Євген Приходько: Як з’явилась ідея зняти фільм в окупації?
Дмитро Багненко. Джерело: Дмитро Багненко / фейсбукДмитро Багненко: Навкруги відбувалося багато важливих подій, на уламках старого життя розгорталося нове, тому потрібно було все фіксувати. Друга причина: робота тримала мене на плаву, допомагала не з’їхати з глузду. Це було для мене відлунням минулого життя, продовженням того, чим я займався до повномасштабного вторгнення. Зараз ми вже трішки звикли до війни, стали більше стійкими. А тоді щодня звичний світ ламався, натомість з’являвся світ новий. А потім ламався цей новий світ і поставав черговий.
ЄП: Як довго ти знімав життя в окупованому Херсоні? Чим ти все фільмував?
ДБ: Знімав до 19 травня, потім ми з сім’єю виїхали. Знімав на телефон. Камеру використовував тільки вдома, бо носити її з собою було дуже небезпечно. Якби навіть мене просто зупинили, мені було б складно пояснити, навіщо мені камера.
Я знімав практично щодня, знімав дуже багато. Але, думаю, я відзняв тільки одну десяту відсотка всього, що відбувалось в Херсоні й свідком чого я став. Тобто фільм — це концентровані вижимки. Такий собі щоденник існування під окупацією.
ЄП: Ти знімав відразу для BBC чи ідея співпраці з BBC з’явилася пізніше?
ДБ: Я почав знімати для себе. Вже потім до мене звернулося BBC разом із режисеркою Альбіною Ковальовою. Ми з нею були постійно на зв’язку, і ця комунікація з людиною з зовнішнього світу дуже мені допомагала.
ЄП: Якими були перші кадри?
ДБ: Вони були зняті точно не першого дня. 24-го лютого в голові клацнуло: потрібно готуватися до найгіршого. Ми з сім’єю закупили їжу, воду, перекинули гроші ЗСУ та волонтерам. У перші дні було настільки небезпечно, що про знімання не могло бути й мови, тому ті події залишились тільки в пам’яті. Тоді передусім потрібно було просто в’їхати в те, що відбувається, в нову так звану нормальність.
Чимало речей я просто фізично не встигав фільмувати, зрештою, це згодом могло зашкодити. Наприклад, як ми з іншими херсонцями робили коктейлі Молотова й везли їх на передмістя. Або перші збори муніципальної варти, що з’явилася в останні дні лютого. Тоді правоохоронців у місті вже не залишилось, а правопорядок забезпечувати потрібно було, наприклад, щоб не допустити мародерства. Або коли я прийшов у військкомат, а там у сміттярці палять якісь документи — цього, звісно, я не знімав.
Тоді всі були в напруженому стані й дуже підозріло ставилися до будь-якої фіксації, бо ж неясно хто й навіщо знімає. Тому мені часто доводилося петляти між крапельками, пояснюючи, навіщо я фільмую. Я говорив, що роблю це для себе, бо потрібно фіксувати важливий для нас час. Я ж не міг сказати, що знімаю для BBC, а дехто собі думав, що я роблю це для російського телебачення. Бувало, що люди навіть вимагали видалити кадри з ними, не дозволяли фільмувати. Без проблем, відповідав я, це право кожної людини, — і видаляв.
Херсон під час окупації. Джерело: кадр із фільму BBC «Окупація»ЄП: Журналісти, які залишились на окупованих територіях, потрапляли в чорні списки росіян. Багато хто з херсонських журналістів це розумів і виїхав у перші дні. Чому ти спершу вирішив залишитися?
ДБ: Бо ми не вірили, що це надовго, постійно чекали звільнення, думали, воно ось-ось відбудеться. Згодом зрозуміли, що нас звільнять не так швидко. Гостро постало питання безпеки родини. Передусім потрібно було захистити п’ятирічну доньку Ксюшу, адже те, що відбувалося, могло нашкодити її психіці. Якщо зі мною і дружиною щось трапиться, що буде з нашою дитиною в місті, де немає державності? Але щоб допомогти донці, спочатку потрібно допомогти собі.
Психологічно було дуже складно перебувати в Херсоні. Але, як з’ясувалося, проукраїнські люди під окупацією мають велику внутрішню силу й рівновагу, щоб залишатись у цьому постійно вируючому, буремному, непевному стані.
ЄП: Як твоя дружина відреагувала на те, що ти фільмуєш життя в окупації?
