Одним із основних завдань Єжи Ґєдройця було налагодження із сусідами за східним кордоном Польщі таких стосунків, які в майбутньому не тільки сприятимуть розвитку партнерських відносин, але й — завдяки гарантіям суверенності цих країн — унеможливлять трактування їх як простору боротьби впливів між Польщею й Росією.
Розглядаючи еволюцію східної програми паризької «Культури», літературознавець й історик Януш Корек пише, що поряд із постулатом створення федерації країн Центрально-Східної Європи й визначення західних кордонів Польщі з’являється візія розпаду совєтської імперії й таким чином початку демократизації Росії. Згодом додався новий елемент:
Новою була позиція «Культури», відповідно до якої найважливішим з точки зору безпеки Польщі та інших країн Центральної Європи в процесі позбавлення колоніального статусу СРСР і східного блоку було б формування суверенних і незалежних, приязно налаштованих до своїх сусідів держав: української, литовської й білоруської. Регіон УЛБ (як його називали в «Культурі») мав, на думку часопису, для решти Європи вирішальне значення.
Вірогідність реалізації тієї концепції в умовах Холодної війни, ясна річ, дорівнювала нулю, однак збільшувалася при співпраці з еміграційними колами прихильників політики незалежності сусідніх країн. Варто наголосити, що Єжи Ґєдройць домагався такої співпраці від самих початків своєї редакторської діяльності у вигнанні, що було подвійно важкою справою, оскільки, як пише літературознавець Анджей Станіслав Ковальчик:
Емігранти зі Східної Європи у свої поневіряння забрали з собою свої антагонізми й стереотипи, жили в національних ґеттах, пересварені, недовірливі до інших. Українські емігранти не шукали порозуміння з поляками, не відчували потреби спільних роздумів над трагічним минулим чи ревізії шкідливих стереотипів.
Справа була настільки складною, що навіть після того, як Літературний інститут видав антологію «Розстріляне відродження», в яку українською мовою вмістив твори заборонених на батьківщині поетів, більшість яких убили під час сталінських чисток, деякі осередки української еміграції вбачали в цьому щось на зразок підступних хитрощів.
1950 року за таких обставин початок співпраці з Богданом Осадчуком став для Ґєдройця істотним підсиленням у спробах побудови українсько-польського діалогу, хоча, як пише письменниця й журналістка Маґдалєна Ґроховська, появу текстів цього автора на сторінках «Культури» «обидві еміграції зустріли з неохочим подивом».
Тим більше, що не йшлося тільки про надання текстів й аналіз ситуації.
Наша співпраця поширювалася й на інші сфери. На першому місці були підтримка і пошук союзників як серед українців, так і серед чужих, переважно німців чи швейцарців. Йшлося про залучення українських авторів із середовища молодшої еміграції.
У цій сфері Осадчук ще раніше долучався до схожої діяльності, розпочатої Єжи Стемповським, який у листі від 1947 року повідомляє Редактору:
Співпрацю українських літераторів у «Культурі» вважаю забезпеченою. Маю на увазі трьох чудових письменників: Юрія Клена, Леоніда Мосендза і Євгена Маланюка. Цих трьох добре знаю і впевнений, що зможу намовити їх писати для нас.
Невдовзі після цього Єжи Ґєдройць повідомляє свого фахового в українських справах кореспондента:
Звертаю Вашу увагу на Осадчука, кмітливого й обізнаного журналіста, якому я довіряю настільки, наскільки можна довіряти українцеві. Він може для Вас стати ідеальним «вербувальником» та інформатором.
Ця цитата вимагає окремої важливої примітки. Отже, злісного коментаря щодо довіри до українців не варто трактувати всерйоз, — він, про що Стемповський чудово знав, є виразом специфічного почуття гумору Редактора, який залюбки грався стереотипами, тому в його кореспонденції не бракує й злісних випадів на адресу інших народів, зокрема поляків.
