1898 року невелику затишну львівську вулицю неподалік середмістя, забудовану в стилі віденської сецесії, назвали на честь Яна Еліаша Лонцького, героя облоги Львова 1672 року. Тоді він асоціювався з порятунком Речі Посполитої, блиском воєнних звитяг доби короля Яна ІІІ Собєського. Проте за вісім років на цій вулиці звели будинок, історія якого назавжди перекреслила героїчну асоціацію з Лонцьким. Це прізвище стало синонімом терору, смерті та ув’язнення. Адже від 1939 року в згаданій будівлі діяла тюрма, де совєтський та нацистський тоталітарні режими катували й вбивали сотні людей. Та все ж повернімося до назви вулиці: то ким був Ян Еліаш Лонцький для Львова і чи можна його вважати забутим героєм цього міста?
Подвірʼя національного музею «Тюрма на Лонцького». Фото: Водник / WikipediaПочнімо з екскурсу в події, які призвели до того, що восени 1672 року турецьке військо підійшло під стіни Львова. У другій половині XVII століття ситуація в Речі Посполитій була дуже нестабільна, особливо на її східних кордонах: на них зазіхали великі геополітичні гравці того часу. Особливо небезпечним з-поміж них була Османська імперія.
Влітку 1671 року на сході Польщі стало по-справжньому гаряче: на Поділлі раз за разом відбувалися військові зіткнення між армією коронного гетьмана Яна Собєського (до нього примкнули козацькі правобережні відділи Михайла Ханенка й запорізькі козаки Івана Сірка) та військом гетьмана Петра Дорошенка, (йому на допомогу прийшли кримські татари та корпус яничарів). Гетьман Дорошенко ще 1669 року, намагаючись знайти вихід з патової політичної ситуації, в якій опинилося Військо Запорозьке, оголосив про підданство султанові. Через два роки військова фортуна почала схилятися на бік Дорошенка, тож, враховуючи цей та інші фактори, султан Мехмед IV оголосив Речі Посполитій війну. Це стало початком довгого шляху Польщі до катастрофи, яку тоді ще годі було передбачити.
Станом на 1672 рік Річ Посполита у військовому плані не була готова до війни з Османською імперією, а крім того її виснажували внутрішні політичні чвари. Міжусобиці точилися між прогабсбурзьким та профранцузьким середовищем. Першому вдалося забезпечити перемогу на королівських виборах 1669 року свого кандидата — Михайла Корибута Вишневецького. Але, як покажуть наступні події, вибір був вкрай хибний. Новообраний король виявився неготовим до правління в умовах загрози існуванню держави.
Мапа Речі Посполитої станом на 1672 рік. Джерело: WikiwandТурки розуміли, що ситуація їм на руку, й вирішили діяти рішуче. Першою ціллю став Кам’янець-Подільський, місто-фортеця, яка протягом століть вважалася неприступною. Однак 26 серпня 1672 року по десятьох днях облоги бастіон капітулював і аж до 1699-го перебував у руках османів.
Мапа Камʼянця-Подільського Ципріана Томашевича, 1672. Джерело: WikipediaВеличезна турецька армія, яка складалася з військ Османської імперії, допоміжних кримсько-татарських частин та козаків гетьмана Петра Дорошенка, вирушила углиб Речі Посполитої. На своєму шляху османи грабували та знищували села та містечка. Певним чином це нагадувало події 1498 року, коли турки та їхні союзники зайшли так далеко, що спалили навіть Перемишль.
Як і наприкінці XV століття, на шляху турецької армії стояло найкраще укріплене місто краю — Львів. І саме його оборону коронний гетьман Ян Собєський доручив досвідченому воїну — хорунжому прусських земель Яну Еліашу Лонцькому. Про Лонцького збереглося обмаль документів. Його походження й дата народження достеменно не відомі, хоча, поза всяким сумнівом, він був шляхтичем.
Перед Лонцьким стояло надзвичайно складне завдання. Місто не було готове до удару турецької армії. Белюартик (прототип бастіону), розташований з боку найнебезпечнішої до міських фортифікацій ділянки, іще не завершили. Високий замок не тільки не був модернізований згідно з викликами військової справи XVII століття, а й лежав фактично в напівруїні. Чого вартує факт, що криниця на ньому завалилася, а провіанту для залоги просто не було.
Чи розуміли все це львів’яни? Так. І тому почали масово втікати з міста. Паніку наганяв і сам Ян Собєський (це прочитується в його збережених листах). Скажімо, він вивіз зі Львова свою тітку — Дороту Данилович, настоятельку монастиря бенедиктинок, що розташовувався на Краківському передмісті Львова.
Ян ІІІ Собєський. Джерело: WikipediaУ хаосі паніки і зневіри єдиними гарантами спокою і впевненості виступили бургомістр Бартоломєй Зіморович і комендант Ян Еліаш Лонцький. По облозі Зіморович говоритиме, що без командування Лонцького Львів би не втримали.
Бартоломєй Зіморович. Джерело: WikipediaТа помилково віддавати всю військову славу самому Лонцькому. Він мав добру команду найближчих помічників — чотирьох хорунжих, з-поміж яких особливо виділявся мальтієць Фрідріх Йоахім Мегеліно. Його можна вважати буквальним рятівником міста, що засвідчили події, про які ми розповідаємо далі.