ДБ: Нормально. Ліда теж фотографувала і знімала — здебільшого жінок. Нещодавно вона отримала стипендію на створення фільму й зараз над ним працює.
Насправді ні Ліда, ні я не думали тоді про нашу безпеку. Ми й надалі жили в нашій квартирі. Просто ми тверезо не оцінювали масштабу загрози. Не знаю, чим це пояснити, хіба що якоюсь відстороненістю чи навіть інфантильністю. Мовляв, відбувається щось жахливе, але з нами цього точно не буде. Така захисна реакція допомагала впоратись з напругою, хоча насправді це було неправильно. Бо на відстані витягнутої руки людей били, викрадали, вбивали.
ЄП: Як ти зберігав і пересилав відзнятий матеріал?
ДБ: Не впевнений, що про це варто говорити, — щоб російські спецслужби чи військові не дізналися. Якщо когось це питання дуже цікавить або ж хтось документує події в таких небезпечних місцях, — можете звернутись до мене в соцмережах і я розкажу. Це прості речі на рівні «видаліть чат-бот ЗСУ з телеграму». Просто така інформація може як нашкодити, так і допомогти.
ЄП: Коли ти вперше почав ловити себе на думці, що росіяни можуть прийти за тобою?
ДБ: Ця думка не покидала мене з березня. У перші тижні окупантам було просто не до мене. Спочатку вони шукали підпільників, тероборонців, учасників АТО, військових. Збирали списки дітей-пільговиків, чиї батьки воювали на сході — таким чином вони шукали адреси.
Я спілкувався з херсонцями, бачив відео, на яких росіяни вламуються в домівки. Найімовірніше, я теж був у їхніх списках. Не знаю, чому по мене не прийшли. Мені дуже пощастило.
ЄП: Пригадуєш найнебезпечніші моменти, коли ти був за крок від того, що тебе викриють?
ДБ: Я часто приїжджав знімати до українського священника Сергія Чудиновича. У нього в церкві вирувало життя — до отця постійно хтось приходив. І от одного ранку, приїхавши, я застав, на перший погляд, звичну картину — Сергій на місці, спілкується з якимись хлопцями. Поки я ставив велосипед, він сів з ними в автівку й кудись поїхав. Зрештою, це теж була типова ситуація, бо Сергій постійно кудись їздив: щось купував, вирішував, організовував. Я подумав: «От, блін, не встиг зняти, був би гарний кадр».
Після розмови з адміністратором Олександром виявилося, що ці чоловіки заявили, нібито вони з міліції, обнишпорили всю церкву, про щось поговорили з Сергієм і забрали його в невідомому напрямку, сказавши: «Он через часик приедет».
Тоді в мене волосся на голові заворушилося від усвідомлення, що насправді трапилося. Я детальніше розпитав Олександра й одразу написав колегам із медіаплатформи «Вгору» (я в ній працюю) новину, що отця викрали — невідомо хто, невідомо куди. Вірити, що він повернеться за годинку чи дві, — це просто себе не поважати. Сергій Чудинович відомий у Херсоні, і його викрадення було дуже болісним моментом. Сергія Чудиновича протримали в полоні один день, били, катували, намагалися зґвалтувати. Потім відпустили. Згодом священнику вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.
Коли новина пішла у світ, я зрозумів, що мій телефон аж проситься: «Перевір мене, переглянь мої контакти, почисть мої повідомлення». Наступні дві години я видаляв усе, що вважав небезпечним. Власне тоді я був дуже близько до того, що мене викриють. Якби ті чоловіки трішки затримались, я б вийняв телефон, підійшов і почав знімати. Я завжди так робив. Сергій тоді пояснював людям, що все нормально, це свої, тому я без проблем знімав обличчя, діалоги. Добре, що того разу я не встиг. Зараз постійно згадую той момент.
ЄП: Що ти відчував, знімаючи протести проти російських окупантів?
ДБ: Це було неймовірно. Пригадую, ми з дружиною попросили бабусю посидіти з Ксюшею, а самі пішли на мітинг. Це був другий протест.
Перший відбувся 4 березня, коли росіяни роздавали гуманітарну допомогу на площі Свободи. На іншій стороні площі зібралися люди — приблизно 20 сміливців — і кричали: «Забирайте свою вонючую помощь, она нам не нужна». Театральний режисер Сергій Павлюк почав стрімити й постити: «Збираємося завтра на площі Свободи». Протестний дух охопив увесь Херсон. Я зараз це кажу, а по шкірі мурашки, тому що той мітинг був можливістю висловити все, що ми думаємо про Росію і росіян, а також те, яким ми бачимо своє майбутнє.
