Приймальне відділення лікарні. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Приймальне відділення лікарні. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
06 травня 2022

«Якщо не ми, то хто?» Медики про операції й пологи під обстрілами

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Репортаж із прифронтової миколаївської лікарні.

«Пара поспішала автівкою на розпис. Хлопцю прийшла повістка, через кілька днів він мав іти в армію, тому вирішив чимшвидше одружитися. Коли їхали, поруч прилетів снаряд. Наречена сиділа спереду на пасажирському сидінні. Осколок пробив машину і застряг у її грудній клітці, біля серця», — розповідає про одну зі своїх пацієнток Олександр Брядко, анестезіолог п’ятої лікарні, що в південно-східній частині Миколаєва. Звідси до фронту — кілька десятків кілометрів.

Сьогоднішній ранок відносно спокійний. З вікна ординаторської реанімації іноді долунюють віддалені звуки, схожі на артилерійський обстріл. «О господи!» — здригається від одного з найгучніших і найближчих лікарка, яка за столом заповнює документи.

«У неї практично зупинилося серце, — продовжує анестезіолог. — Добре, що хлопець відразу примчав до нас у лікарню». Медикам вдалося врятувати дівчину. Її вже виписали.

Лікар-анестезіолог Олександр Брядко. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Через стіну з ординаторською — реанімаційні палати. З усіх ліжок зайняті тільки два: пацієнт з інсультом та український солдат, якого на днях привезли з фронту. Транспортувати в більш безпечне місце його ще не можна. У 22-річного воїна ампутовані праве стегно, ліва стопа та праве передпліччя. «Він приїхав у стані клінічної смерті, ми його реанімували, прооперували. Можливо, це був або танковий снаряд, або мінометна міна», — розповідає Олександр. За день тут у середньому проводять до чотирьох операцій. Від планових майже відмовились.

Український воїн, постраждалий унаслідок російських обстрілів (фото зроблено за згодою солдата).
Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Вікна в реанімаційній хрест-навхрест заклеєні ізострічкою, щоб скло від імовірного обстрілу чи вибухової хвилі не розлетілося і не поранило пацієнтів. У цій частині лікарні вікна цілі, а в інших відділах понад 300 — без скла, заклеєні плівкою. «Нічний обстріл з боку фашистів 3 квітня закінчився тим, що снаряд упав на територію нашої лікарні. Вибило 70 % вікон», — розповідає головна лікарка Олена Терентьєва.

Реанімаційне відділення. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Заклеєні плівкою вікна після ракетного вибуху. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Тоді найбільше постраждали терапевтичний корпус, неврологія, жіноча консультація та пологове відділення. В останньому в ту мить перебували три пацієнтки — дві після пологів, відпочивали, а третя ось-ось мала народжувати.

Пологове відділення. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

О 20:15 акушерка Наталя Зайцева почула перші вибухи. Персонал із пацієнтами почав спускатися з п’ятого поверху в підвал. «У жінок була паніка та страх, вони не знали, що буде... Ми переживали передусім за них і дітей, щоб вспіли спуститися. Про себе ніхто не думав», — згадує Наталя, стоячи в підвальній кімнаті, яку з приходом широкомасштабної війни екстрено переоблаштували під пологову.

Пологова в підвалі. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

В однієї з жінок під звуки обстрілів почалися пологи. Було чутно, як від ударної хвилі вилітає й розбивається скло. Ракета розірвалася за кілька десятків метрів від дверей пологового відділення. Підвальний коридор почали заповнювати люди. Контужені солдати з неврологічного відділення організували евакуацію. Ні медики, ні пацієнти не постраждали. Дитина народилася здоровою.

Місце на території лікарні, куди влучила ракета. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Підвальний коридор. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

За словами акушера-гінеколога Володимира Остапенка, під час війни жінки швидше народжують, а вагітні частіше відмовляються від кесаревого розтину — після нього потрібне триваліше відновлення.

Від початку російського повномасштабного вторгнення у підвалі п’ятої миколаївської лікарні народилося понад 20 дітей. Першими на світ тут з’явилася двійня — Єлисей та Олексій. Сталося це 2 березня. Через п’ять днів Миколаїв узяли в півкільце. Російські війська атакували південний мікрорайон Балабанівку, за кілька кілометрів на південь від лікарні. Туди прорвалися ворожі танки. Акушер-гінеколог Ольга Артюхова саме була на роботі.