Однак, стаючи постійним і поцінованим у німецькій пресі та швейцарському виданні Neue Zuricher Zeitung публіцистом, Осадчук передусім ставав посередником, завдяки якому Ґєдройць міг переказувати ширшим, ніж еміграційна суспільна думка, колам інформацію про плани й ідеї, які зароджувалися в середовищі «Культури». А з часом і сам публіцист, який водночас був професором Freie Universitat у Західному Берліні, став найважливішим автором, який на сторінках часопису порушував українське питання і тему польсько-українських стосунків, зрештою, після здобуття Україною незалежності певний час був неофіційним радником президента Кучми, виконуючи свого роду роль українського зв’язкового Ґєдройця в Києві.
Ґєдройць був переконаний у винятковому значенні нормалізації польсько-українських стосунків. Така нормалізація першочергово мала уможливити координацію дій в боротьбі за свободу, але понад усе — майбутні добросусідські відносини між незалежними Польщею й Україною.
* * *
Богдан Осадчук разом із Єжи Стемповським, Станіславом Вінцензом і Юзефом Лободовським творили коло, яке можна назвати українським лобі в паризькій «Культурі», але тільки він був українцем за походженням, до того ж таким, який жваво цікавився актуальними справами своєї Батьківщини і як публіцист української еміграційної преси. З огляду на це його роль у «Культурі» заслуговує на особливу увагу — тим більше, що в межах свого дискурсу він бачив не лише поляків і українців, а й німців, для яких був ефективним «перекладачем» усієї східноєвропейської проблематики. Його справді фантастична ерудиція знаходила втілення не тільки в сухих чи розлогих розповідях, а й у яскравих, часто запозичених із власного досвіду анекдотах.
Його легко можна назвати українським полонофілом, але це суперечило б реальному стану справ. Він був людиною, вільною від націоналістичних фобій (зрештою, саме це робило його чудовим партнером Ґєдройця і всього кола «Культури»), але водночас справжнім українським патріотом, який і в часи домінування совєтської системи, і після її розпаду шукав умов, які могли б забезпечити Україні суверенність. Однією з основних була здатність до діалогу, який перетворює конфронтацію в партнерство, дозволяє виробити бачення майбутнього — і такого, що відбилося у проєкті створення Польсько-українського університету, Богдан Осадчук був ініціатором створення Європейського колегіуму польських та українських університетів (EKPiUU) у Любліні. і такого, що розширює і реконструює, хай навіть у нових обставинах і на нових засадах, простір між Балтійським і Чорним морями. Підкреслюючи 2000 року важливість університетського проєкту, він зазначав:
Незалежно від цієї справді історичної ініціативи, нам і надалі в сфері приготувань залишається не менша, а в справах політичних, може, навіть важливіша, концепція створення простору Міжмор’я, себто сполучення басейну Балтійського моря з басейном Чорного. Це програма століття, якщо не тисячоліття, бо якби нам вдалося зреалізувати цю ідею, то зможемо перевернути стару, завжди для нас невигідну політику, догори дном.
У цій справі нам не вистачає залучення партійних політиків, економічних діячів, а передусім майстрів пера і слова, спроможних вирвати громадян зі стану теперішньої байдужості й аполітичності, і тоді під час цього щасливого періоду можна було б зробити набагато більше. Використовуючи мляву й пасивну політику Москви під час каденцій Єльцина, відсутність тиску Брюсселю на Варшаву і сприятливу ситуацію в обох наших країнах, діяльні й далекоглядні політики могли оперезати обидві країни пасом таких договорів і угод, що кожному, хто б хотів їх розірвати, нелегко було б цього досягнути. На жаль, ми не використали цей шанс.
Чи було таке бачення утопічним? Безперечно, до певної міри так, хоча й апелювало до історичного досвіду, тої ідеї «яґеллонської Польщі», на теренах якої виникла співпраця трьох націй: не випадково герб Січневого повстання поєднував у собі три інші — гербовий щит було поділено на три частини, на яких зображено Білого Орла, Погоню та архангела Михаїла, що символізував Київську Русь.
Тут варто зазначити, що цей герб від гербу Листопадового повстання відрізняється саме наявністю цього третього, руського, національного символу, а це, напевно, є наслідком того, що лідери повстання помічали щоразу сильніші прояви визвольних прагнень серед українців, які в другій половині XIX століття були одним із найсуттєвіших чинників пришвидшення суспільного життя усього регіону Міжмор’я. Підтримка цих прагнень стала основою союзу Пілсудського з Петлюрою і, хоча історичний вир подій не дозволив реалізувати вже окреслену перспективу партнерської співпраці обох країн, ідея ця на довгий час стала важливим пунктом програми колективу «Культури», виробленої Єжи Ґєдройцем, якого Осадчук небезпідставно називав «канцлером Речі Посполитої чотирьох народів».
