Приймальне відділення лікарні. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Приймальне відділення лікарні. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

«Якщо не ми, то хто?» Медики про операції й пологи під обстрілами

06 травня 2022
Люди

Репортаж із прифронтової миколаївської лікарні.

«Пара поспішала автівкою на розпис. Хлопцю прийшла повістка , через кілька днів він мав іти в армію, тому вирішив чимшвидше одружитися. Коли їхали, поруч прилетів снаряд. Наречена сиділа спереду на пасажирському сидінні. Осколок пробив машину і застряг у її грудній клітці, біля серця» , — розповідає про одну зі своїх пацієнток Олександр Брядко, анестезіолог п’ятої лікарні, що в південно-східній частині Миколаєва. Звідси до фронту — кілька десятків кілометрів.

Сьогоднішній ранок відносно спокійний. З вікна ординаторської реанімації іноді долунюють віддалені звуки , схожі на артилерійський обстріл. «О господи!» — здригається від одного з найгучніших і найближчих лікарка , яка за столом заповнює документи.

«У неї практично зупинилося серце , — продовжує анестезіолог. — Добре , що хлопець відразу примчав до нас у лікарню». Медикам вдалося врятувати дівчину. Її вже виписали.

Лікар-анестезіолог Олександр Брядко. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Через стіну з ординаторською — реанімаційні палати. З усіх ліжок зайняті тільки два: пацієнт з інсультом та український солдат , якого на днях привезли з фронту. Транспортувати в більш безпечне місце його ще не можна. У 22-річного воїна ампутовані праве стегно, ліва стопа та праве передпліччя. «Він приїхав у стані клінічної смерті , ми його реанімували, прооперували. Можливо, це був або танковий снаряд, або мінометна міна» , — розповідає Олександр. За день тут у середньому проводять до чотирьох операцій. Від планових майже відмовились.

Український воїн , постраждалий унаслідок російських обстрілів (фото зроблено за згодою солдата).
Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Вікна в реанімаційній хрест-навхрест заклеєні ізострічкою , щоб скло від імовірного обстрілу чи вибухової хвилі не розлетілося і не поранило пацієнтів. У цій частині лікарні вікна цілі, а в інших відділах понад 300 — без скла, заклеєні плівкою. «Нічний обстріл з боку фашистів 3 квітня закінчився тим , що снаряд упав на територію нашої лікарні. Вибило 70 % вікон» , — розповідає головна лікарка Олена Терентьєва.

Реанімаційне відділення. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Заклеєні плівкою вікна після ракетного вибуху. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Тоді найбільше постраждали терапевтичний корпус , неврологія, жіноча консультація та пологове відділення. В останньому в ту мить перебували три пацієнтки — дві після пологів, відпочивали, а третя ось-ось мала народжувати.

Пологове відділення. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

О 20:15 акушерка Наталя Зайцева почула перші вибухи. Персонал із пацієнтами почав спускатися з п’ятого поверху в підвал. «У жінок була паніка та страх , вони не знали, що буде... Ми переживали передусім за них і дітей, щоб вспіли спуститися. Про себе ніхто не думав» , — згадує Наталя, стоячи в підвальній кімнаті, яку з приходом широкомасштабної війни екстрено переоблаштували під пологову.

Пологова в підвалі. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

В однієї з жінок під звуки обстрілів почалися пологи. Було чутно , як від ударної хвилі вилітає й розбивається скло. Ракета розірвалася за кілька десятків метрів від дверей пологового відділення. Підвальний коридор почали заповнювати люди. Контужені солдати з неврологічного відділення організували евакуацію. Ні медики, ні пацієнти не постраждали. Дитина народилася здоровою.

Місце на території лікарні , куди влучила ракета. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Підвальний коридор. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

За словами акушера-гінеколога Володимира Остапенка , під час війни жінки швидше народжують, а вагітні частіше відмовляються від кесаревого розтину — після нього потрібне триваліше відновлення.

Від початку російського повномасштабного вторгнення у підвалі п’ятої миколаївської лікарні народилося понад 20 дітей. Першими на світ тут з’явилася двійня — Єлисей та Олексій. Сталося це 2 березня. Через п’ять днів Миколаїв узяли в півкільце. Російські війська атакували південний мікрорайон Балабанівку , за кілька кілометрів на південь від лікарні. Туди прорвалися ворожі танки. Акушер-гінеколог Ольга Артюхова саме була на роботі.

