Юнна Коробейнікова: Раніше дім був там, де мама, а тепер — там, де служба

Наталя Ткачик: Скільки років ти прожила в Польщі?

Юнна Коробейнікова: Майже 13. З 2010-го по липень 23-го. Але насправді увесь час життя у Варшаві мене не покидала думка, що, може, варто повернутися в Україну. Я мала і заняття улюблене, і друзів багато, правда, переважно це були українці. Я і з поляками товаришувала, але близьких стосунків не мала. Тобто мене, по суті, нічого не тримало у Варшаві, не було ні чогось, ні когось, що я б там залишала. 

Юнна Коробейнікова. Фото: Ендрю Картер

НТ: Чому ти вирішила вступити до ЗСУ?

ЮК: В перші дні повномаштабного вторгнення росіяни окупували містечко, з якого я походжу. У квітні 2022-го звідти виїхала мама. Для мене все це стало особистим потрясінням: росіяни фактично відібрали моє рідне місце, наш дім. І вже тоді я почала думати, чим можу бути корисна в Україні. Бо того, що я робила на той момент у Варшаві, мені здавалося недостатньо. 

НТ: Що саме ти робила?

ЮК: До лютого 2022 року займалася, так би мовити, навколофілологічними речами — журналістика, перекладання, викладання. Майже чотири роки працювала на «Радіо Польща», пізніше навчала польської мови іноземців. Але ще до вторгнення відчувала, що все це себе вичерпало, тому збиралася змінювати роботу. І після 24 лютого влаштувалась в фонд Ocalenie, Від 2000 року фонд допомагає мігрантам та біженцям, зокрема підтримує у пошуку роботи й житла, психотерапії, навчає польської мови. який почав підтримувати українських біженців. Я допомагала українцям, які вже перебували в безпеці, яким вдалося виїхати до Польщі. А ті, хто залишився в Україні, от-як моя мама і сестра в Києві, — були й надалі під постійними обстрілами. Тобто я у Варшаві, в безпеці, робила дуже потрібну, але загалом нудну для мене роботу. А крім того, дуже нервово реагувала на новини з України. Здається, в ті часи в суспільстві ще тривав емоційний підйом — бо і з-під Києва росіян відігнали, і Херсон відбили. Я мобілізувалась в липні 23-го. Пізніше у війську мені сказали, що то був останній момент, коли в ЗСУ ще йшли добровольці. 

НТ: Довго зважувалася?

ЮК: Приблизно перші півтора року від початку вторгнення. Увесь той час у мені кипіла внутрішня робота, бо я ніяк не могла собі уявити, що зможу, що долучусь до ЗСУ. Для мене це було щось на кшталт: «Боже, це ж така честь, мене туди не візьмуть».

Юнна Коробейнікова. Джерело: особистий архів

НТ: Чому не візьмуть?

ЮК: Бо мені здавалось, що я нічого не вмію такого, що в армії потрібно. Зараз, звичайно, всі ми розуміємо, що у війську є мільйон небойових посад, наприклад, кухарів. Я боялася, але водночас була готова чистити картоплю чи робити щось інше, крім суто бойової роботи. Бо до військової справи я не надавалася тоді, і не надаюся зараз. Я достатньо смілива, щоб піти в армію, але не достатньо, щоб іти в окопи і бої, просто тому що не маю фізичного здоров’я, навичок, не люблю бігати, а тим більше в броніку. Мені навіть бронежилет небезпечно одягати, бо я, коли вперше це робила, вивихнула суглоб. З мене сміялася вся частина. І я з нею. 

Але тут один дуже важливий момент: я знала, на яку конкретно посаду йду — пов’язану з логістикою — і в який саме підрозділ. Це було суттєво в процесі прийняття рішення, бо я вже не йшла в невідоме. 

НТ: Чи з кимось радилася?

ЮК: Тільки з мамою, і це була головна розмова. Вона саме приїхала до мене в гості в Польщу. Всіх інших я радше поставила до відома. Я більше навіть переживала за сам виїзд із Польщі (адже купа речей), ніж за мобілізацію. І мамі я подала своє рішення у формі прохання: «Без твоєї допомоги з переїздом я не зможу мобілізуватися. Чи готова ти мені допомогти?». Мама сказала, що почувається жахливо через те, що розуміє мене. Звісно, що вона боїться, що в неї серце рветься, але вона мене підтримає. І мама досі мене у всьому підтримує.

