Мар’яна Буджерин. Джерело: Wilson CenterЄвген Приходько: Час від часу Росія погрожує застосувати ядерну зброю. Чого нам очікувати?
Мар’яна Буджерин: Росія це робить, тому що її ядерні загрози почасти спрацьовують. Мета — перешкодити підтримці України. Розігруючи ядерну карту, Кремль намагається впливати на постачання озброєння для ЗСУ. Стратегія Москви частково спрацьовує, адже Захід довго ухвалює рішення, аналізує, наскільки застосування того чи іншого виду зброї може призвести до ескалації. Ядерна риторика Росії триватиме доти, доки це приноситиме їй дивіденди.
ЄП: Яка зараз імовірність того, що РФ застосує ядерну зброю?
МБ: У жовтні 2022 року цей ризик був найвищий в історії. Розвідка США оцінювала таку ймовірність в 50 %. На мою думку, це вище навіть, ніж під час Карибської кризи 1962 року. У Росії є всі технічні можливості застосувати ядерну зброю, і восени 22-го такий сценарій справді розглядався.
ЄП: Що її зупинило?
МБ: Ми достеменно не знаємо, з яким меседжем Вашингтон звернувся до Москви, даючи зрозуміти, що цього краще не робити. Можливо, вони пригрозили участю армії США або всього НАТО в конвенційній війні на боці України. І Путіну, армія якого переживала брак ресурсів і була розтягнута по всій лінії фронту, це точно не сподобалось. Ймовірно, була й комунікація з боку партнерів РФ, таких як Китай та Індія. Вони дали зрозуміти, що це червона лінія, яку краще не переходити.
Інший момент — використання ядерної зброї на полі бою не допоможе Росії досягти своїх цілей. На українській стороні немає таких укріпспоруд, які СРСР колись планував розбивати за допомогою тактичної ядерної зброї. Немає такої концентрації сил — вони розтягнуті вздовж лінії фронту на тисячі кілометрів, і насправді українські й російські війська знаходяться дуже близько одне до одного.
ЄП: То який найбільш імовірний сценарій?
МБ: Вдарити ядерною зброєю по українському місту. Невипадково у вересні 2022 року, коли РФ оголосила про приєднання анексованих українських територій, Путін згадав Хіросіму і Нагасакі. Власне, такий сценарій — вдарити по українському місту — найбільш імовірний для Кремля, адже тоді ціль виправдовує такий радикальний крок. Наприклад, це може бути удар по Вінниці або символічно перший удар по Кривому Рогу, а потім із Москви йде ультиматум — Київ буде наступний, якщо ви не піднімете білий прапор.
ЄП: Захід готовий до такого сценарію?
МБ: Ніхто не готовий до такого сценарію. Якщо Захід чітко не розставить акценти і не донесе до російського керівництва думку про негативні наслідки, які можуть послідувати за використанням ядерної зброї, — ядерне стримування може не спрацювати. Захід не ставить умов, які б відбили у Путіна бажання застосувати ядерну зброю.
З іншого боку, якщо США підвищуватимуть ставки, їм доведеться діяти і стати реальною стороною конфлікту. Тоді вперше в історії розгорнеться широкомасштабна конвенційна війна між двома ядерними супердержавами. Такого ще не було. Ризики ядерної війни стануть максимальні. Раніше підвищення ставок Заходом тягнуло за собою менші ризики, ніж тепер, коли війна вже йде. США хочуть, з одного боку, не втручатися, а з іншого — запобігти використанню ядерної зброї. Залишився вибір між поганим і дуже поганим сценарієм.
ЄП: Можна сказати, що ядерне стримування вже не працює?
МБ: Стримування працює щодо ядерних держав і держав, які під так званою ядерною парасолькою. Україна ж, не маючи своєї ядерної зброї і не будучи в союзі з ядерними державами, не захищена системою стримування. Тому не дивно, що конвенційна війна відбувається саме на українській території, а не країн-членів НАТО. Росія діє обережно, аби нічого не залітало в Румунію чи Польщу, при тому через ці держави йде озброєння для України, на їхній території є склади цієї зброї, і це легітимні військові цілі для РФ.
ЄП: Однак російські ракети та дрони залітають і в Польщу, і в Румунію.
МБ: Це поодинокі інциденти, пов’язані з неточністю російської зброї або з тим, що Росія промацує межі дозволеного. Відповідно система ядерного стримування працює. Йде третій рік великої війни, і вона продовжується на території, на якій почалася, і між тими ж двома сторонами, що й із самого початку. Територіально вона не поширилася на інші країни. Можливо, Молдова буде наступною, адже на неї теж не розповсюджується ядерне стримування. Тільки якщо РФ піде на військове загострення з Польщею чи Естонією, — це буде свідчити про те, що система ядерного стримування не спрацювала.