Так-от ми з дружиною йшли на мітинг і почули постріли: росіяни почали відтісняти людей стрільбою. Ми побігли туди — на місці вже зібрався величезний натовп. Такого політичного мітингу в Херсоні, здається, ніколи не було. Коли 2014 року валили Лєніна, прийшло пару тисяч людей, а тут аж десять тисяч, — неймовірна кількість. Хтось слушно сказав: то був справжній референдум херсонців. Коли люди з інших міст і країн захоплювалися херсонцями, які вийшли на протест, я не розумів, що в цьому такого. Хіба можна було не вийти?
Пам’ятаю день окупації, 1 березня, коли ми всі сиділи по домівках і дивилися відоси з різних частин Херсона. Ми в реальному часі спостерігали, як окупанти проникали у місто — як метастази. Чули, як вони стріляють у Бузковому парку, Бій у Бузковому парку — трагічна історія окупації Херсона. 1 березня тероборона, маючи тільки стрілецьку зброю та коктейлі Молотова, вступила в бій із колоною росіян на броньованій техніці. Окупанти розстріляли з кулеметів та танків щонайменше 18 людей. як їдуть сусідньою вулицею, — і не могли нічого вдіяти. Сковувало страшне відчуття безсилля.
А на другий-третій день ми почали виходити на вулиці. Важко було бачити Z-мобілі, російських військових, що несуть пакети їжі з магазину й почуваються тут як удома. Перші півтора місяця вони ще були обережні, в церкву інколи заходили, щоправда, боязко. А потім почали почуватися вільно, бо фізично ми з ними не могли впоратися.
Протест проти російських окупантів. Джерело: кадр із фільму BBC «Окупація»ЄП: Росіяни тоді стояли на протилежній стороні площі Свободи. Якими були їхні емоції, реакція?
ДБ: Вони стояли за 30 метрів і були в балаклавах, тож облич я не бачив. Але відчувалося, що вони шоковані та розгублені. Вони ж очікували на короваї, хліб із сіллю, а тут їх посилають за російським військовим кораблем і кричать, що Херсон — це Україна. Потім ми йшли колоною проспектом Ушакова, Перекопською, де розташована телевежа. Росіяни знаходилися на території телецентру. Було видно, що вони перелякані.
Потім на іншому мітингу — я не був на ньому — херсонці на проспекті Ушакова розвернули колону російських вантажівок і перегородили собою дорогу. Ці відео просто вражають: люди кричать, ідуть на військову Z-машину і вона починає давати назад.
ЄП: Окупанти ніколи ще не бачили такого прояву свободи.
ДБ: Погоджуюсь абсолютно, бо у них там у Росії на протест виходить одна людина, а навколо 30 фотографів її клацають. А ще за кинутий в поліцію на мітингу стаканчик саджають у тюрму.
Херсонці відбивали Херсон від російських військових — це суперсміливо. Вони вийшли проти окупантів, у яких не холості й не ґумові патрони — у них справжня зброя. І під час першого розгону мітингу кількох херсонців вдалося відбити, попри те, що росіяни стріляли й кидали гранати. Когось вони таки забрали, але не всіх. У росіян була перевага у всьому, але вони не змогли впоратись з херсонцями, і це дивовижно.
ЄП: Як часто ти виходив у місто?
ДБ: Майже щодня. Удома залишався рідко, наприклад, 1 березня, коли росіяни заходили в Херсон і стріляли по всьому, що рухається, навіть по перехожих. Окупанти були перелякані, очікували, що по них стрілятимуть з кожного вікна. Потім я бачив загиблих херсонців, які лежали просто посеред вулиці.
Згодом у квітні почалися страшилки про мобілізацію, але ми все одно виходили. Зараз, у Києві, коли я згадую ті події, все здається набагато жахливішим і страшнішим, ніж коли я був у Херсоні.
ЄП: Чи було таке, що тобі хотілося припинити знімати?
ДБ: Ні. Найважчі моменти були пов’язані з відчуттям загрози, з напругою, невизначеністю життя під окупацією. Важко було відстежувати новини, ті звірства, свідками яких ми ставали, навіть на відстані — наприклад, коли росіяни відступили з українських територій на півночі. Це все накопичувалось, і тоді нам складно було займатись навіть якимись побутовими та базовими справами. Інколи, здавалося, що немає сил знімати, але все одно я це робив. Плюс те, що я казав раніше: фільмування допомагало якось виринати на поверхню, додавало сили, відчуття певної стабільності, адже я знімав щодня.
ЄП: У фільмі є момент, коли, дізнавшись про звірства в Бучі, ти кажеш, що більше не хочеш розмовляти російською мовою.
ДБ: Тому що з початку повномасштабного вторгнення все стало максимально категоричним, все поділилося на чорне і біле. І тут виявилося, що чорне може бути настільки сильно чорним, настільки жахливим. Я пам’ятаю, як 4 квітня дивився фотографії, відео з Бучі, читав матеріали. Все це накопичувалось і наклалося на наш досвід під окупацією. Я намагався якось позбутись цього болю, шукав шлях, як викинути з себе цей жах, бо він уже почав відбиватися на фізичному рівні.
Я навіть спробував вести щоденник, але написав кілька речень, а потім рука сама почала щось черкати, малювати якісь каракулі. І я почав ридати. Ось так те, що в мені накопичилось, вийшло назовні. Пригадую відчуття, коли потім у голові візуалізувалася вщент випалена пустеля. Нічого, тільки земля з величезними тріщинами. І все було залите сліпучим сяйвом. Ось так я звільнився від того жаху. І тоді відчув, що не можу більше розмовляти російською, бо жодним чином не хочу бути дотичним до окупантів.
ЄП: Скільки разів ти переглядав свій фільм?
ДБ: Я дивився чернеткові версії. Фінальну, розміщену на ютюбі, не бачив.
ЄП: І не будеш дивитися?
ДБ: Колись подивлюсь. Зараз мені важко бачити ці кадри — багато всього зринає в пам’яті.
ЄП: Який момент у фільмі для тебе найважчий?
ДБ: Немає такого. Всі найважчі моменти — в моїх спогадах, але не скажу, які саме.
ЄП: Чи буде друга частина фільму?
ДБ: Так, я думаю про те, щоб використати решту матеріалу. Наприклад, про фотокореспондента «Вгору» Олександра Корнякова. Саша залишався в Херсоні до серпня, він фотографував мітинги й загалом життя в окупації. Це вражаючі фото. Коли я на них дивлюся, думаю: «Сашо, як ти це робив і нащо взагалі, це ж так небезпечно». В мене є відео з Херсона, де я випадково зустрів Сашка на вулиці й ми розмовляли, — ми використаємо для відеосюжету і ці матеріали. Загалом такий відеозвіт із тодішнього Херсона можна поєднати з відео теперішніх подій. Думаю, вийде дуже гарний сюжет.
ЄП: А як ви з дружиною підтримували одне одного і доньку?
ДБ: Так, як і до повномасштабної війни. Тому це про спілкування, важливість, турботу. Не знаю, чи я б зміг протриматись цей період в окупації, якби не Лі, тому я дуже їй дякую. А щодо Ксюші — ми просто намагались проводити з нею більше часу, бути більш включеними. Ми купували всілякі наліпки, стікери, водні татуювання й обклеювались ними. Вигадували різні ігри. Ксюша робила мені мейкап: я був із фіолетовими бровами, такий симпатичний.
Донька, звісно, розуміла, — наскільки вона могла зрозуміти, — що відбувається. Ми її підтримували, допомагали легше все сприймати, робили все, щоб цей досвід не став для неї надто травматичним. Зараз Ксю сумує за Херсоном, але розуміє, чому ми виїхали.
Донька Ксюша. Джерело: кадр із фільму BBC «Окупація»ЄП: Як ви їй пояснювали те, що відбувається?
ДБ: Говорили, що це війна, що на нас напали росіяни, що вони захопили наше місто, що ми не можемо зараз робити те, те і те, і тому мусимо виїхати. Здається, спочатку ми використовували якісь евфемізми, типу погані дяді, але згодом перестали це робити: донька й сама розуміє, що таке погано і що таке добре.
Ми не намагались нічого приховувати від доньки, бо вона навіть піл час прогулянок у центрі бачила російські БТР-и і військових.
ЄП: А як вона зараз почувається?
ДБ: Чудово. До речі, ось після розмови підемо її забирати — сьогодні у неї перше заняття на сопілці.
