Дорога до Львова 

Стефан з’явився на світ 1887 року в селищі Кам’янці-Струмиловій (сьогодні — Кам’янка-Бузька) неподалік Бугу на Львівщині. Його батьки були греко-католиками. Ймовірно, саме від матері Євгенії (з дому Чубків), яка працювала вчителькою гри на фортепіано, Стефан перейняв відчуття милозвучності та ритму, притаманне його оповіданням. Батько Діонізій, начальник суду, помер, коли Стефану було 12 років, — хворів на спадковий кістковий туберкульоз. Смерть тата, а також згодом відхід через ту ж таки хворобу двох рідних сестер, вплинули на сприйняття світу Стефана й сформували тотальне відчуття приреченості, що згодом проявилося в його творчості. Занепадницьким настроям сприяла й успадкована важка хвороба, з якою Стефанові довелося боротися до кінця життя.

Стефан Ґрабінський, зі спогадів

Це були сумні часи: події між моїм п’ятнадцятим і двадцять першим роком розпростерли над моїм подальшим життям свої жалобні савани, кинули темну й виразну тінь на стежки наступних днів. Я вже тоді пізнав загадкову моторошність життя і дійшов переконання, що зло має не меншу силу за добро.

Після втрати годувальника родина Ґрабінських переїхала до Львова, де Стефан навчався у ліцеї-гімназії бернардинів, на полоністиці Університету Яна Казімєжа, а згодом — викладав у філії цісарсько-королівської Четвертої гімназії, Третій міській гімназії імені цісаря Франца Йосифа та в приватних жіночих школах. За дружину Ґрабінський обрав вчительку музики Казімєжу Корвін Ґонсьоровську.

Після того, як під час Першої світової війни Львів окупували совєтські війська, молода сім’я Ґрабінських переїхала до Відня, а згодом — до Перемишля. І там, і там Стефан працював вчителем.

Навчаючи дітей у перемишльській Першій гімназії імені Юліуша Словацького, Стефан Ґрабінський дедалі більше цікавиться залізничним життям. З часом це захоплення переросло в похмуре оспівування демонів залізниці й вокзалів. За спогадами сучасників, письменник навіть мав спеціальний пропуск від керівника перемишльського залізничного вокзалу, завдяки якому міг «досліджувати» службові приміщення й прилеглі території, недоступні для сторонніх. Колишні учні, зокрема Фелікс Мантель, згадують, що Ґрабінський дуже багато часу проводив на залізничному віадукті.

Фелікс Мантель

Невисокий, худорлявий, сухотник із диявольською борідкою, він був трохи моторошний; увесь вільний час присвячував спостереженню за рухом потягів. Хлопці це швидко вивідали й підстерегли його, як він годинами стояв на віадуці, втупившись у поїзди, що проїжджали повз, цілком відірваний від життя. Так постала наступна збірка новел — «Демон руху».

Шлях до слави

1908 року на шпальтах місцевої преси з’явилося оповідання «Божевільна садиба» («Szalona zagroda») такого собі Стефана Жального. Насправді це було дебютне оповідання Ґрабінського, який вирішив виступити під псевдонімом. Наступного року письменник-початківець власним коштом видав уже збірку макабричних оповідань «Із винятків. У присмерку віри» («Z wyjątków. W pomrokach wiary»). Вона не знайшла схвальних відгуків ані серед критиків, ані серед читачів. Хоча оповідання високо оцінив тогочасний відомий літературний критик Кароль Іжиковський, який згодом неодноразово підтримуватиме Ґрабінського.

Стефан Ґрабінський. Джерело: фотографічна майстерня Oberhard L. / Національний цифровий архів Польщі

Юрій Винничук висував припущення, що свої перші твори Ґрабінський писав не тільки польською, а й українською мовою. Мовляв, вихований у галицько-уніатському середовищі (брат батька Стефана був греко-католицьким священиком) юний Стефан міг надсилати свої ранні твори не лише в польські видання, а й в українські «Діло» і «Літературно-науковий вісник». Ймовірно, Ґрабінський надсилав їх під якимись псевдонімами. Ймовірно, його твори українською не прийняли до друку. Однак це лише гіпотези, натомість факти на користь польської ідентичності залишаються фактами: навчання Ґрабінського у польському середовищі, його свідомий вибір займатися полоністикою, перехід у римо-католицизм, видання подальших творів суто польською мовою. 

Через дев’ять років після дебюту вийшла друком друга збірка новел Стефана Ґрабінського «На трояндовому узгір’ї» («Na wzgórzu róż»), і саме вона принесла йому першу славу. Автор звертався до таких мотивів, як самогубство, пророцтва й передчуття, двійники та психічні хвороби. Після успіху книжки оповідання Ґрабінського почали друкувати варшавські, лодзькі, краківські, перемишльські та львівські видання.

