Соборування. Київ
— Ви знаєте, що таке деменція? — Ольга починає розповідь про свою матір. — Ця хвороба абсолютно ірраціональна: все, що знаєш про роботу мозку, можна перекреслити. Майже десятилітній досвід маминої хвороби змінив мій світогляд. Психіатр сказав: «Сховайте телевізор, бо хвора його побʼє». Я відповіла: «Та ні, чому це?» А за якийсь час мама почала влаштовувати сварки зі своїм відображенням у дзеркалі й розтрощила телевізор на дачі. У певний момент я зрозуміла: мамина довготривала памʼять зникає, теперішнє ніби відлітає, і вона поступово повертається до часів дитинства. Мама повторювала, що хоче додому. І при цьому перебувала у квартирі, де постійно жила. У її голові вже настала молодість, докиївська. Я ж, єдина дочка, з того життя вже теж випала — мене ще не було. Та вона знала моє імʼя і постійно кликала, хоча й не могла пояснити, хто я їй така.
Свій стан жінка спочатку розуміла і просила допомогти. Вона боялася, що перестає себе контролювати: не може читати, писати, зрозуміти, котра година, забуває слова. Казала, що, стрибне з моста.
— Думаю, мама вірила в те, що говорить, просто так і не наважилася це зробити. Якось на Трійцю ми були на дачі під Києвом і недопильнували двері будинку: мама вийшла з подвір’я і через город пішла в ліс — на щастя, боса. Шукали її години три. Врятувало те, що на піску було видно сліди… А може, вона хотіла, щоб ми її тоді у лісі не знайшли?
Ольга постійно повторює, що суспільство мусить знати більше про цю хворобу.
— Евтаназія? Свого часу в люблінському університеті я мала кілька лекцій про евтаназію і не розуміла, навіщо про це так багато дискутувати. Коли мамина хвороба почала прогресувати, я повернулася до питання евтаназії та переосмислила його в контексті деменції: у людини має бути право вибору.
Коли Ольга була вдруге вагітна (зараз її дітям п’ять і сім років), постало питання про те, що матір необхідно десь «відокремити» на кілька місяців, аби дати раду з двома маленькими дітьми.
Як виявилося, у психіатричних лікарнях Києва вже не було відділень для таких хворих, не було інтернатів. Ніхто не хотів пацієнтів із деменцією, бо вони невиліковні, хвороба постійно прогресує, а догляд складний. Знайшли відділення для дементних у передмісті, з великою чергою охочих. На 80 пацієнтів там працювало всього 7 санітарок. Лікар-психіатр казав: «Можете її туди відвезти, але жити їй залишилося щонайдовше три місяці. Вирішуйте… Якщо хочете її “позбутися”, я допоможу оформитися. Таким хворим все ж краще бути з родиною». Приватні пансіонати були непосильно дорогі (на хворих із деменцією найвищий тариф), і там важкохворим теж не дуже були раді й не гарантували якісного догляду. Тому за два місяці до народження онука матір перевезли до няні-доглядальниці на Вінниччину.
— Вона не хотіла, щоб до неї торкалися чужі під час переодягання, гігієнічних процедур. Моя мама, яка ніколи в житті не вживала нецензурну лексику, нашу няню часом такими «курвами» обкладала, відштовхувала, плювалася!
На Вінниччині через пів року жінка невдало впала і зламала шийку стегна — лікарі відмовилися робити операцію ані там на місці, ані в Києві. Це розповсюджена практика: дементних просто знерухомлюють, кістка зростається, але людина втрачає можливість ходити. Лікарі вважають, що такі особи не усвідомлюють самі себе, не можуть ні за що відповідати, та й під час реабілітації потрібне включення пацієнта. До того ж ризики повторного травмування дуже високі. Через кілька днів після падіння, у травні 2018 року, матір перевезли до Києва. Вона розуміла, що опинилася знову в рідних стінах і тішилася, що побачила внуків.
За два-три дні до повномасштабного вторгнення Ользі написала подруга з Любліна: «Збирайтеся й їдьте до нас». На роботі ж керівництво казало: «Ви панікуєте — на Київ ніхто не піде!»