На мій погляд, він був великим канцлером тієї символічної, нереалізованої Речі Посполитої, а розумом і візіонерською силою політичної уяви переріс усіх політиків трьох каденцій незалежної Польщі від 1918 року, за винятком самого тільки Пілсудського. Його бачення східної політики виросло на ґрунті попереднього досвіду молодого пілсудківця, ошуканого в початкових надіях на зміну курсу щодо меншин.
І саме ця позиція Ґєдройця призвела до співпраці Осадчука з колективом «Культури». Тож не дивують його слова, записані після смерті Редактора:
Жоден з наявних у Польщі й Україні часописів і жоден із сучасних видавців і редакторів у наших країнах неспроможний замінити моральний авторитет і харизму Єжи Ґєдройця і «Культури». Такий стан є ще болючішим на тлі деградації політичної культури й безперервного процесу обміління публіцистики. Це стосується також і подальшого розвитку польсько-українських стосунків у переломні часи зміни міжнародного статусу обох держав. Хто в цю історичну мить небезпеки нової версії «санітарного кордону» не на Збручі, а на Бузі, замінить Єжи Ґєдройця?
* * *
Осадчук із самого початку усвідомлював, що польсько-українська чи українсько-польська (а це не одне й те саме) співпраця має пройти через важке випробування примирення між обома народами. Йдеться тут, ясна річ, про історичні події. Чутливий до давніх конфліктів, він стурбовано пише до Ґєдройця в червні 1953 року:
Побоююся, що невдовзі ми можемо опинитися перед такими фактами, як видання українцями розлогої монографії західними мовами про польське врядування в Галицькій Русі й Волині до 1939 року, а також перед створенням Українського союзу західних земель — Холмщини, Засяння і Лемківщини. Про щось подібне я вже краєм вуха чув. Фанатики цієї ідеї стверджують, що якщо польська преса взяла такий курс, — вочевидь, мають на увазі передусім газету Dziennik Polski — і якщо діє польський Союз південно-східних земель, то чому ж українці не мали б оперувати такими ж засобами. Одним словом, справи невеселі.
gra
Окреслена перспектива, природно, мусила означати ескалацію на еміграції давніх українсько-польських конфліктів, що загрожувало розпочатим «Культурою» спробам примирення, щоразу активнішим учасником яких ставав Богдан Осадчук. Не заперечуючи потреби історичного розрахунку, він працював передусім над створенням клімату, який би сприяв побудові в майбутньому, на той час і надалі дуже далекому, атмосфери порозуміння, що забезпечувало б суверенність обох держав-сусідів.
Однією з найцікавіших ініціатив є розпочата 1967 року спроба створити часопис, який у співпраці з «Культурою» міг представляти ліберальне середовище української еміграції:
Ідеться про створення пристойного часопису, для початку квартальника. Міг би виходити при «Культурі». Редакцію формували б троє людей: Кошелівець, Василь Рудко (філософ-публіцист, який не друкувався в «Сучасності» на знак протесту проти націоналістів) і я; якби Рудко відмовився, то Кошелівець, Рудницький і я. Орієнтація: максимальний лібералізм, діалог із Києвом і Москвою, пошук моделей на майбутнє. Найголовніші речі Мєрошевського могли б іти повністю українською, щоб у Києві прочитали точку зору «Культури».
Як відомо, цю ініціативу так і не вдалося втілити в життя — передусім через фінансові труднощі. Однак прикметно, що такі чи інші спроби партнерської співпраці з колами, які генерував Єжи Ґєдройць, систематично робив — попри сумлінне виконання редакційних завдань — саме Богдан Осадчук. Безсумнівно, Осадчук був людиною, вільною від комплексів, які після війни були притаманні середовищам східноєвропейської еміграції, чому сприяла його позиція одного з найважливіших публіцистів німецькомовної преси Західної Європи. І саме ця відсутність комплексів дозволяла йому відсторонено, хоч і не без співпереживань, трактувати спірні питання в польсько-українських стосунках. їх розв’язання, втім, було підпорядковане баченню вищої мети майбутнього не тільки Польщі й України, а й цілого регіону.