Отож великою проблемою для Львова була масова втеча міщан. Бургомістр Зіморович 13 вересня 1672 року наказав зачинити міські брами й хвіртки і нікого не випускати. Натомість комендант Лонцький потрактував цей наказ як можливість заробити і, всупереч забороні, випускав львів’ян, проте за солідні гроші. Бажання наживи ще відгукнеться Лонцькому: за нього він згодом поплатиться посадою.
Готуючи Львів до облоги, комендант Лонцький ухвалив класичне рішення (до нього в місті вдавалися і в попередні століття) — спалити Краківське і Галицьке передмістя. Звісно, це зробили з дозволу бургомістра. По облозі магістрат мав великі клопоти з шляхтою, яка намагалася відсудити компенсацію за знищене у вогні майно.
18 вересня 1672 року перші татарські частини підійшли під Львів. Щоб зорієнтуватися у чисельності противника, Лонцькому потрібен був полонений, по якого він вислав цілий загін. Частина загону дезертирувала. До слова, комендант мав лише приблизно 400 вояків і тисячу міщан і селян, тому кожен був на вагу золота.
До Львова підтягнулися спочатку татарські та козацькі відділи, згодом — турецька армія. Розуміючи, що зараз як ніколи дуже важливо зберігати спокій і віру в перемогу, Лонцький віддав цікавий наказ — не бити у дзвони, щоб запобігти паніці, і тримати костели та церкви відчиненими, щоб ті, хто не боронить місто зброєю, могли бодай молитися за нього.
Основна частина турецької армії розмістилася біля Личакова й планувала прорватися до міста через бернардинський монастир. Тож турки спочатку захопили монастир сестер кларисок, розташований навпроти кляштору бернардинців, й закріпилися у ньому. Звідси вони взялися копати підземний хід до міста — щоб згодом закласти вибухівку і підірвати укріплення.
Гравюра монастиря та костелу бернардинів Карло Ауера, ХІХ століття. Джерело: Львівський Історичний Музей / WikipediaЛьвівська ситуація 1672 року дуже нагадувала першу облогу Відня 1529-го: тоді віденські захисники уважно прислухалися до коливань землі, щоб зрозуміти напрям підземного руху турків і вжити контрзаходів. А, до слова, османи у військових підкопах були справжніми віртуозами.
Справу підкопу тоді вирішив Фрідріх Йоахім Мегеліно: він на чолі невеликого загону з боку міста ввірвався до підземної галереї і перебив нападників. Сам хід завалився через підмивання сильним дощем. Місто було врятоване.
За короткий час облоги захисники Львова втрачали і здобували Високий замок. Відбивали спроби захоплення Галицької брами. Перенесли тривалі артилерійські обстріли, про які досі нагадують ядра, підвішені до стін Латинської катедри.
Гравюра Високого замку, XVII століття. Джерело: WikipediaЗрештою, коли штурми відбили, до міста дійшла звістка про те, що в турецький табір прибули посланці короля Михайла Корибута Вишневецького. Настало перемир’я, який мав з часом перерости у мир між Османською імперією та Річчю Посполитою. Та турки почали вимагати викуп за Львів й оцінили свою п’ятиденну облогу в 200 тисяч дукатів. Для зубожілого міста, з якого втекла значна частина жителів, це була астрономічна сума. Комендант Лонцький, звісно, виступив проти такого шаленого запиту. Врешті сторони зійшлися на сумі 80 тисяч талерів. Проте навіть вона для Львова була непосильна. Тому замість її виплати місто дало туркам заручників, за яких в наступні роки виплачувало викупне.
6 жовтня 1672 року турецькі війська та сили їхніх союзників покинули львівські околиці. За десять днів Річ Посполита підписала з Османською імперією принизливий для себе Бучацький мир.
А Ян Еліаш Лонцький у непевній ситуації на сході Речі Посполитої вбачав нові можливості. Він залишався комендантом Львова і з 1675 року отримував 50 злотих щотижневої виплати, призначеної королем Яном ІІІ Собєським. Сума ця явно не влаштовувала коменданта, тож він зі своїми вояками вирішив «добирати» до неї самотужки все, що тільки вдасться. В результаті райці Львова написали скаргу королю Яну ІІІ Собєському, який велів скликати трибунал у справі Лонцького. Комендант вийшов сухим із води. Щоправда, наступного року його на радість львів’янам усунули з посту. Він ще брав участь у поході Яна ІІІ Собєського на Відень 1683 року. І приблизно два роки по тому помер.
Ян Еліаш Лонцький прожив бурхливе життя шукача «військового хліба» XVII століття. Проте саме завдяки епізоду облоги Львова 1672 року він увійшов в історію — як вправний комендант міста, яке практично не мало шансів на те, щоб вистояти.
Джерела:
Денис Зубрицький Хроніка міста Львова, — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2006;
Наталія Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — Київ: Видавництво «Критика», 2006;
Норман Дейвіс. Історія Польщі. Боже ігрище. — Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008;
Андрій Козицький. Leopolis militates. Нариси військової історії Львова XIII-XVIII ст. — Львів: Видавництво «Апріорі», 2014;
Францішек Яворський, Адам Краєвський, Александер Чоловський. Львів давній. — Львів: Видавництво «Апріорі», 2017;
Zygmunt Feliks Radzimiński-Luba. Materyały do historyi oblężenia i obrony Lwowa w 1672 r. z dodaniem kilku szczegółów odnoszących się do życia i spraw domowych Jana Eliasza z Łąki Łąckiego, chorążego ziem pruskich, generał majora wojsk JKM, cudzoziemskich, ówczesnego komendanta Lwowa. Zebrane w jubileuszowym roku Sobieskiego. — Kraków, 1883.
