала мені життя, там усі мої рідні, а Польща допомогла у спортивній кар’єрі. В мене з’явилися справжні польські друзі. Ось так і живу з двома прапорами на футболці і двома країнами в серці.

СО: Як ви знайшли промоутера у Польщі?

ММ: Я тренувався у Марціна Ґрухали. Коли приїхав у Польщу, він саме хотів виставити на професійний бій свого сина, тож ми вдвох поїхали до промоутера. Збіг обставин. Але насправді вийти на промоутера неважко. Просто пишеш про себе, додаєш відеоматеріал і все.

СО: А є бажання оселитися в Польщі?

ММ: Поки що я буду в Україні: в мене місяць тому народилась доця. Але в найближчому майбутньому все ж переїду в Польщу на довший час, уже з усією сім’єю.

СО: Де ви в Україні зараз працюєте?

ММ: У школі боксу. Після перемог вдалось швидше проштовхнути ідею створення школи в моєму рідному селі Опішня, де лише 5 тис. населення. Здається, який там бокс? У таких маленьких місцинах рідко буває боротьба чи бокс, а в нас дуже крутий зал і весь інвентар.

Коли я починав, то жив в Опішні й через день їздив у Полтаву на тренування, а тепер навпаки. Живу в Полтаві й їжджу в школу проводити тренування.

СО: Ви тренуєте дітей чи дорослих?

ММ: До мене ходять діти різного віку, навіть є чотири-, п’яти-, шестилітні. І зізнаюсь: це дуже важко. Хочеться навчити кожну дитину боксу, але так, щоб вона не розбила носа і не перехотіла приходити наступного разу. І щоб батьки цього наступного разу відпустили. Тому я намагаюсь давати навантаження, але так, щоб не відбити бажання.

СО: А хто зараз вас тренує?

ММ: Тренер, який був зі мною від самого початку — Михайло Проскурня. Він дуже відомий у нас у Полтавській області. Я йому вдячний не тільки за бокс, а й за настанови. Він насправді став для мене другим батьком. І з нього я беру приклад у спорті. Зараз тренеру вже 80, але він купається в ополонці, б’є грушу, бігає, підтягується, на голові стоїть! Чим не приклад?

А з польським тренером ми залишаємось у добрих стосунках. Якщо буду в Польщі, то можу на нього розраховувати. На мій суботній бій він приїжджав у Варшаву.

Максим Міщенко, Варшава, 2020. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

СО: Скільки часу займає зараз підготовка до бою й яка у вас система тренувань?

ММ: До вчорашнього бою я готувався півтора місяця, скинув 6 кг. Було і так, що за два тижні готувався. Це теж можливо, якщо не лінуватись. Відпочивати після боїв не люблю, мені вистачає два-три дні, а потім починаю нудьгувати. Скоріш за все вже завтра піду на тренування.

Зазвичай я тренуюсь щодня, а під час підготовки до бою — двічі-тричі на день. Це займає дуже багато часу. Особливо це відчутно з народженням доньки.

СО: Як ви переживаєте свою першу і поки єдину поразку в кар’єрі?

ММ: Перший бій із цим боксером я виграв. А другий був поєдинок-реванш. Бій був дуже рівний, але суперник виграв за балами і перемогу віддали йому. Думаю, з ним буде і третій бій.

СО: Чи існує відмінність між польською та українською школами боксу?

ММ: У нас вона ще совєтська. В аматорському й олімпійському боксі наша школа найсильніша й найкрутіша. Повсюди в Україні одна система тренувань. У Польщі немає єдиної системи і набагато більше комерції.

У нас, мабуть, характер такий — загартований. Учора ми з товаришем говорили, що люди в Польщі живуть в кращих умовах, в певній зоні комфорту. Тоді навіщо їм приходити та розбивати один одному носи? І, мабуть, від цього менше конкуренції. У нас же конкуренція і спосіб тренувань гостріші.

СО: Чи хотіли б ви вийти на професійний ринг в Україні?

ММ: В Україні трохи важче. По-перше, в мене немає зв’язків у цьому середовищі. Та й можливостей менше. У Польщі дуже розвинута (в плані професійного боксу) система так званих вечорів боксу. Їх проводять часто і в різних містах. З’являється багато промоутерів. Та й просто вже тут знайшов свій шлях.

СО: Яку зараз ставите собі мету?

ММ: Я не забігаю далеко. Бо невідомо, яким буде наступний бій. Тому я переконаний: все має бути поступово. Мені важливо просто вигравати. Плюс, я все ще хочу стати майстром спорту. Для цього просто потрібно частіше брати участь у змаганнях. Але зараз карантин і мало що проводиться. Та я сподіваюсь і ставлю перед собою таку ціль — здобути звання майстра спорту.