ЄП: Наскільки Польщі загрожує ядерний ризик? Російські пропагандисти закликають вдарити по Варшаві. В інтерв’ю американському «журналісту» Такеру Карлсону Путін, крім України, найчастіше згадував саме Польщу.
МБ: Зі всіх союзників НАТО Польща під найбільшим ризиком. Але при цьому його не порівняти з загрозою Україні, адже для Росії це відкрита мішень. Польща — член НАТО, на неї поширюється ядерне і конвенційне стримування союзників Альянсу. І що важливо, в цьому контексті Вашингтон не декларує, що першим не використає ядерну зброю — робиться це заради захисту союзників. Найважче в цій ситуації прокомунікувати іншій стороні, що ми, США, таки ризикнемо нашими американськими містами, щоб захистити Варшаву. Це своєрідний блеф. Питання тільки, чи повірять в це росіяни і чи вірять в це самі американці.
ЄП: Наскільки важливий білоруський фактор? Росія заявила про розміщення ядерної зброї в Білорусі.
МБ: У Росії достатньо засобів, які літають на далекі відстані. Наскільки мені відомо, РФ дійсно завезла в Білорусь боєголовки (там збудували для них відповідні склади) і носії ядерної зброї. Як на мене, це суто політичний крок Путіна у відповідь на розміщення американської ядерної зброї в Європі. В плані військової доцільності чи балансу сил розміщення ядерної зброї в Білорусі нічого не змінює.
ЄП: США у відповідь можуть розмістити ядерну зброю у Польщі?
МБ: Це малоймовірно і з технічного, і з політичного погляду. Технічно треба було б реформувати НАТО, створити нові системи командування та злагодження. При цьому ця зброя і так залишалася б під контролем американців. Ядерні держави не мають права передавати контроль над ядерною зброєю третім сторонам.
У політичному контексті Захід навпаки намагається зменшити ставки та погрози застосувати ядерну зброю, намагається не відповідати на російські ядерні сигнали. Єдине значення, якого набуло б розгортання ядерної зброї в Польщі, — символічне, аби запевнити союзницьку державу, що США їх захищатиме.
ЄП: Політична ситуація в США нестабільна. В Європі вже сумніваються, чи Вашингтон втрутиться в разі нападу Росії на країни НАТО. То, може, ми потребуємо таких символічних кроків?
МБ: Розміщенням ядерної зброї вже не змінить ситуації, що з приходом до влади когось такого, як Дональд Трамп США кардинально зменшать свої зобов’язання перед союзниками. Не думаю, що Штати вийдуть із НАТО, але ймовірний сценарій, коли вони мовчки спостерігатимуть і не реагуватимуть на російську агресію проти країн Альянсу. Коли лідерство США зменшиться чи на певний час відкладеться, його може перейняти тріумвірат Великобританії, Німеччини та Франції. З Парижа вже лунають відповідні заяви. Франція завжди мала претензії на лідерство в Європі.
ЄП: А якщо переможе Байден?
МБ: Так чи сяк обструкціонізм у Конгресі продовжуватиметься. Хоча після виборів питання допомоги України охолоне, все-таки більшість конгресменів продовжуватимуть її підтримувати. І Джо Байден продовжуватиме підтримувати Україну, однак важливо розуміти, що це людина, загартована Холодною війною. Тоді загроза ядерного конфлікту між двома державами була повсякчасною частиною політичного дискурсу, і Байден досі свідомий цієї загрози.
Надмірна обережність Байдена щодо України зумовлена поняттями, які він засвоїв за Холодної війни. Його «допомагатимемо стільки, скільки буде потрібно» продовжуватиметься, проте він ніколи не заявляв, що Штати надаватимуть підтримку тими засобами, які насправді потрібні. Тобто й надалі те чи інше озброєння будуть нам давати тільки після довгих переконувань. Я не бачу варіантів, за яких Байден перебере на себе ініціативу в цій війні.
ЄП: В України сьогодні є потенціал створити ядерну зброю?
МБ: Цей потенціал значно менший, ніж 30 років тому. По-перше, немає відповідної кількості спеціалістів. Так, це технологія 1940-х років, навчитися всього можна, але потрібен час. Якщо такі не надто індустріально розвинені країни, як Пакистан і Північна Корея, створили ядерну зброю, то й Україна може. Але це матиме міжнародні політичні наслідки і, повторю, займе більше часу.