НТ: Чим ти спочатку займалася на службі?

ЮК: Я була діловодом продовольчої служби в одному із батальйонів. Запорізький напрямок. Я вдячна долі, що потрапила передусім у логістику, — це мені було близьке — робота з документами, ведення обліку, комплексне забезпечення мила, наприклад. При всій повазі до себе, я — обслуговуючий персонал бійця. Моя робота полягає в тому, щоб він мав усе для того, аби могти воювати. 

НТ: Як тебе готували?

ЮК: Перед приїздом в зону бойових дій людина має проходити курс базової військової підготовки, але мене він минув, бо, зрештою, і не сильно був потрібен по моєму ділу. Правда, один день я тренувалася на стрільбищі. І все. Але на самому початку мені дуже пощастило потрапити на тижневі курси логістів у Києві. І це було дуже в тему. А далі — все сам. І добре, якщо є кому передати тобі посаду й чогось навчити на місці. Є таке правило в армії: ніхто тут нікого нічого не вчить, тут ти всього вчишся сам.

Потім я займалася обліком дронів, ставила їх на баланс, списувала. Я в житті бачила лічені рази, як вони літають, зате перерахувала їх 500 000 штук, коли треба було робити інвентаризацію на складі. Бійці від мене дізнались, що у дрона є серійний номер і довго з цього сміялися, бо для їхньої роботи це абсолютно беззмістовно. 

Юнна Коробейнікова. Джерело: особистий архів

НТ: Часто смієтеся?

ЮК: Почуття гумору дуже допомагає при такій напруженій роботі. Наприклад, «ціль ідентифіковано як два гуся». Відпрацьовую списання і раптом в звіті читаю: «Результат — не уражено, дрон повернуто. Ціль ідентифіковано як два гуся». Тобто бійці зробили вильот по ворожій цілі, але не спрацювали по ній, бо виявилося, що то були дві гуски. І отакого армійського цирку на службі, гумору, який береться з самого життя, дуже багато.

НТ: Що в твоїй службі найважче? 

ЮК: Мабуть, бюрократія, непрозорість і несистемність певних процесів. І дуже велика багатозадачність на моїй посаді, коли постійно треба миттєво перемикатися на щось інше. Ну, і те, що весь час комунікуєш із людьми. Інколи виникають непорозуміння, бо всі ми — різні. А ще те, що ця робота дуже потрібна, але насправді рутинна: це логістика, постійно щось довозять і довозять, а ти приймаєш і списуєш, робиш одне і теж.

НТ: За цією рутинною паперологією не втрачається відчуття війни як такої? 

ЮК: Так, я далеко від боїв і окопів і працюю переважно з цифрами і накладними, але деколи навіть крізь них війна відчувається у розрізі кафкіанського жаху. Мені доводилось робити службові розслідування й інколи ставало не по собі: ти пишеш у бланку про загибель людини, але тебе передусім цікавить, яке майно було втрачено, коли цей боєць став двохсотим. І є навіть такі чорні жарти (але це правда): оформити акт загибелі солдата — це три аркуші, а списати його бронежилет, шолом, автомат — треба ціла пачка паперу, і то невідомо, чи вдасться списати.

Насправді треба розрізняти поняття «бути в армії» і «бути на війні». У нас дуже круті дівчата-бійчині і якось одна з них, Юля, говорить: «Ти знаєш, взагалі не відчуваю, що я в армії». — Я кажу: «А де, в гуртку аеромоделістів?». Ми посміялися, а потім я вже серйозно: «Знаєш, Юль, ти не відчуваєш, що ти в армії, бо ти не в армії. Я — в армії. А ти — на війні». Вона виїжджає на позиції, веде бій. А я — в структурі. Тобто хтось — воює, хтось — служить. І для мене це окей, бо я бачу, як моя робота допомагає цій Юлі: без неї вона б не мала як, куди і чим воювати.

НТ: Ти стикалася з упередженнями щодо жінок на службі?

