У дитинстві я часто бував Лєніном. Завдяки своєму громовому голосу.

Мені щойно виповнилося чотирнадцять, а я гарчав, як роз’ятрений лев. З невідомих причин я розмовляв дуже гучно, що, зрештою, властиво мені досі й часто дратує оточуючих.

Саме через мою гучноголосість на шкільних ранках мені поручали грати роль Лєніна. У нашому спортзалі періодично відбувалися урочистості — то річниця Жовтневої революції, то ще якесь комуністичне свято. І на них, перевтілений у Лєніна, я виголошував черговий революційний заклик. Відомо ж бо: від голосу Лєніна має здригатися світ у своєму фундаменті. Тому що гучніше, то краще. А відбувалося все це наприкінці 70-х — на початку 80 років.

І тут виникає перша думка, пов’язана з різним сприйняттям історії. Річ у тому, що зазвичай у моїй (тобто лєнінській) промові звучали слова: «До рад робочих і солдатів!» А я завжди читав їх так: «До рад робочих і селян!» За часів ПНР у пропаганді культивувався робітничо-селянський союз. У 70-х роках про нього говорили скрізь. Саме тому цей союз глибоко засів у пам’яті, й мені здавалося природним, що Лєнін звертається до селян, а не до солдатів. Ніхто нічого не вбивав мені в голову про робітничо-солдатський союз — для чотирнадцятирічного громадянина Польської Народної Республіки такий союз був чимось дуже дивним.

Мене постійно залишала після уроків вчителька російської мови (зазвичай саме вона відповідала за урочистості з нагоди річниці революції), щоб навчити правильно вимовляти цю лєнінську фразу. Вчителька нічого мені не роз’яснювала, не втовкмачувала, що більшовицькі лєнінські союзи — це далеко не ті ні союзи, що в ПНР. Вона змушувала мене зубрити правильне словосполучення. І їй це вдалося: я досі його пам’ятаю.

Крупська в Ґруйці

Школа, до якої я ходив, називалася іменем Надєжди Константіновни Крупської, але розташовувалась у провінційному містечку в центральній Польщі. То був мій рідний Ґруєць. Чому патронкою школи обрали саме її, соратницю Лєніна? Тому що в ХІХ сторіччі Крупська деякий час жила у Ґруйці, хоча цей факт її біографії не мав нічого спільного з Лєніном. Вона проживала тут як донька царського чиновника! Константін Крупський, русифікований поляк, служив у Ґруйці урядником, що не заважало йому, як подейкують місцеві, бути порядною людиною. Нещодавно я вичитав у Вікіпедії, що він навіть допомагав польським повстанцям 1863 року. Але в школі нам ніхто не розповідав, що батьком Надєжди був царський чиновник — у світлі пропаганди це б кидало тінь на репутацію доньки. У школі наголошували на її зв’язку з Владіміром Іллічем.

Насправді, у Ґруйці, як і у всій Польщі, загалом мало говорили про Крупську. Ще з довоєнних часів кружляла плітка, ніби вона заразила Лєніна венеричною хворобою. Я навіть не збираюся перевіряти, чи є в цьому бодай якась частка правди, — волію зберегти це в пам’яті як приклад антикомуністичної пропаганди, що ширилася серед простого люду. Пропаганди з сьогоднішньої перспективи досить-таки патріархальної.

Для годиться додам також, що на шкільних ранках Крупську ніхто не грав. Жінки взагалі мало згадувалися в історії нібито напрочуд прогресивного комуністичного ладу.

Пйотр Ліпінський. Джерело: особистий архів автора

Гарцери і піонери

У моїй школі була ще одна дивна традиція. Щочетверга ми приходили на уроки в зеленій формі, бо всі як один належали до Спілки польського гарцерства. Гарцерство — польський відповідник скаутського руху, що діяв у Польщі з перервами від 1909 року. Та це ще квіточки. Адже щопонеділка ми приходили до школи в… білих сорочках і червоних галстуках. Як совєтські піонери! А найдивніше, що це мене геть не дивувало. Мені здавалося, що так заведено у всіх польських школах. Що скрізь школярі щопонеділка приходять у піонерському вбранні. А оскільки я товаришував лише з однокласниками, тому не було звідки дізнатися, які звичаї панують у інших школах.

Паралельно діяв іще один химерний ритуал. На перервах ми ходили по колу шкільним коридором. З боку це виглядало наче прогулянка арештантів на в’язничному подвір’ї.

Пйотр Ліпінський. Джерело: особистий архів автора

По обидва боки коридору стояли чергові й записували прізвище кожного учня, який намагався прокрастися до іншого коридору або втекти надвір. І це мені також здавалося нормальним. Задля святого покою батьки не виступали проти таких дивацтв у школі, та й переводити дитину в інший навчальний заклад не мало сенсу, позаяк кожна школа мала якісь свої переваги і недоліки.

Уточню: ні піонерська форма, ні шкільна «в’язнична» прогулянка анітрохи мені не подобалися. Однак я вважав це нормою, і був переконаний, що таке ж відбувається у всіх школах Польської Народної Республіки. А що там усе по-іншому, я зрозумів лише в старших класах. Про це мені розповіли учні, які ходили в інші школи.

І тут ми доходимо до суті справи. Мої спогади можуть здаватися всього-на-всього цікавими дрібницями. Та насправді це промовистий приклад того, наскільки сильно пропаганда може впливати на молоду людину, замкнуту в інформаційній бульбашці. Я не любив піонерів, бунтував проти «тюремних» прогулянок коридором, і все-таки і те, і інше вважав природнім. Мені взагалі не спадало на думку, що в решті шкіл такого немає. Мені навіяли спотворену картину світу, і хоч я й не хотів з нею змиритися, я вважав її правдивою.

Я досі замислююся над тим, чому ніхто з дорослих, навіть із членів сім’ї, не пояснив мені, наскільки абсурдні порядки панували в моїй початковій школі. А це вже питання конформізму — в епоху ПНР дорослі часто не розмовляли при дітях на певні теми, щоб ті пізніше не ляпнули зайвого в класі. І це, своєю чергою, приклад того, як система руйнувала сімейні відносини.

Пйотр Ліпінський. Джерело: особистий архів автора

Відголоски дитинства

Ці спогади придалися мені в 90-х роках, коли я почав писати історичні репортажі. Тоді я часто писав про працівників Служби безпеки, які кількома десятками років раніше жорстоко катували противників комуністичної системи. Про прокурорів, які вимагали смертної кари у політичних справах. І «убеки», і прокурори, і навіть інколи судді закінчували кількамісячні курси, які нібито давали їм правову освіту. На практиці ці заняття полягали в ідеологічному зомбуванні. Мене досі не покидає сумна думка, що збудувати таку тоталітарну систему «правосуддя» на диво просто. Досить завербувати молодих людей, промити їм мізки, обмежити спілкування до зв’язків із подібними їм, а на заохоту пообіцяти покращити побутові умови.

Вирватися з такого зачарованого кола облуди і вигоди дуже складно. Молоді слідчі рано чи пізно звикають до побиття ув’язнених, підтасовування доказів. І це стає для них нормою. Навіть якщо глибоко всередині хтось із них бунтує.

Самого Лєніна в муміфікованому агрегатному стані я ніколи не бачив, хоча за вокальні здібності цілком заслуговував поїхати на екскурсію в Москву. Зате я чув історію доньки директора однієї польської школи, яка на літні канікули їздила в піонерський табір «Артек». Єдина з усього району. Мабуть, у неї залишилися чудові спогади з дитинства, хоча сьогодні вона ними навряд чи хвалиться.

Переклав Андрій Савенець