— У ту ніч я взагалі не спала, збирала речі й документи — в мене було передчуття. Після 4-ї ранку я почула перші вибухи, ввімкнула промову Путіна, послухала: «Дорогие россияне, мы начинаем…» Буджу чоловіка й кажу: «Війна. Забирай дітей і їдь». Він же спросоння взагалі не розумів, що відбувається. А потім каже: «Ми маємо бути разом». І тому ми просто взяли скотч і почали заклеювати вікна, аби заспокоїтися. У нас і досі все заклеєно.
За добу для чоловіків перекрили кордон. Що Ользі було робити? Стояти з мамою в такому стані в заторах? Що три-чотири години їй треба змінити підгузок і погодувати. Пролежні утворюються моментально, а лікуються тижнями. Де шукати житло і нічліг з паралізованою неконтактною людиною, яка не спить ночами, не говорить, а лише кричить?
— Коли в Києві почалися активні обстріли і ворог був недалеко, ми вирішили поїхати на дачу — на північ від Києва, у Вишгородський район. Їхала теж сестра з родиною — вони допомогли нам знести маму до автівки, забрати частину клунків. Коли ми виїжджали, бачили військову машину, трупи диверсантів.
На дачі умови були непогані, родина облаштувала погреб під укриття. Вночі постійно чули вибухи.
— З другого поверху в одному вікні ми бачили «Гради» з боку Петрівців, а в іншому — Броварів. Мій син дуже боявся цих обстрілів. Він замотувався у ковдру, ніби у кокон. А донька почала страшенно гризти нігті. Вдень ми гуляли селом і бачили на небі білі сліди від ракет. Ми розуміли, що якщо перекриють дорогу через дамбу, станемо невиїзні (у нас дві ріки з обидвох сторін). Тому стояла спакована машина (мамині підгузки, простирадла, матрац, торби з речами, каністри з бензином), щоб у разі небезпеки можна було швидко кудись виїхати. Я не роздягалася три місяці — в чому ходила, в тому й спала. Протягом березня вночі з чоловіком чергували по три-чотири години, спати лягали вдень. Мама у перші тижні також була неспокійна, я їй розповідала, що почалася війна, вона дуже кричала. Іноді лягала спати з нею, обіймала — вона тоді ставала спокійніша, і я також.
Матір Ольги була з релігійної родини, колись відвідувала церкву і з пошаною ставилася до отця Володимира з села, де їхня дача. Коли у травні їй погіршало й почався набряк легенів, Ольга покликала священника, аби провів соборування. Це єдиний обряд, який можна зробити для людей у такому стані — причащати чи сповідати вже не вдасться, оскільки людина не може адекватно реагувати й відповідати на запитання. Священник читає сім молитов, семикратно помазує єлеєм і оголошує сім прохань за хвору людину.
— Город у неї завжди був ідеальний, — пригадує Ольга, — дуже багато квітів. Ми робили різне варення, консервацію. Також у дитинстві часто разом їздили в ЦУМ, «Пасаж», центральний гастроном — старалися викупити щось дефіцитне, стояли в чергах. Потім гуляли середмістям, заходили на празький тортик із чаєм чи кавою. Такий у нас був совєтський шопінг…
Жінка померла 2 серпня, на Іллі, в день народження Ольжиного батька. А через 8 днів їй було б 73.
— Це дуже символічно, я очікувала, що так станеться. Останніми роками серпні для мами були складні. У той день батькові могло б виповнитися 75. Ми з дітьми відвідали його могилу. Вдома я налила мамі вина, дала улюблене кавове морозиво. Потім ми пішли проводити родича, на вулиці ще поговорили, повернулися — все…
Хоронили в селі, звідки походить Ольжин батько. Той працював у будівництві, і коли Ольга їде Києвом, згадує: оце він будував, оце й оце… З батьком вони мали традицію: щоразу напередодні Нового року в Києві відкривали нову станцію метрополітену — і вони завжди їхали на це дивитися. Мама теж була дуже привʼязана до Олиного батька. Жінка хотіла, щоб труна і хрест були такі ж, як у чоловіка — дерев’яні, з різьбленням. У похоронних бюро Вишгорода дивувалися, що Ользі нічого не подобається, адже ще нещодавно через проблеми з постачанням узагалі не було в чому ховати. Але все ж удалося знайти схожу труну й дерев’яний хрест.