«Ми не мали куди діватися. Волонтери сказали нам сидіти тихо і що армія зупинить рашистів. Ми повірили й сиділи. Ну , і справді, українські військові їх швидко зупинили» , — згадує жінка.

Акушери: Ольга Артюхова , Наталя Зайцева, Володимир Остапенко. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Ситуація залишалася напруженою майже до кінця березня , коли українські солдати відкинули росіян на помежів’я з Херсонською областю.

Зараз ворог перегруповує свої підрозділи й щодня проводить повітряну розвідку. За словами мера Миколаєва Олександра Сєнкевича , місто готується до нового нападу чи облоги. Окупанти чи не щодня обстрілюють обласний центр і найближчі з херсонської сторони села Миколаївщини з реактивних систем залпового вогню й гатять забороненими касетними бомбами.

Місце неподалік лікарні , куди влучила ракета. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

«Фактично кожне чергування супроводжують звуки артобстрілів» , — розповідає В’ячеслав Лук’яненко, завідувач хірургічного відділення. У воєнний час його зміни тривають навіть по три дні. Понад 35 % персоналу виїхало. На запитання, чи думав він про евакуацію з постійно обстрілюваного міста, відповідає, що справжній капітан покидає свій корабель останнім. Хірург пам’ятає чи не всіх пацієнтів, яких довелось рятувати після російських обстрілів.

Хірург В’ячеслав Лук’яненко. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

«Найважчий пацієнт , який у мене був, — молодий хлопець. Солдат. Йому довелось повністю ампутувати руку, з лопаткою, — розповідає лікар. — Із цивільних — 14-річний хлопчик із Балабанівки. Він мав дуже серйозну травму кінцівки. Була пошкоджена плечова артерія , довелося робити тимчасову зупинку кровотечі. Потім хлопця перевели в інший медзаклад, де йому провели реконструктивну операцію, а наша задача була врятувати йому життя, запобігти подальшій крововтраті, забезпечити функціонування організму».

Якщо в мирний час у пацієнтів переважали звичайні хірургічні захворювання , то у військовий характер пошкоджень змінився. Здебільшого людей привозять із важкими травмами: мінно-вибухові й осколкові поранення, рідше — кульові.

«Пам’ятаю цивільного з Херсонської області , конюха, інваліда другої групи. Йому уламок потрапив у сідницю і фактично прошив чоловіка наскрізь — пошкодило клубову вену, кишечник. Дуже серйозна травма... Ми його прооперували й наче вдалося зупинити кровотечу, відновити кровотік клубовою веною. Потім ми йому зробили резекцію кишечника, Операція з видалення частини тонкої або товстої кишки. але не змогли його вивести з шоку , від якого він і помер. Йому було трохи за 50...»

Із постраждалих , які потрапили до лікарні, більшість вдалося врятувати. Летальних випадків — до десятка.

Хірург розповідає , що психологічно зараз працювати важче. «Особливо коли доставляють цивільних із дуже важкими пораненнями. Найскладніше , коли пацієнти з травмами, несумісними з життям, і ти розумієш, що нічого не можеш вдіяти, хоча до останнього докладаєш усіх зусиль, щоб врятувати».

Рентгенний знімок одного з пацієнтів , який постраждав унаслідок російського обстрілу. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Часто в лікарню привозять постраждалих із уламками в тілі. Вони мають специфічну металеву щільність , тож на рентгені їх добре видно. Зазвичай вони залишаються в тілі на все життя. Хірурги їх не дістають. Дрібні — міліметрові, більші — на кілька сантиметрів. Саме такий потрапив у ногу В’ячеслава Болотського, охоронця Лупарівського психоневрологічного інтернату, що під Миколаєвом. У хірургічному відділені чоловік уже місяць.

В’ячеслав Болотський. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Було 4 квітня. Вечоріло. Охоронець обходив територію , оглядав корпуси, перевіряв замки. «Я повернувся в будівлю і почув вибух. На місце , де щойно проходив, прилетіло... Осколок пройшов через двері й мені в ногу. Був такий тупий удар, аж ногу підірвало , — згадує 55-річний В’ячеслав. — Я упав , трохи далі знову пролунав вибух. Думаю: ну, хоч кістку не зачепило. Відчуваю, тепло пішло по нозі... кров. Я вискочив і забіг за корпус. Був шоковий стан».