ЄП: Скільки?
МБ: Залежить від опору інших держав та організацій. Україна як неядерна держава перебуває під гарантіями МАГАТЕ, Міжнародне агентство з атомної енергії.яке присилає свої місії, щоб впевнитися, що ядерні матеріали використовуються в мирних цілях і не відводяться на військові потреби. Україні довелося б або виходити з договору про нерозповсюдження ядерної зброї, або не допускати місій МАГАТЕ на свої об’єкти.
Також довелося б будувати потужності для збагачення урану і виробництва ядерного палива, якого в Україні немає, і це найбільший виклик. Ці потужності не приховаєш, їх не побудуєш під землею, — їх бачитиме весь світ. Якою буде реакція? У нинішній ситуації мені важко уявити такий сценарій. Бо, по-перше, де знайти на це гроші? І по-друге: важко уявити, щоб Київ інвестував кошти в ядерну, а не конвенційну зброю, якої нам нині так бракує.
ЄП: Чи могла б Україна використовувати ядерну карту, аби змушувати Захід більш дієво підтримувати і надавати озброєння? Мовляв, допомагайте нам, інакше ми створимо ядерну зброю.
МБ: Україна намагалася це зробити. Президент Володимир Зеленський на Мюнхенській конференції напередодні повномасштабного вторгнення заявляв, що Україна перегляне пакет домовленостей 1994 року, натякаючи на розробку ядерної програми. Дипломат Андрій Мельник, який певний час був послом у Німеччині, казав: або гарантії, або ми переглянемо без’ядерний статус. Але такі меседжі потрібно чимось підкріплювати.
Захід, від якого Україна сьогодні дуже сильно узалежнена, має свої важелі впливу. Існує високий ризик того, що для країн, які ще вагаються або недостатньо інтенсивно допомагають, використання Україною ядерної карти стало б додатковим аргументом, чому не варто підтримувати Київ, — українці, мовляв, порушують міжнародний режим нерозповсюдження ядерної зброї.
ЄП: Ізраїль, наприклад, не є стороною договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і для Заходу це не проблема. То, можливо, Україна теж могла б вийти з цієї угоди без подальших політичних наслідків?
МБ: Приклад Ізраїля — виняток. Вони почали свою ядерну програму до набуття чинності договору, ще на початку 60-х, і не долучилися до угоди. При цьому Ізраїль не заявляв, що вони — ядерна держава, але й не зрікається цього. Окреме питання — наскільки ця зброя зараз допомагає Ізраїлю? Адже ядерна зброя не може запобігти жодному конфлікту, що ми, зрештою, і бачимо.
Наближені до України приклади — Пакистан та Індія, які свого часу не долучилися до договору і почали розробляти ядерну зброю. Заходу це не сподобалося, на них наклали певні санкції, і все ж ці держави сьогодні не вважаються якимись країнами-злочинницями. Американці на них тиснули, так само як і на Україну. Одним із чинників такого тиску стала критично важлива для США конференція 1995 року країн-учасниць договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Американці наполягали на тому, щоб зробити договір безстроковим (раніше його почергово продовжували на кожні наступні п’ять років). Тиск на Індію та Пакистан не спрацював, на відміну від України, і ці країни оголосили свій ядерний статус 1998 року. Київ долучився до договору 1994-го, і його таки зробили безтерміновим.
ЄП: Сьогодні часто можна почути, мовляв, якби Україна мала ядерну зброю, то агресії Росії б не відбулося. Київ розглядав сценарій не віддавати зброю?
МБ: Такого сценарію не було, адже, по-перше, Київ не мав власної ядерної програми. У боєголовок, які ми мали, був термін придатності. Довелося б налагоджувати повний цикл виробництва ядерної зброї, що вимагало б великих інвестицій. По-друге, дуже важко було б запобігти саботажним діям з боку Москви, для якої після розпаду Радянського Союзу всі українські процеси були дуже прозорі.
Найбільш реальний сценарій — Україна віддає наявну зброю (що, зрештою, і сталося), але не долучається до договору про нерозповсюдження, як Індія і Пакистан. Тоді б Київ мав завжди відкриті опції і міг би використовувати їх як важіль — якщо не буде нормальних гарантій безпеки, ми маємо право працювати над ядерною зброєю. Сьогодні єдина країна, яка вийшла з договору про нерозповсюдження, — Північна Корея.
ЄП: Після окупації Криму й агресії на Донбасі, й особливо після початку повномасштабного вторгнення, ми побачили тотальну неефективність міжнародних організацій, наприклад, ООН. Як ви оцінюєте діяльність МАГАТЕ?
МБ: Оскільки це міждержавна організація, вона представляє як Росію, так і Іран й Пакистан. Відповідно генеральний директор Рафаель Гроссі представляє і Штати, і РФ, і Україну, і Білорусь. На одній із конференцій він сказав, що має бути гендиректором для всіх.
Проте МАГАТЕ, як і інші міжнародні організації, не готове до того, щоб одна з його країн-засновниць стала найбільшою порушницею. Те, що росіяни (і військові, і цивільні) зробили з Запорізькою АЕС, — не вкладається в жодні рамки ядерної безпеки. Немає такого правила ядерної безпеки, яке Росія б не порушила. І це країна, яка торгує ядерними реакторами по світу.
ЄП: Які найбільш кричущі випадки порушення правил ядерної безпеки з боку РФ?
МБ: По-перше, використання військової сили проти атомного об’єкта. Ніхто ніколи не думав, що таке взагалі можливо — що на ядерний об’єкт прийдуть військові країни-члена МАГАТЕ, відкриють вогонь з танків на майданчику АЕС, перетворять її на військову базу, і в цьому їм допомагатимуть працівники «Росатому», які, знаючи всі правила, грубо їх порушуватимуть.
Наприклад, існує припис: на кожному енергоблоці на щиті управління активною зоною реактора повинні перебувати принаймні три атомні оператори, які мають спеціальні ліцензії. Якщо бодай один кудись відходить, двоє інших не мають права полишати своє місце. Зараз на деяких енергоблоках немає жодного ліцензованого працівника. Коли місія МАГАТЕ прибуває на щити управління енергоблоків, росіяни просто вдягають невідомих людей у форму ЗАЕС, мовляв, ось вам три працівники. МАГАТЕ не перевіряє їхні ліцензії.
Щоб допровадити до аварії на атомній станції, достатньо пошкодити вузли арматури в системі охолодження. На станцію заїхали люди, яким начхати на цей об’єкт. Тепер станція не працює, і її не перезапустиш без Каховського водосховища. Одним словом, росіяни знищили найбільшу в світі атомну електростанцію і постійно створюють умови для ядерних ризиків.
ЄП: Скільки років знадобиться на відновлення станції в Енергодарі?
МБ: Існує ризик, що росіяни пошкодять і розграбують станцію настільки, що її вже не відновиш. Ніколи.
ЄП: В Україні ви спілкувались з працівниками Запорізької АЕС, які виїхали з-під окупації. Що вони розповідали?
МБ: Росіяни підійшли до станції ще 27 лютого, але на саму АЕС не заходили. На переговори виїжджали працівники атомної, навіть роздрукували для окупантів Женевську конвенцію. Так продовжувалося до 3 березня, тільки тоді після обіду росіяни зайшли на об’єкт. Після цього почалися переслідування персоналу ЗАЕС, зокрема тих, кого підозрювали в проукраїнській позиції. За попередніми даними, близько півтори тисячі працівників ЗАЕС потрапили до російських катівень в Енергодарі і пережили нелюдські тортури.
ЄП: Чому росіяни з 27 лютого до 3 березня зволікали?
МБ: Є підозра, що росіяни чекали, коли інша колона їхньої техніки дійде до Південноукраїнської АЕС, щоб одночасно зайти на дві атомні станції. Тож битва за Вознесенськ, розташований за 30 кілометрів від Південноукраїнської АЕС, була не менш ключовою у цій війні, ніж битва за Гостомель. Якби росіяни пройшли до Южноукраїнська, вони поклали б усі реактори на обидвох станціях. Лягла б вся енергосистема України. То був би кінець. Війна була б програна.
ЄП: Зараз росіяни активно атакують українську енергетичну інфраструктуру.
МБ: Якщо їхні наміри вдадуться й енергосистема не витримає і не підлягатиме відновленню — енергоблоки будуть відрізані від зовнішнього живлення. Тоді ядерна загроза дуже зросте. На дизельних генераторах довго не протягнеш. Зимою 2022-2023 року Росія намагалась заморозити Україну. Зараз вона б’є по генеруючій потужності і хоче повністю покласти енергосистему. Якщо це вдасться — зникне електроенергія й відповідно зв’язок, себто загарбники хочуть досягнути того ж, що і у випадку окупації атомних станцій. Працівники «Укренерго» — великі герої, зокрема, завдяки їхній праці Україна далі стоїть. Адже в ядерній безпеці один із найнебезпечніших моментів — це, власне, блекаут.