«Ми не мали куди діватися. Волонтери сказали нам сидіти тихо і що армія зупинить рашистів. Ми повірили й сиділи. Ну, і справді, українські військові їх швидко зупинили», — згадує жінка.

Акушери: Ольга Артюхова, Наталя Зайцева, Володимир Остапенко. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Ситуація залишалася напруженою майже до кінця березня, коли українські солдати відкинули росіян на помежів’я з Херсонською областю.

Зараз ворог перегруповує свої підрозділи й щодня проводить повітряну розвідку. За словами мера Миколаєва Олександра Сєнкевича, місто готується до нового нападу чи облоги. Окупанти чи не щодня обстрілюють обласний центр і найближчі з херсонської сторони села Миколаївщини з реактивних систем залпового вогню й гатять забороненими касетними бомбами.

Місце неподалік лікарні, куди влучила ракета. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

«Фактично кожне чергування супроводжують звуки артобстрілів», — розповідає В’ячеслав Лук’яненко, завідувач хірургічного відділення. У воєнний час його зміни тривають навіть по три дні. Понад 35 % персоналу виїхало. На запитання, чи думав він про евакуацію з постійно обстрілюваного міста, відповідає, що справжній капітан покидає свій корабель останнім. Хірург пам’ятає чи не всіх пацієнтів, яких довелось рятувати після російських обстрілів.

Хірург В’ячеслав Лук’яненко. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

«Найважчий пацієнт, який у мене був, — молодий хлопець. Солдат. Йому довелось повністю ампутувати руку, з лопаткою, — розповідає лікар. — Із цивільних — 14-річний хлопчик із Балабанівки. Він мав дуже серйозну травму кінцівки. Була пошкоджена плечова артерія, довелося робити тимчасову зупинку кровотечі. Потім хлопця перевели в інший медзаклад, де йому провели реконструктивну операцію, а наша задача була врятувати йому життя, запобігти подальшій крововтраті, забезпечити функціонування організму».

Якщо в мирний час у пацієнтів переважали звичайні хірургічні захворювання, то у військовий характер пошкоджень змінився. Здебільшого людей привозять із важкими травмами: мінно-вибухові й осколкові поранення, рідше — кульові.

«Пам’ятаю цивільного з Херсонської області, конюха, інваліда другої групи. Йому уламок потрапив у сідницю і фактично прошив чоловіка наскрізь — пошкодило клубову вену, кишечник. Дуже серйозна травма... Ми його прооперували й наче вдалося зупинити кровотечу, відновити кровотік клубовою веною. Потім ми йому зробили резекцію кишечника, Операція з видалення частини тонкої або товстої кишки. але не змогли його вивести з шоку, від якого він і помер. Йому було трохи за 50...»

Із постраждалих, які потрапили до лікарні, більшість вдалося врятувати. Летальних випадків — до десятка.

Хірург розповідає, що психологічно зараз працювати важче. «Особливо коли доставляють цивільних із дуже важкими пораненнями. Найскладніше, коли пацієнти з травмами, несумісними з життям, і ти розумієш, що нічого не можеш вдіяти, хоча до останнього докладаєш усіх зусиль, щоб врятувати».

Рентгенний знімок одного з пацієнтів, який постраждав унаслідок російського обстрілу. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Часто в лікарню привозять постраждалих із уламками в тілі. Вони мають специфічну металеву щільність, тож на рентгені їх добре видно. Зазвичай вони залишаються в тілі на все життя. Хірурги їх не дістають. Дрібні — міліметрові, більші — на кілька сантиметрів. Саме такий потрапив у ногу В’ячеслава Болотського, охоронця Лупарівського психоневрологічного інтернату, що під Миколаєвом. У хірургічному відділені чоловік уже місяць.

В’ячеслав Болотський. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Було 4 квітня. Вечоріло. Охоронець обходив територію, оглядав корпуси, перевіряв замки. «Я повернувся в будівлю і почув вибух. На місце, де щойно проходив, прилетіло... Осколок пройшов через двері й мені в ногу. Був такий тупий удар, аж ногу підірвало, — згадує 55-річний В’ячеслав. — Я упав, трохи далі знову пролунав вибух. Думаю: ну, хоч кістку не зачепило. Відчуваю, тепло пішло по нозі... кров. Я вискочив і забіг за корпус. Був шоковий стан».

По території бігав напарник. Усе в пилюці. В’ячеслав почав його гукати. «Він прилетів, питає: що таке? Кажу: в ногу ранений. Той мене під паху, в машину, подзвонили у швидку, вона виїхала нам назустріч. Відразу зробили знімки, а далі вже в реанімаційну. Рана аж до кістки, погано заживає. Перемололо все як фарш».

У травматологічному відділені поверхом вище лежить Галина Біла. На її нозі — апарат зовнішньої фіксації. 27 березня під вечір в її хату в селі Олександрівка на Херсонщині влучив снаряд.

Галина Біла. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

«Ми пішли в кухню, бо почули вибух неподалік, — розповідає 52-річна жінка. — Син дивиться і раптом каже: туалет наш горить, давай сховаємося в іншій кімнаті... І тут снаряд залетів у хату. Я кричала: Діма, Діма, Діма. А він: мам, я нормально, мене трохи ніби контузило. Дах завалився. Вікна вилетіли. Веранду рознесло повністю. Тиша. Двері в кімнати розлетілися. Все. Сиділа, кричала. Чую, сусіди поприбігали: Галя, Галя, що там? Кажу: допоможіть. Побачили, що в мене нога... Відірвало кусок м’яса і переламало кістку».

На місце покликали українських солдатів. Галині зробили укол, посадили в автівку і помчали в лікарню. «Везли полями. Я погано розуміла, куди ми їдемо. Головне, що син живий. Там стріляли повсюди».

Поранення Галини Білої. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Син залишився в селі. Галина не може з ним зв’язатися. Там проходить фронт. Через кілька днів після трагедії знайомому жінки вдалося додзвонитися в Олександрівку. «Там в **** З міркувань безпеки назву місця не розголошуємо. ховається 200 людей. Розпитали, чи є Білий. Наче є. Але зв’язок поганий. Світла нема, нема де зарядити телефон. Як вони там без води?»

В лікарні, як і у всьому Миколаєві, майже три тижні немає води. Російські окупанти перебили водогін. Через постійні обстріли його неможливо полагодити. На території лікарні на днях пробили свердловину. «Її вже під’єднали до системи, працюють туалетні та ванні кімнати», — розповідає головна лікарка Олена Терентьєва. Біля свердловини черга, всі з пляшками: двічі на день місцеві можуть прийти та набрати тут воду.

Черга за водою біля лікарні. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Головна лікарка Олена Терентьєва. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Лікарня повністю забезпечена необхідними медикаментами. Олена Терентьєва не може надякуватися волонтерам: «Ми їм даємо список медикаментів, вони знаходять. Це і перев’язувальні матеріали, і жарознижувальні, і кровоспинні, і болезаспокійливе. Запасів вистачить на два-три місяці».

На стінах приймального відділеня висить два малюнки з написами «Любовь» і «Миру мир». У лікарняних коридорах невеликі черги. Потік пацієнтів зменшився. З Миколаєва виїхало 200 тисяч людей — це близько 40 % мешканців. Нагальні проблеми — з кадрами. «Ми не можемо тримати медсестер, у яких сім’ї, діти. Миколаїв зараз узагалі недитяче місце, — розповідає анестезіолог Олександр Брядко. — Чому я не поїхав? А хто, як не ми? Мої друзі всі до одного теж залишились: хірурги, анестезіологи — всі тут...»

На роботу чоловік іде з думкою, щоб усе це швидше закінчилось. «Ми, лікарі, звикаємо до чого? Що поступила 84-річна людина з інсультом і через декілька годин померла. Вона бачила життя. Це нормальне завершення життєвого циклу. А коли хлопцю 22, він із ампутаціями... Люди пристосовуються до всього, але до цього звикнути не можна». Лікарка, яка сидить поруч за столом у ординаторській реанімації підхоплює: «Ми просто вдаємо, що звикли».

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Євген Приходько image

Євген Приходько

Журналіст «Нової Польщі». Писав для «Європейської правди», BBC Ukrainian та інших всеукраїнських видань. Випускник факультету європеїстики…

Читайте також