ЮК: Прямо мені в очі ніхто нічого такого не казав, але я помічала певні поведінкові штуки, які стереотипно просто вшиті у військових, особливо старших і з сільських місцевостей. Бо коли я потім служила в іншій частині, де всі набагато молодші, такого було значно менше. Приклад: заходить будь-хто — сержант, солдат, взагалі не важливо — у відділ логістики. Потиснув ручку діловоду, потиснув ручку начальнику служби, потиснув ручку ще комусь із присутніх чоловіків — просто ковзнув оком по мені і пішов далі, до начальника. Тобто навіть не вітатися — це як узагалі?

Або інший перекос: «Дівчинка, біжи, зроби нам каву».

НТ: І що ти на це відповідала?

ЮК: Що в мене до хріна роботи, і я не маю коли робити вам каву, бо я роблю свою роботу.

До речі, так, на службі всі багато матюкаються — це вже стало таким собі армійським жаргоном. 

Юнна Коробейнікова. Джерело: особистий архів

НТ: Як думаєш, чому?

ЮК: Можливо, через напругу, можливо, щоб звучати жорсткіше, вимогливіше. Але тут цікава штука: я можу зрозуміти, чому матюкаються бійці, але чому матюкаються обліківці, логісти? Боєць може матюкатися, бо в нього там загроза життю, так? А чого матюкатись на такій службі, як у мене? Коли це офісна робота, не під обстрілами. Тут, я думаю, свою роль відіграє загальна напруга у робочому середовищі у поєднанні із певною соціальною ізоляцією. Бо ти не вибираєш, з ким працюєш. От зараз ще нічого, бо ми в містечку живемо. Але більшість своєї служби я прослужила в глухому селі. В тебе немає там друзів, ти не можеш піти в басейн, на концерт. Ти навіть у магазин піти не можеш, бо його просто-напросто нема. Тобто ти і працюєш, і спілкуєшся з тим самими людьми, яких може бути максимум 15. На цю тему є анекдот військовий: два побратими вранці прокидаються, один дивиться на іншого і такий: «За…бав». Бо всі одні одним дійсно набридають.

НТ: Який у твоєму досвіді був найнебезпечніший момент?

ЮК: Я завжди працювала «з документами», тому не попадала в бойові небезпечні ситуації. Коли ми працювали досить близько до лінії бойового зіткнення, бувало, сидиш в сільській хатинці, а там десь метрів за 500 прилітає КАБ. Керована авіаційна бомба. Бу-бух — і тобі на ноут зі стелі сиплеться вапно, ти його просто здмухуєш з клавіатури і працюєш далі. Або, наприклад, що пів години треба було спускатися в бліндаж, бо летіли ті самі КАБи. Жартую, що най-найнебезпечніше на моїй службі — аудит та інвентаризація. А насправді я по-серйозному злякалася один раз, коли не знала, куди подівся мій автомат. Я думала, хтось в підрозділі сховав його, щоб заподіяти мені щось погане. А за втрату зброї — кримінальна відповідальність. На щастя, потім усе з’ясувалося, автомат знайшовся.

НТ: А коли все разом накочує — роздратування, втома, погані новини з фронту — що ти сама собі кажеш, щоб не опускати рук? 

ЮК: Щось у стилі: я знаю, чому я тут. Я не жалію — попри те, що інколи дуже-дуже важко — що я тут. Я не відчуваю, що втратила блискучу кар’єру заради служби. Ні. Навпаки. Для мене, як і було честю служити в ЗСУ, так і залишається. Тепер я — молодший сержант, невдовзі маю отримати офіцерське звання. І я знаю, навіщо я тут. 

НТ: Навіщо?

ЮК: Зі всіх мотивів у мені набільше промовляє мотив землі, — буквально, як ґрунту. От росіяни прийшли на мою землю, і хоч я станом на 24 лютого там не жила, вони не дають мені поїхати туди на літо. Вони мою маму вигнали з хати. 

Мене тримає те, що я доєдналася до великої групи людей, які хочуть цього ворога відтіснити з моєї землі. І я роблю все, що в моїх силах, аби наблизити стабільний мир, бо про перемогу вже ніхто не говорить. Оце мене тримає, що я — малесенький ґвинтик у механізмі, який працює на кінець війни. 

НТ: Коли цей кінець настане, куди ти першим ділом підеш у своєму звільненому містечку? 