Від їхнього будинку до цвинтаря кілометри два. Відкриту труну везла відкрита машина. Ольга тримала матір за руку.
— Був ясний день, і від сонця маленьке вихудле тіло мами нагрілося, поки ми повільно їхали до цвинтаря. Я тримала її за теплу руку! Ну ось — мама зі мною прощається.
За ці роки Ольга не вживала заспокійливі засоби.
— Але після 40 днів мене дуже розібрало. Почалися симптоми, яких раніше не було. Організм вивільняє багаторічний стрес, плюс війна. Я сиджу зараз на легких заспокійливих, уже краще. Це все засіло у нас дуже глибоко і надовго.
Залежність. Херсон
За тиждень до повномасштабного вторгнення 86-річна бабуся дружини Євгена Євтушенка з Херсона зламала стегнову кістку й лягла у лікарню.
24 лютого з лікарні зателефонували: забирайте стару, дивитися за нею ніхто зараз не зможе. Проте бабуся була нетранспортабельна, тож після вмовлянь її залишили в лікарні й прооперували в 10-х числах березня. Тоді Херсон уже окупували. Операція пройшла успішно, але за час лежання мʼязи атрофувалися, й жінка потребувала реабілітації. На жаль, лікар не мав змоги приходити до них додому, проте пообіцяв займатися пацієнткою в лікарні.
— Однак бабуся вже морально здалася. Бо незадовго до цього помер дідусь, з яким вони разом прожили 66 років. Вона казала: «Я не хочу бути для вас тягарем».
Євгена з дружиною батьки дуже просили евакуйовуватися. Євгенова мама, дитяча офтальмологиня, все одно не могла б виїхати, адже в місті залишилося дуже мало лікарів, і вона усвідомлювала свій обовʼязок бути на місці. Однак Євген залишався у Херсоні, вірячи, що спротив місцевих та ЗСУ змусить окупантів похитнутися.
— Бабусі ми намагалися давати мінімум інформації, бо для неї все це було дивно і дико. Спочатку вона взагалі не розуміла, як це можливо, аби Росія напала.
Коли жінка лежала в лікарні, а родина чекала, щоб її забрати й вивезти з міста, Євген почав займатися волонтерством — підвозив пораненим воїнам білизну, одяг, інші необхідні речі. Допомагав також немічним та самотнім людям. На заправках, у банках, у продуктових магазинах був колапс.
— Минув тиждень великої війни, і я зрозумів, що вдома запасів нема, бо ми допомагали комусь, але про себе не подбали. Нам пощастило, що друзі виїжджали й залишали продукти, бо в магазинах майже нічого не було.
1 березня росіяни почали заходити в Херсон з усіх сторін, у небі літали їхні літаки. Українських поранених встигли евакуювати, а, за спогадами очевидців, 60-кілометрова дорога з Херсона до Миколаєва була переповнена автівками.
— У 10-х числах березня відбувся великий проукраїнський мітинг на 10−12 тисяч людей. Окупанти боялися ходити, тільки їздили. А 15 березня вони повісили свої триколірні ганчірки на будівлі. Потім почали розганяти мітинги. Тоді ти мав вибирати: або йдеш на мітинг, або десь стаєш у чергу (в аптеку, банкомат, магазин), або провідуєш бабусю. Через кілька днів людей почали розганяти кулеметами, гранатами, сльозогінним газом.
Коли Євген виходив на акції спротиву, він казав дружині, що йде по хліб. Чоловік також передавав українським військовим дані про ворога. Однак його швидко помітили російські служби безпеки, провели вдома обшук, але безрезультатно, а потім схопили на вулиці. Євген усвідомлював небезпеку, тому щоразу затирав сліди, чистив месенджери. Його тримали дев’ять днів у полоні, намагаючись вибити покази.
Євгена катували, застосовуючи методи психологічного тиску, проте вибили лише обіцянку не чинити росіянам спротиву. Потім його з мішком на голові вивезли й викинули за якимись гаражами. З гематомами по всьому тілу й струсом мозку Євген ледве добрався додому.