Прикладом, який найкраще ілюструє таку позицію, стала заява Осадчука про волинську справу. Взявши слово в присвяченій їй дискусії на шпальтах видання Gazeta Wyborcza, він писав у нарисі «Волинь. Модель вибачення»:
Дебати на шпальтах видання Gazeta Wyborcza оголили проблему, але не пояснили причини, розміри й наслідки цього трагічного фрагмента нашої спільної історії. Не могли цього робити, бо нині, а схоже на те, що й ніколи, всього пояснити не вдасться. Зрештою, не існує повної й однозначної правди, кожна зі сторін має свою правду про кожну подію, кожен епізод історії. Добре, що все частіше повторюються спроби різнобічної інтерпретації тих трагічних подій. У цьому сенсі «волинська дискусія» є великим кроком уперед. Вона дає новий імпульс для подальших пошуків, дебатів й аналізу проблем.
Закінчуючи свій нарис, Осадчук наводить приклад розв’язання, яке виявилося дієвим в інших умовах і здається прийнятним також і в цьому випадку. Посилаючись на заяву Михайла Демковича-Добрянського, Михайла Демковича-Добрянського (1905–2003) український громадський діяч, журналіст, історик; співзасновник Союзу української націоналістичної молоді (1926). який закликав окреслити простір дискусії формулою взаємного вибачення, він пише:
Запропонований Демковичем шлях у нашій ситуації вимагає застосування польсько-німецької моделі, тобто будування важкою працею інфраструктури вибачення і співпраці. Польська-німецька модель не постала за один день. Але вона здійснила велику справу, починаючи від узгодження підручників з історії й закінчуючи співпрацею у всіх сферах.
Запропонована тут модель є не тільки спробою опанування демонів минулого, бо водночас є спрямованою на здійснення такої візії майбутніх взаємовідносин між Польщею й Україною, яка дозволить — з цілковитою повагою до партнерства обох суспільств — будувати спільну, зрештою не лише польсько-українську, але й у широкому розумінні східноєвропейську площину діяльності, проте не дозволить зневажливо трактувати країни, що її утворюють, ані Москві, ані Заходу. Коли йдеться про Москву, справа не потребує коментарів. А про Захід досить дошкульно Осадчук висловився 2004 року:
Навмисне здійснюване пониження України, що притаманне частині Заходу, було ножем у спину антикомуністів, які прагнули свободи й демократії, а також для всіх опонентів антидемократичної авторитарної системи Леоніда Кучми. Під яким кутом на це не дивися, а Захід зрадив українську демократію.
Цю оцінку можна підсилити твердженням, що — незалежно від змін, які відбулися після 1989 року й розпаду Совєтського Союзу — Захід і надалі трактує регіон Міжмор’я як своєрідну периферію, яку, може, лише тимчасово, поки Росія впорається зі своїми внутрішніми проблемами, прийняв під свою «турботливу опіку».
Такого типу позиція, що демонструється більш чи менш тактовно, й надалі є помітною в західній політичній думці й практиці, яка орієнтується здебільшого на тимчасові чинники, а не на бачення майбутнього. Осадчуку вдається досить точно її відчитати й навіть протиставити — незважаючи на песимістичну оцінку стану справ — перспективу, хоч, може, й віддалену в часі від цього дня, але яка окреслює горизонт подальших дій.
Криза Європи є серйозною, вона мене сильно непокоїть. Але в криз є такий цікавий момент, що вони постачають також нові імпульси, надихають на створення нових візій. Може, для нас це саме той виклик, до якого Європа буде придивлятися з надією.
У цьому він залишається вірним тим принципам, які були фундаментом визнаної political fiction практики паризької «Культури»: поєднання здатності точного аналізу реалій із прагненням здійснити візію майбутнього, яка, щоправда, прихильникам Realpolitik може здатися утопією, але яка виходить поза межі тимчасових, підпорядкованих якнайшвидшій наживі, цілей.
Переклав Андрій Любка
Стаття публікувалася в українському номері «Нової Польщі» 2014 року