По території бігав напарник. Усе в пилюці. В’ячеслав почав його гукати. «Він прилетів , питає: що таке? Кажу: в ногу ранений. Той мене під паху, в машину, подзвонили у швидку, вона виїхала нам назустріч. Відразу зробили знімки, а далі вже в реанімаційну. Рана аж до кістки, погано заживає. Перемололо все як фарш».

У травматологічному відділені поверхом вище лежить Галина Біла. На її нозі — апарат зовнішньої фіксації. 27 березня під вечір в її хату в селі Олександрівка на Херсонщині влучив снаряд.

Галина Біла. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

«Ми пішли в кухню , бо почули вибух неподалік, — розповідає 52-річна жінка. — Син дивиться і раптом каже: туалет наш горить , давай сховаємося в іншій кімнаті... І тут снаряд залетів у хату. Я кричала: Діма, Діма, Діма. А він: мам, я нормально, мене трохи ніби контузило. Дах завалився. Вікна вилетіли. Веранду рознесло повністю. Тиша. Двері в кімнати розлетілися. Все. Сиділа, кричала. Чую, сусіди поприбігали: Галя, Галя, що там? Кажу: допоможіть. Побачили, що в мене нога... Відірвало кусок м’яса і переламало кістку».

На місце покликали українських солдатів. Галині зробили укол , посадили в автівку і помчали в лікарню. «Везли полями. Я погано розуміла , куди ми їдемо. Головне, що син живий. Там стріляли повсюди».

Поранення Галини Білої. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Син залишився в селі. Галина не може з ним зв’язатися. Там проходить фронт. Через кілька днів після трагедії знайомому жінки вдалося додзвонитися в Олександрівку. «Там в **** З міркувань безпеки назву місця не розголошуємо. ховається 200 людей. Розпитали , чи є Білий. Наче є. Але зв’язок поганий. Світла нема, нема де зарядити телефон. Як вони там без води?»

В лікарні , як і у всьому Миколаєві, майже три тижні немає води. Російські окупанти перебили водогін. Через постійні обстріли його неможливо полагодити. На території лікарні на днях пробили свердловину. «Її вже під’єднали до системи , працюють туалетні та ванні кімнати» , — розповідає головна лікарка Олена Терентьєва. Біля свердловини черга, всі з пляшками: двічі на день місцеві можуть прийти та набрати тут воду.

Черга за водою біля лікарні. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Головна лікарка Олена Терентьєва. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Лікарня повністю забезпечена необхідними медикаментами. Олена Терентьєва не може надякуватися волонтерам: «Ми їм даємо список медикаментів , вони знаходять. Це і перев’язувальні матеріали, і жарознижувальні, і кровоспинні, і болезаспокійливе. Запасів вистачить на два-три місяці».

На стінах приймального відділеня висить два малюнки з написами «Любовь» і «Миру мир». У лікарняних коридорах невеликі черги. Потік пацієнтів зменшився. З Миколаєва виїхало 200 тисяч людей — це близько 40 % мешканців. Нагальні проблеми — з кадрами. «Ми не можемо тримати медсестер , у яких сім’ї, діти. Миколаїв зараз узагалі недитяче місце, — розповідає анестезіолог Олександр Брядко. — Чому я не поїхав? А хто , як не ми? Мої друзі всі до одного теж залишились: хірурги, анестезіологи — всі тут...»

На роботу чоловік іде з думкою , щоб усе це швидше закінчилось. «Ми , лікарі, звикаємо до чого? Що поступила 84-річна людина з інсультом і через декілька годин померла. Вона бачила життя. Це нормальне завершення життєвого циклу. А коли хлопцю 22, він із ампутаціями... Люди пристосовуються до всього, але до цього звикнути не можна». Лікарка , яка сидить поруч за столом у ординаторській реанімації підхоплює: «Ми просто вдаємо , що звикли».

Євген Приходько profile picture

Євген Приходько

Всі тексти автора

Читайте також