8-го квітня бабуся померла в лікарні, але родина змогла похоронити її тільки через п’ять днів.
— Ціни на ритуальні послуги зросли в кілька разів. Ми з дружиною збирали на квартиру, тому змогли влаштувати похорон. Кафе для прощального обіду? Просто зайшли попити кави, зустріли власника, і він погодився допомогти. Людей на поминанні було небагато, осіб 20 — хто не зміг виїхати. Церемонія відбулася у Будинку прощання, а на кладовище пустили лише копачів, адже в тому районі були обстріли.
Але через місяць, коли прибрали блокпост, на свій страх і ризик Євген із родичами таки на могилу поїхали.
Євген все більше переймався допомогою немічним людям — приносив ліки, їжу, одяг. Особливо гостро питання стояло щодо забезпечення ліками тих, чиє життя від цих ліків напряму залежало.
— Коли бабуся померла, нас уже ніби й нічого не тримало в Херсоні. Але ми дуже сильно залізли в цю тему. Якщо ми виїдемо — хто допомагатиме немічним? Вони залежали від нас. Волонтерів, які допомагали хоча б пенсіонерам, було небагато.
Євген розповідає, що страх обстрілів поступово притлумлюється, а до окупантів звикаєш. До того ж виїжджати стало ще небезпечніше: зелених коридорів не було, сіра зона щодня під обстрілами. Наприклад, один із родичів Євгена під час виїзду потрапив під «Гради».
У вересні Євгенові подзвонили друзі й сказали, що він може забрати їхні харчі, бо вони вирішили евакуюватися. Крім круп і картоплі, Євген отримав замерзле мʼясо, яке згодом забув у багажнику. Два-три дні нікуди не виїжджав, а потім відчув сморід. Коли почав мити машину, побачив наряд так званої поліції, яку викликав сусід (він оселився тут перед великою війною — Євген вважає його засланим):
— Вони в спорядженні, автоматом тицяють: «Стоять, мордой в пол». Я показав документи. Вони підняли каністру і побачили пляму: «Це що, кров?» Я пояснив. Приїхав ще один патруль. Записали мої та дружинині дані, дані автомобіля. Але в них не було ніяких гаджетів. Інші патрульні кажуть: «То що, пакуємо його?» А ці відповідають: «Ні, давай спочатку пробʼємо у базах. А завтра якщо що — заберемо». А у мене ж була та історія з 9-денним полоном...
Євген із дружиною відразу ж вирішили тікати, тож зібралися і виїхали іншою машиною. Чоловік каже: не боявся, що десь зупинять — чекати вдома було значно гіршим варіантом із більш однозначною розв’язкою.
Евакуювалися майже без пригод — живі й здорові, але з психологічними травмами на все життя.
Що зараз? Євген займається фондом Support Kherson, який на деокуповані території возить гуманітарку, здебільшого ліки.
Наприкінці розмови питаю, чи вдалося Євгену поїсти кавунів, адже Херсон — кавунова столиця України, і ціна на них у Києві цьогоріч, через окупацію, була по 80 гривень за кілограм. Євген довго згадує, а потім каже, що кілька разів вони кавуни таки купували — як і в старі часи, по 4 гривні.
Евакуація. Харків
Олексій Масло, 34-річний дизайнер одягу, говорить з автомобіля, на узбіччі:
— Завезли в Одесу машину швидкої. Їдемо в Київ, забираємо ще одну швидку й веземо на Харків.
Народився чоловік у Харкові, але мешкав у столиці. До рідного міста приїхав у гості до матері, тут його і застала повномасштабна війна. На Харківщині батько Олексія опинився під окупацією, яка протривала 72 дні. 20 діб чоловік не знав, живий тато чи ні. Батько Олексія — водій швидкої допомоги. Колись він воював, отримав поранення, переніс три операції, але зараз повернувся на роботу. Олексій усміхається:
— Так історично сталося, що і я, і батько ганяємо швидкі.
Олексій почав волонтерити на другий день повномасштабного вторгнення, він саме мав достатньо бензину — тоді це була розкіш.