ЮК: Я б дуже хотіла відповісти, що піду на річку, але не можу, бо того конкретного мого улюбленого місця вже нема. І навіть не через те, що воно зруйноване бомбами, — воно знищене після підриву ГЕС. Там змінився весь пейзаж. 

НТ: Росіяни крадуть навіть пейзажі. Що для тебе зараз є домом?

ЮК: ПТД. Пункт тимчасової дислокації. Тобто хата чи квартира, де ми, наш підрозділ, в цей момент стоїмо. Мій дім, грубо кажучи, там, де мій рюкзак, де мої речі, де мій ноут. І навіть коли я повертаюсь з відпустки в Києві на службу, то кажу мамі: я їду додому. Раніше дім був там, де мама, а тепер — де служба. 

НТ: Ти з російськомовної родини. Коли перейшла на українську?

ЮК: Відразу після 24 лютого, хоча, звичайно, могла перейти набагато раніше і навіть засуджую себе, що цього не зробила. Коли почалося вторгнення, я зрозуміла, що не можу собі дозволити говорити мовою ворога. Зараз, коли чую російську всередині України, де триває війна, у громадському просторі — мені це не подобається. В армії ми на 99 % спілкуємось українською.

НТ: Недавно ти була у відпустці у Варшаві. Які відчуття, коли приїжджаєш за кордон, де колись жила?

ЮК: У цьому було щось фантасмагоричне: ти наче і вдома, і не вдома. Ти такий гість із якогось зовсім іншого світу. Бо дуже дивно бути в місті, де ти знаєш кожну вулицю, пам’ятаєш, куди їде 116-й автобус, але ти там як турист. Було враження, ніби Варшава застрягла в стагнації, стабільності, що в ній нічого не змінилося. Бо ж в Україні зовсім інший ритм.

Перший тиждень відпустки я провела у Варшаві, а другий — в Карпатах. І там, і там, здавалося б, безпечно. Але тільки — здавалося б. Коли я була в Польщі, туди залетіли шахеди. (Друзі жартували, що це я їх притягнула.) Тобто відчуття безпеки зараз дуже відносне. Наш ворог такий, що зараз ніде не є безпечно.

Але все одно потрібно їздити відпочивати від служби, бо армія — то не є природне середовище. Ти все своє життя, всі свої дні фактично на роботі. Ти не можеш будувати там особистого життя, ти не можеш в якусь мить собі сказати: а, візьму зараз і поїду в умовний Івано-Франківськ на фестиваль. Ти ніби ізольований, обмежений. Твоя воля, твій час — повністю в підпорядкуванні командування Збройних Сил України.

Юнна Коробейнікова. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

НТ: Про фестиваль в умовному Івано-Франківську. Як ви на службі реагуєте на новини про тусівки у тилу? Є відчуття несправедливості? 

ЮК: З одного боку, кажуть: не можуть усі піти до війська. А з іншого, є наратив: воюватимуть усі. Я не засуджую якогось конкретного ухилянта — вважаю, що це не моє діло. Але теж вважаю, що держава могла би більш системно залучати людей до служби, працювати більш адекватно, ніж проводити так звану бусифікацію. В далекій перспективі: вводити військову підготовку в школах, у вишах, переходити на ізраїльські рейки — обов’язкова строкова служба для всіх. Це не означає, що тут і зараз усі мають йти в армію, але колись доведеться. 

Мені дуже подобається, як сказала, здається, Марія Берлінська: у кожного українця має бути дві професії — цивільна і військова, з конкретною спеціалізацією. І до цього ми маємо йти: щоб кожен, хто ще не служив, був готовий прийти на заміну тому, хто служить зараз, у будь-який момент міг замінити інших. Тоді теж нормально працюватиме система ротацій. 

Тому, так, фестивалі повинні бути, але бажано, щоб кожна людина, яка на цьому фестивалі тусить, бодай трішки щось зробила для захисту безпосередньо в лавах або крутих волонтерських акціях. Щоб ці люди були залучені до того, що відбувається.

НТ: Про що ти мрієш?

ЮК: Думаю, про те, що всі: щоб закінчилась війна. Дуже би не хотілося, аби все перейшло у друге АТО, яке триватиме постійно. А саме цього і прагне ворог: поступово нас знекровлювати. Про яку мрію не подумаєш — все впирається в те, що відбувається на фронті. Було б дивно, якби мрії збувалися, поки триває війна.