Перші драми, перші рими

У Стефана і Катажини Ґрабінських народилося двоє доньок, проте третьою «дитиною» для них став перемишльський театр «Фредреум»: дослідники вважають, що саме для цього Стефан написав п’єсу в трьох актах «Темні сили», прем’єра якої, щоправда, відбулася у варшавському Малому театрі в березні 1920 року під назвою «Вілла біля моря». 

Другу п’єсу Ґрабінського, драматичну трилогію «Задушки» («Zaduszki») поставили у жовтні 1921 року на сцені краківського Театру імені Юліуша Словацького. Тоді ж вона з’явилася і в репертуарі львівського Міського театру. Проте критики та глядачі сприйняли її прохолодно, комерційного успіху вона теж не мала. У трилогії Ґрабінського подекуди виразно проступає напружене протистояння між християнським баченням світу та язичницькими уявленнями.

Свою третю п’єсу — «Привиди» («Larwy») — автор згодом перейменував на «Манівці» («Manowiec») і наприкінці 1920-х років намагався поставити у Кракові, але намарно. За життя Ґрабінського цей твір не з’явився ані на сцені, ані в друкованому вигляді. 

До книжкового видання «Темних сил» Стефан долучив збірку віршів «Квітка мого життя» («Życia mego kwiat») своєї сестри Мар’ї Чайковської, яка молодою померла від спадкового туберкульозу. 

Та й сам Стефан Ґрабінський писав поезію: його вірші «Вузли часу», «Час і клепсидра», «Етика рядків» з’явилися у ювілейному виданні Перемишльського драматичного товариства.

Привиди залізниць

Magnum opus Стефана Ґрабінського вважають збірку «Демон руху» («Demon ruchu»), яка вийшла 1919 року в Кракові й мала кілька перевидань. Ця книжка розповідає про вигадані залізниці й станції в різних куточках тодішньої Польщі, зокрема в Галичині. Шалені паротяги в оповіданнях Ґрабінського нерідко долають межі простору і часу, безслідно зникаючи на цілі десятиліття. Залізничні колії — часто «здичавілі» або «глухі», а нічні тривожні знаки подають навіть мерці, як-от в оповіданні «Сигнали». 

Стефан Ґрабінський, із оповідання «Сигнали»

Чиновник наблизився до столу і, побліднувши, завернув до виходу. Короткий погляд на руку дорожника запевнив, що це не пальці тримали телеграфний ключ, а три голих костомахи, з яких позлазило м’ясо. Українською мовою це та інші оповідання Ґрабінського вийшли друком у виданні «Демон руху» в перекладі Лариси Андрієвської (Видавництво «Знання», 2018).

Крім того, у повсякденні головних героїв починають відбуватися химерні явища, які часто спричинюють летальні наслідки чи божевілля. Своєрідний авторський стиль Ґрабінського заснований на традиційно-реалістичній оповіді з химерними вивертами. А через поетичність і певну архаїчність мови критики часто називали його твори пишномовними. 

Стефан Ґрабінський, 1920

Залізницю я дуже люблю і залюбки нею їжджу; свого часу навіть замислювався над тим, щоб вступити на залізничну службу. Вона завжди була для мене символом життя і його вогненно пульсуючих артерій — символом демонізму руху, надпотужної сили, нізвідки родом, що жене світи крізь міжпланетні простори в колах вихорів без початку й кінця — символом, хай і кволим та мініатюрним порівняно з першообразом, але не менш дорогим, бо своїм, бо людським, бо земним.

Успіх перших залізничних горор-оповідань надихнув Ґрабінського на низку нових збірок: «Божевільний пілігрим» (1920), «Несамовита історія» (1922), «Книга вогню» (1922), «Пристрасті» (1930). Окремі твори публікувалися у тодішній популярній пресі («Gazeta Kaliska», «Tylko Polskie», «Robotnik», «Nowa Reforma») та літературних часописах («Maski», «Pro Arte», «Zdrój»). Загалом у доробку автора — понад 70 оповідань, два з яких ще за його життя переклали італійською мовою. 

На відміну від історій «Демона руху», в оповіданнях інших збірок, наприклад «Книги вогню», зустрічається знана топоніміка, зокрема Вінниця, Брюховичі біля Перемишлян, Рим, Ассізі, Єрусалим. А поряд із вигаданами героями — історичні постаті.

Провінційні містечка, покинуті будівлі й забуті вокзали в оповіданнях Ґрабінського підсилюють загальну атмосферу тривоги. До того ж його творам притаманний глибокий психологізм, пов’язаний з уявленням про динамічну природу буття, сформовану під впливом філософії Ніцше й Берґсона. Ґрабінський також тримає увагу читача точністю деталей, фаховою залізничною термінологією та реалістично-переконливими описами дійсності. 

Своїм взірцем Стефан Ґрабінський вважав творчість Едґара Аллана По, якому 1931 року присвятив есей «Князь фантастів» («Książę fantastów»). Автора «Демона руху» цікавили й літературознавчі проблеми: він написав теоретичні праці «Проблема оригінальності в літературній творчості» («Zagadnienie oryginalności w twórczości literackiej», 1925) та «Про фантастику: її ґенеза та джерела» («O twórczości fantastycznej. Jej geneza i źródła», близько 1928 року).

Демони згасання й забуття

Після розлучення 1921 року Стефан Ґрабінський повернувся до Львова й оселився в будинку матері. Він продовжував викладати польську мову в Чоловічій учительській семінарії та Шостій гімназії, розташованій у Личаківській дільниці. Тоді ж Ґрабінський познайомився із літературними критиками Каролем Іжиковським і Єжи Евґеніушем Пломєнським. З останнім зав’язалася дружба на все життя. 

1927 року новелу Стефана Ґрабінського «Коханка Шамоти» («Kochanka Szamoty») екранізував режисер Лєон Тристан. В основу фабули лягла історія редактора Єжи Шамоти, який зустрічається з вродливою і загадковою Ядвіґою Калерґіс, проте згодом з’ясовується, що вона — примара жінки, яка раптово померла два роки тому. У цьому оповіданні автор не тільки зробив акцент на елементах надприродного світу, а й на біблійних мотивах, а ще — на досить сміливих, як на 2о-ті роки ХХ століття, еротичних сценах.

Головні ролі у фільмі Лєона Тристана зіграли Гелена Маковська та Юліан Іґо Сим. 

Йоанна Маєвська, літераторозавиця

У випадку Іґо Сима вирішальними стали передусім естетичні якості: актор був справжнім кумиром жінок, дехто навіть називав його «польським Валентино». Однак у «Коханці Шамоти», на думку критиків, у нього було «забагато пафосу, зайвого жесту й афектації».

Стрічка 1927 року, на жаль, не збереглася. Проте згодом за «Коханкою Шамоти» Стефана Ґрабінського зняли ще кілька фільмів, найвідоміший з яких — кінотрилогія Террі Вікгема та Джозефа Парди «Evil Streets» (1998), дія якої розгортається в Нью-Йорку. 2017 року польський режисер Адам Уриняк зняв поки що найновішу версію «Коханки Шамоти». 

Проте радість від екранізації 1926 року затьмарили проблеми зі здоров’ям Ґрабінського. Зі Львова разом із Пломенським та матір’ю письменник виїхав до карпатського села Любіжня (теперішній присілок Делятина на Івано-Франківщині). Ще через рік він побував в Італії, а 1929-го — в Румунії. 

Повернувшись із мандрів, Стефан Ґрабінський дедалі гостріше переживав кризу творчості й впадав у депресію. Його нові повісті «Саламандра» («Salamandra», 1924), «Тінь Бафомета» («Cień Bafometa», 1926) та «Монастир і море» («Klasztor i morze», 1928) вже не мали такого успіху, як попередні збірки оповідань. Що цікаво, у «Тіні Бафомета» як духовний наставник головного героя епізодично з’являється поет Вжесмян — постать, змодельована за образом Болєслава Лєсмяна.

На думку критиків, велика проза Ґрабінського значно поступалася його коротким історіям: була переповнена пишномовними зворотами, анахронізмами та метафізичними відсилками. 

1929 року у Стефана Ґрабінського трапилися дві легеневі кровотечі, які знову нагадали про давню хворобу. Щоб покращити здоров’я, письменник разом із матір’ю переїхав на віллу «Підлісся» в Брюховичі під Львовом, яке славилося своїми сосновими лісами та сприятливим кліматом. Вимушений покинути вчителювання через хворобу, письменник опинився у скрутному становищі, посиленому згасанням зацікавленості його творчістю.

Проте 1931 року Стефан Ґрабінський — не без сприяння Пломенського та Іжиковського — отримав літературну премію Львова за збірку «Демон руху». Нагорода пригадала ім’я Ґрабінського літературним колам міжвоєнної Польщі, а гонорар 7,5 тисяч злотих (чимала сума як на той час) сприяла тимчасовому покращенню його фінансового становища. Проте ці кошти швидко вичерпалися, а хвороба невпинно прогресувала. 

Обкладинка збірки «Демон руху». Джерело: пресматеріали

Працюючи над своїм останнім завершеним твором «Острів Ітонґо» («Wyspa Itongo», 1934), Ґрабінський мусив періодично повертатися до Львова, позаяк проживання в Брюховичах було надто дорогим. У романі розгортається історія Яна Ґнєвоша, — підкинутого немовляти, зачатого в домі із привидами, яке з дитинства виявляє медіумічні здібності. Ґнєвош робить кар’єру у варшавському середовищі парапсихологів, але зрештою вирішує позбутися свого надприродного дару. Та сили, які його породили, не збираються відпускати. В результаті Ґнєвош опиняється на загадковому острові Ітонґо.

Повість «Мотиви доцента Понови» («Motywy docenta Ponowy»), розпочату ще 1932 року, він так і не завершив.

Стефан Грабінський під час останньої зустрічі з Єжи Пломєнським

У польському суспільстві письменник, який має що сказати і не хоче бути копією моди, мусить бути галерником, якого шмагають преса, критика й сноби. Оригінальність у цій безплідній країні — це водночас прокляття і злочин.

12 листопада 1936 року в убогій орендованій кімнаті на львівській вулиці Жеромського, 15а у помешканні № 3 Стефан Ґрабінський помер на руках матері. Поховали його на Янівському кладовищі. 

Пам’ять крізь забуття

Після смерті Стефана Ґрабінського про його творчість забули, і лише після Другої світової війни до неї знову з’явився інтерес. Так 1949 року Юліан Тувім включив два оповідання автора до збірки польської фантастики. Значний внесок у популяризацію творів автора «Демона руху» зробив історик літератури Артур Гутнікевич: він написав монографію «Життя і творчість Стефана Ґрабінського» (Życie i twórczość Stefana Grabińskiego, 1959) і уклав тритомну збірку «Вибрані твори» (Dzieła wybrane, 1980).

Прозу Стефана Ґрабінського високо цінував Станіслав Лем, зокрема визнавав, що надихався Ґрабінським, зокрема пишучи своє оповідання «Термінус». Лем також написав післямову до збірки горор-оповідань «Несамовиті оповіді» («Niesamowite opowieści»), яка вийшла у відомій серії «Станіслав Лем рекомендує». 

Сьогодні творчість Стефана Ґрабінського, основоположника польської «темної літератури», надихає таких знаних англомовних авторів горору та фантастики, як Томас Ліґотті та Чайна М’євіль. Іменем Ґрабінського названо престижну Премію польської літератури жахів. 2012 року, до дня народження письменника, започатковано фестиваль «GRoza — GRoteska — GRabiński» («Жахіття — Гротеск — Ґрабінський»), який проводився у Кракові, Катовицях, Тарнуві, Перемишлі та Львові.

Попри зростання міжнародного зацікавлення постаттю Ґрабінського, його могилу на львівському Янівському кладовищі вдалося віднайти лише 2017 року. На ній встановили новий надгробок. А на будинку, де жив автор «темної літератури» та зачинатель польської фантастики, на нинішній вулиці Союзу Українок, 18 відкрили меморіальну таблицю. 

Твори Стефана Ґрабінського неодноразово виходили українською мовою у перекладах Христини Юревич, Андрія Квятковського, Володимира Павліва, Юрія Винничука, Лариси Андрієвської, Мирослави Баліцької. 

На надгробку Ґрабінського викарбувано його світлину, перелік найвідоміших творів і рядки з «Демона руху» про потяг Continental.

Стефан Грабінський, з «Демона руху»

А потяг мчав далі в завірюсі вітру, в осінньому танці листя, волочачи за собою видовжену втулку вихорів зворохобленого повітря, які ліниво тягнулися за шлейфами диму, кіптяви й сажі, мчав далі, не переводячи подиху.

Джерела: Маєвська Й. Стефан Ґрабінський. 1887–1936. Центр міської історії; Bortnik K. Stefan Grabiński. GRoza GRoteska GRabiński Festival; Грабінський С. Саламандра / Перекладачі: Ю. Винничук, А. Квятковський, Я. Королюк, М. Брижак, М. Трофимук, В. Павлів, М. Баліцька. – Харків: Фоліо, 2018; Грабинський С. Демон руху. Книга вогню / пер. з пол. Л. Андрієвської. – Київ: Знання, 2023; Стефан Грабінський: фантастика, яка сплітає містицизм і науку. Culture.pl; Ґлінський М. Жахи на залізниці. «Демон руху» через сто років. 

Редакторка Наталя Ткачик