— Я вирішив, що буду їздити, поки є паливо. Потім почали зʼявлятися донати й ресурси. Я заснував організацію KharkivHelp, а друзі — фонд у Нідерландах. Ми почали купувати й переганяти в Україну швидкі. KharkivHelp — тепер це вже не тільки про Харків. Ми їздимо і в Бахмут, і в Краматорськ, і в Словʼянськ, і в Луганську область. Сьогодні вивозили з Купʼянська чоловіка 1952-го року народження. Він залишився сам — не знаю, чому. У нього почалася гангрена, ноги майже немає. Заявку залишили сусіди, які його годували.
Олексій згадує випадки, коли людей просто залишали з записками:
— Була в нас 94-річна бабця, яку кинули родичі з запискою, де вказали лише ім’я та рік народження. У неї навіть документів не було.
Олексій із волонтерами працюють у сірій зоні, за позиціями українців. Під час бойових дій вони їздять між танками, під мінометними обстрілами.
— Коли є можливість туди швидко заїхати та виїхати, ми прямуємо за заявками, на подані родичами чи сусідами адреси. Приїжджаємо за конкретними людьми. Часом забираємо і незапланованих — наприклад, тих, що лежить у підвалах. Був випадок, коли приїхали по паралізовану жінку, зайшли у квартиру, а вона вже померла. За один день у нас було два випадки, коли люди, по яких ми приїхали, вже неживі.
Заявки часто залишають сусіди, які більше не можуть підтримувати життєдіяльність немічних людей, бо їм уже не вистачає ресурсу на самих себе. Та вивезти — це пів проблеми.
— Їх ніхто не хоче поселяти, лікарні переповнені. Це ж люди, за якими потрібен постійний нагляд. А персоналу не вистачає. Тобто ми можемо розселити їх у гуртожитки, але проблема в тому, що недостатньо фахівців, які будуть опікуватися ними. Лікарні і так переповнені. Мінсоцполітики не знає, куди дівати цих людей. Спеціалізовані шелтери повні. Є проблема транспортування: неможливо людину просто покласти у швидку в Харкові й повезти, якщо є місце, у Львів чи якийсь санаторій у Карпатах. Для цього потрібен медпрацівник, який у дорозі доглядатиме за хворим. Бо якщо людина помре, потім з’явиться родич і почнуться звинувачення у недогляді.
Бувало, ми за день вивозили 2000 осіб. За кілька місяців роботи на харківському напрямку ми з кількома волонтерськими організаціями вивезли понад 18 тисяч людей.
Список питань
Чому Ольга, перша героїня, не вивезла маму з Києва у розпал боїв? Друзі з Польщі допомогли жінці потрапити в списки ОБСЄ на евакуаційний потяг із працівниками різних установ. Проте Ользі, як і багатьом іншим у схожих ситуаціях, довелося відмовитися від привабливої нагоди: вони відповідали за хворих близьких. Ольжин чоловік тоді пропонував дружині виїжджати з дітьми, а він би залишився доглядати її дементну маму. Та жінка була проти:
— Лишити маму з чоловіком? Ну, промучився б він із нею ще місяць... Навіть коли ми пів години їхали на дачу, в мами утворювався пролежень, з яким я потім боролася два з половиною тижні. А якби відімкнули світло? Тоді б не працював матрац проти пролежнів.
Транспортувати було майже нереально. Ми нічого не знали про умови в тому евакуаційному потязі. Це купе чи плацкартні сидіння? Мама ж не сиділа, вона могла тільки лежати. Я б її занесла в потяг і що, поклала б у проході? Вона постійно б кричала. Їй би було потрібно змінювати підгузки… А я ж би ще була з двома малими дітьми, вони б постійно плакали, хотіли в туалет. Мама могла померти дорогою…
Нас постійно кликали за кордон. Але що б ми робили там? Мама постійно шуміла — для неї потрібна була б окрема кімната. Тому ми всі залишилися на дачі.
*
Можна багато розмірковувати над варіантами виходу зі схожих ситуацій під час війни. Однак здебільшого такі історії про одне й теж: про двох взаємних заручників. Один увʼязнений у власному тілі, а інший увʼязнений (чи нагороджений?) відчуттям обовʼязку і людяністю.
Текст написано для проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів», організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі
