11 січня 2023 року у Львові відбулася зустріч президентів України, Литви й Польщі. Лідери трьох країн ухвалили спеціальну декларацію, яка починається зі згадки про «160-річчя нашого спільного Січневого повстання (1863–1864 років), спрямованого проти тиранії й гніту», а також про спільну державу — Річ Посполиту, «що слугувала бар’єром від тиранії зі сходу». Подібне формулювання містилося і в попередній декларації, підписаній 7 липня 2021 року у Вільнюсі міністрами закордонних справ Польщі, України та Литви. У цьому документі також йшлося про маніфестацію єдності народів колишньої Речі Посполитої, що відбулася 10 жовтня 1861 року в Городлі.
Посилання на традицію Січневого повстання 1863–1864 років виразно змінюють його інтерпретацію, яка досі домінувала в українській політичній та історичній думці — мовляв, ця героїчна, але радше приречена спроба відновити давню Польщу (Річ Посполиту ототожнювали з Польщею) легковажила самими русинами-українцями. Про те, що повстання також відбувалося на Русі (як у XIX столітті називали землі сучасної України) і тривало там неповних два місяці, зазвичай не згадували.
Які причини такого ставлення українців до цієї події? І що взагалі на схід від Бугу відомо про повстання та його наслідки?
Литва і Русь як яблука розбрату між Польщею та Росією
Хоча безпосередньою причиною Січневого повстання було бажання врятувати активістів польського незалежницького підпілля від призову до російського війська, польсько-російський спір за литовсько-руські землі, тобто сучасні Литву, Білорусь і частину України на захід від Дніпра, став основним чинником, що вплинув на рішення про підготовку до повстання. Ще до оголошення призову польська громадська думка, яка завдяки пом’якшенню політики в Росії після вступу на престол Алєксандра ІІ отримала більше можливостей для вираження своїх переконань, дійшла висновку, що політика маркграфа Алєксандра Вєльопольського і царського намісника, великого князя Костянтина, веде у глухий кут.
Так, Петербург міг здійснювати щодо Королівства (Царства) Польського все нові пóступки, розширюючи рамки автономії. Однак російська влада не залишала ілюзій щодо можливості об’єднання з Королівством анексованих у 1772–1795 роках руських і литовсько-білоруських земель або хоча б надання їм аналогічної автономії. Для росіян це були західноруські землі, а отже, за російською національною ідеологією, яка передбачала національну єдність усього населення історичної Русі, — російські. Оскільки тогочасні польські еліти все ще визначали польськість через поняття політичної нації, що охоплювала всі землі колишньої Речі Посполитої, то виходило, що уявна національна територія поляків значною мірою перетиналася з уявною територією росіян.
Зрозуміло, в такій ситуації компроміс щодо статусу спірних земель ставав неможливим. Годі було очікувати, що поляки змиряться з обмеженням польського питання лише до Королівства, а отже, приймуть кордони, прокладені геть штучно внаслідок чергових поділів.
Це означало б відмову від значної частини національних культури й традицій, нерозривно пов’язаних зі східними землями, а також згоду на те, щоб невелика в територіальному і демографічному плані Польща була країною, постійно залежною від Росії, котра позиціонувала себе як велика слов’янська імперія, або від двох німецьких держав — Пруссії й Австрії. Годі було змиритися також зі «змоскаленням» значної частини своїх співвітчизників.
Росія, однак, теж мала обмежений простір для маневру. Настрої російської еліти і громадської думки були чіткими: спірні землі розглядалися не просто як частина імперії, а як осереддя російської державності, повернута Катериною ІІ спадщина Рюриковичів. Навіть у період самостійного державного існування Конгресового Королівства в 1815–1831 роках, тобто до розквіту російського націоналізму, Санкт-Петербург відмовлявся виконувати постулати про приєднання до Королівства «відібраних земель». У перші роки після Віденського конгресу Алєксандр I, щоправда, вагався, але врешті-решт вирішив, що з огляду на конфлікт інтересів між його обов’язками конституційного короля Польщі та імператора Росії останні повинні мати пріоритет.
Після придушення Листопадового повстання 1830–1831 років на литовсько-руських землях скасували польську систему освіти, шляхетське самоврядування та певну правову окремішність. Католицьку церкву східного обряду (унійну) насильно ліквідували, а значну частину дрібної шляхти позбавили шляхетського статусу. Однак російській владі не вдалося змінити суспільну свідомість. Для місцевого селянства ці землі залишалися «Польщею», а «пани», хай які почуття викликали, загалом сприймалися як «тутешній» елемент, на відміну від чужинців-московитів, що асоціювалися з постаттю чиновника чи солдата.
Про ставлення представників інших соціальних верств місцевого походження, з іншого боку, свідчать збори у Городлі на Бузі, де в жовтні 1861 року кільканадцять тисяч людей з обох боків річки виступили проти штучного кордону. Не дивно, що відновлення автономії Русі, а в ідеалі — її злиття з Королівством, стало широко поширеним національним постулатом, який висували як «червоні», так і «білі». «Червоні» — радикальні демократичні діячі, «білі» — діячі поміркованого (ліберально-консервативного) табору в Королівстві Польському перед вибухом і під час Січневого повстання.
Перебіг повстання
Повстання не поширилося на Русь одразу, але в маніфесті Тимчасового національного уряду від 22 січня 1863 року зазначалося: «Отож до зброї, народе Польщі, Литви й Русі, до зброї! Бо година нашого спільного визволення вже вибила, наш старий меч видобутий, священний прапор Орла, Погоні й Архангела розгорнутий».
Ідея відродження Речі Посполитої, яка складалася з Польщі, Литви і Русі, знайшла своє відображення в символіці повстання, найвідомішим елементом якої став тридільний герб із зображенням Орла, Погоні й архангела Михаїла.
Збройні дії на Русі почалися 8 травня за новим стилем, але не скрізь. На Київщині (або на Україні, як її тоді називали) вони закінчилися повною поразкою. Заможна шляхта часто не хотіла брати участь у повстанні, а дрібної шляхти в цій провінції майже не було. Вісім загонів чисельністю до двох тисяч осіб, які взялися за зброю, розгромили протягом двох тижнів.
Дослідники Січневого повстання детально висвітлюють історію загону, який вирушив з самого Києва в ніч на 9 травня. Він складався переважно з молоді, зокрема студентів Київського університету, і міг налічувати до кількох сотень осіб. Однак у дощову ніч один із підрозділів заблукав, і його члени розбіглися або були перехоплені. Решту розбили в битві під Бородянкою — кілька десятків загинуло від куль або пожежі, приблизно стільки ж потрапило в полон, а тих, що залишилися на полі бою, здебільшого розбили в наступній сутичці.
Водночас із Києва на південь вирушив ще один загін — маленький, налічував 21 особу — щоб українською мовою зачитати так звану «Золоту грамоту», тобто повстанський маніфест, звернений до селян, який обіцяв їм, зокрема, право власності на оброблювану землю і свободу віросповідання. На їхнє розчарування, повстанцям не вдалося завоювати довіру селян, і в одному з сіл, Солов’ївці, на них напали (частина повстанців загинула, а решту селяни передали російській армії).
На Волині, провінції, що простягалася від Бугу аж за Житомир, повстання розгорталося більш вдало. Ставлення місцевого населення до повстанців загалом було доброзичливішим, ніж на Київщині, і вони подекуди досягали певних успіхів. Найбільший повстанський загін на чолі з Едмундом Ружицьким, що налічував кількасот бійців, провів низку сутичок з російською армією. Він не дав себе розбити і 26 травня здобув блискучу перемогу під Салихою. Однак 28 травня, за браку допомоги і перспективи продовжити повстання, після трьох тижнів боїв він перетнув кордон з Галичиною.
Водночас дрібні повстанські загони на Волині були розбиті або розпорошені. Останні бої відбулися в липні в Радивилові Сучасна Рівненщина. неподалік кордону з австрійською Галичиною. На Волинь із Галичини рушило угруповання чисельністю близько півтори тисячі вояків під командуванням генерала Юзефа Висоцького, поділене на три підрозділи. Повстанці спробували захопити Радивилів, який обороняло близько пів тисячі росіян, і знову підняти повстання. Брак координації дій, запекла оборона міста (невдовзі радивилівський гарнізон отримав підкріплення), значні втрати й погана погода змусили поляків відступити до Галичини.
Варто згадати, що у травні 1863 року в цій частині Полісся, яка сьогодні належить Україні, Ромуальд Трауґутт провів три сутички з московитами під Гірками, у двох з яких здобув перемогу. У червні він залишився зі своїм загоном під Дубровицею, але зазнав там невдачі й відступив на північ.
Третя руська провінція — Поділля — не взялася за зброю. Подільський комітет тверезо доповідав Національному уряду, що «настрій селян, підбурюваних попами і поліцією, безліса місцевість, брак зброї і пороху, сувора варта й обшуки в селах і на дорогах, при скупченні війська, не дозволяють думати про повстання на Поділлі без попереднього долучення загонів з Галичини». Четверта провінція, Галицька Русь, або Східна Галичина, перебувала під австрійським пануванням і, за мовчазного дозволу Відня, стала базою для повстання.
Наслідки Січневого повстання
Хоча Січневе повстання на Русі було лише епізодом, воно мало величезний вплив на долю України. Окрім того, що після повстання російська влада посилила боротьбу з польськістю на руських теренах, а поляки визнали право Русі на окремішність, хоч у формі федерації з Польщею та Литвою, найочевиднішим наслідком Січневого повстання стали репресії проти українських діячів. Російська влада була страшенно налякана польською агітацією селян та польським впливом на український національний рух, що тільки-но зароджувався. 18 липня (за юліанським календарем, який використовували в Росії) міністр внутрішніх справ Пьотр Валуєв видав циркуляр про заборону видання книг українською мовою, за винятком художньої літератури. Варто навести розлогу цитату з його обґрунтування.
Навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросів із обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить обґрунтовано доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, яке вигадують для них деякі малороси, і особливо поляки, — так звана українська мова.
Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм завдячує своєю появою, судячи з рукописів, які надходили до цензури, і з того, що більша частина малоросійських творів насправді надходить від поляків.
Валуєвський циркуляр, а потім Емський указ Алєксандра ІІ 1876 року, який ще більше загострив міністерські приписи, де факто зупиняли розвиток високої української культури в Росії і позбавляли діячів українського національного руху можливостей для легальної діяльності, зокрема національної агітації. Обмеження зняли лише 1905 року, та навіть тоді самобутність української нації й мови не визнавалася.
Менш дослідженим, але не менш важливим є вплив повстання як ідеологічного шаблону на український національний рух. Володимир Антонович, один із лідерів польської радикальної молоді в Києві у 1850-х роках, який брав участь у підготовці до повстання, під впливом свого досвіду спілкування з українським селянством 1862 року публічно порвав із польською культурою і визнав себе українцем. Протягом 40 років він працював у Київському університеті професором російської історії. Справді, подібно до Валленрода, Головний герой поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод, історична повість з литовського та прусського життя». він виховував національну інтелігенцію, прищеплюючи своїм студентам переконання, що російська культура є чужою й українці повинні бути окремою нацією, а не «малоросійським відгалуженням російського народу».
Безперечно також, що атмосфера патріотизму, яка кілька років перед повстанням охопила молодь Київського університету (її переважну більшість становили поляки), вплинула на тоді ще нечисленну українську інтелігенцію, яка в університеті навчалася разом з польськими колегами і часто у своїх політичних виступах з ними солідаризувалася.
1862 року Павло Чубинський, молодий український юрист і етнограф, написав пісню «Ще не вмерла Україна», явно натхненну «Мазуркою Домбровського». Хоча Січневе повстання спровокувало хвилю російського націоналізму чи навіть шовінізму (приклад Андрія Потебні, українця за походженням, брата відомого мовознавця Олександра, який приєднався до повстання і загинув під Пєсковою Скалою неподалік Кракова), свідчить, що ідеали повстанців знаходили щораз більше розуміння серед українців.
Під час Січневого повстання українська політична журналістика перебувала в зародковому стані — єдиний політичний часопис русинів, що виходив у той час, львівська «Мета», зайняв нейтральну позицію щодо повстання. Полякам співчували через репресії і «москалізацію Литви та Польщі». Водночас у програмній статті «Позиція Русі cупротив лядсько-московської борби», опублікованій восени 1863 року, Климентій Климкович зазначив:
Лядсько-московський спір не єсть справа двох народів: страждущого и гнобляшого, есть-то спір двох игемонів славянських над третім братнім народом.
У 1870-х роках Михайло Драгоманов, один із найвидатніших українських інтелектуалів того часу, критикував повстання за його шляхетський характер і половинчастість обіцянок для простолюду, які випливали з національної ідеології. Гасла повстанців, які хотіли відродження старої Польщі як федерації Польщі, Литви та Русі, він підсумував рівнянням X = X + Y + Z, яке правильне тоді і тільки тоді, коли припустити, що Y і Z = 0. Однак Драгоманов протестував проти російської політики в Королівстві Польському та спроб русифікації поляків, а також проти російського шовінізму.
Іван Франко, найвидатніший український інтелектуал з Галичини, також висловлювався про повстання неоднозначно:
[Постійна боротьба] за відбудування політичної сили і самостійності Польщі мусить кождого, навіть противника польських політичних змагань, наповнити подивом для завзятості і жертволюбності польської нації.
На інший аспект вказує Борис Познанський, сподвижник Антоновича, письменник і етнограф, під час репресій засланий на Кавказ за українофільську діяльність:
Повстання спокусило (зокрема поезією героїзму боротьби) багатьох з-поміж наших товаришів, котрі, якби не воно, напевно змогли б багато зробити для України, своєї Батьківщини. Їхня безсумнівна працьовитість, талант пішли на «польську справу».
У совєтські часи Січневе повстання зображувалося як польське національне, спрямоване проти реакційного царизму і підтримуване російськими революціонерами. Його перебіг в Україні та вплив на її історію не висвітлювалися, натомість підкреслювався польський, тобто чужий, характер. Мало того, Січневим повстанням стали називати зовсім іншу подію — виступ більшовиків і київських робітників, які їх підтримували, проти Центральної Ради наприкінці січня — на початку лютого 1918 року, яке, хоча і було придушене українськими військами, прискорило зайняття Києва російськими більшовиками.
Плин часу, а до певної міри царські й совєтські репресії проти поляків, які проживали в Україні, призвели до того, що після відновлення незалежності події 1863 року перестали бути частиною живої пам’яті, що передається з покоління в покоління.
Сьогодні про саме повстання навіть українські інтелектуальні еліти знають мало, хоча антиросійська спрямованість повстання почала викликати певне зацікавлення. У Київській фортеці встановлено меморіальну дошку, присвячену страченим там повстанцям. Своєю чергою, цитовані на початку статті декларації, під якими підписується українська влада, доводять: вона не проти більшого висвітлення Січневого повстання як останнього спільного змагу народів колишньої Речі Посполитої за свободу проти московського деспотизму.
Переклала Наталка Римська
