У сучасній Польщі жінок при владі називають політикинями. Але ще донедавна — всього кільканадцять років тому — слово «політикиня» мало зовсім інше, зневажливе значення. Так презирливо називали легковажний стиль ведення політики. І в стосунку до жінок його практично не вживали, позаяк вони тільки починали з’являтися в політиці.
У довоєнній Польщі жінки в політиці відігравали другорядну роль. Але і за правління комуністів — які вважали себе надзвичайно прогресивними — жінки залишалися на узбіччі політики.
Одним із головних центрів влади в Польській Народній Республіці було Політбюро, що складалося з головних діячів Польської Об’єднаної Робітничої Партії. Перша жінка з’явилася в ньому лише 1981-го! Себто через 36 років після приходу комуністів до влади. Нею була робітниця Зоф’я Ґжиб, яку вважали не надто кмітливою, але беззастережно відданою системі. На наступних скликаннях до складу Політбюро потрапили вчителька, ткачка та хімічка. Ця четвірка — єдині жінки з 90 членів Політбюро за всю історію ПНР.
Жінки, звичайно, обіймали й інші керівні, але менш важливі посади. Вони були директорками, секретарками воєводських партій і головами організацій. Навіть засідали в польському Сеймі. У процентному складі їх там було більше, ніж на Заході. Але польський парламент — усе ж нижчий щабель влади. Найважливіші рішення ухвалювали партійні кола. Менш значущими були й урядові структури.
1956 року жінка вперше стала міністеркою. Зоф’ї Васільковській доручили сферу юстиції. Як-не-як це був величезний прогрес порівняно з довоєнною Польщею — між 1918 і 1939 роками жінок узагалі не підпускали до професії судді.
Єдина прокурорка, Ізабела Хойєцька-Бонєцька, обійняла цю посаду 1936 року. Однак вона жодного разу не виступала на судовому процесі. Але принаймні польки ще з часу відновлення незалежності 1918 року мали виборчі права, що було не так уже й погано порівняно з іншими країнами.
В історії польського комунізму жінки зазвичай становили тільки тло. На передньому плані вони з’являлися надзвичайно рідко. Дуже відомою була польсько-німецька діячка Роза Люксембург. У довоєнній Польщі знали Мар’ю Кошутську — їй доводилось сперечатися з самим Сталіним. Коли в липні 1924 року лідер Радянського Союзу звинуватив частину активістів польської Комуністичної партії в підтримці троцькізму і погрожував переламати їм кістки, полька звернулася до нього зі словами:
У нашому комуністичному інтернаціоналі зламані кістки зростаються. Я боюся іншого: саме через ваш особливий привілей для вас небезпечні не ті люди, яким можна, як нам, ламати кістки, а ті, в кого кісток узагалі немає.
Сьогодні про неї мало хто пам’ятає, хоча в роки ПНР її партійним псевдонімом Вєра Костшева назвали столичну вулицю (сьогодні це вулиця Варшавської битви 1920 року).
Під час війни гітлерівці вбили Малґожату Форнальську, яку в окуповану Польщу закинули з совєтського літака, щоб допомогти в створенні підпільної Польської робітничої партії. Для патріархального світу її історія відчитується дещо іронічно: вона, жінка, проклала шлях чоловікові до найвищих владних посад. Під час окупації Малґожата Форнальська організувала перевезення з Мінська до Варшави Болєслава Бєрута, батька її позашлюбної доньки, народженої до війни під час навчання в Москві. Залучення Бєрута до лав ПНР значно прискорило його кар’єрний розвиток серед комуністів, а після війни нарешті привело його на вершину влади.
А ще під час війни була жінка, яка своєю значущістю перевершила більшість (якщо не всіх) польських політиків. Мова про Ванду Васілєвську, довірену особу Іосіфа Сталіна, письменницю, співзасновницю Союзу польських патріотів і Польської армії в Радянському Союзі. Після війни погану, але таки славу мала полковниця Юлія Брістіґер із держбезпеки. Оце й усе. На тодішньому польському політичному Олімпі, на вершині влади, інших жінок знайти непросто. Тож комуністи не надто охоче ділилися з жінками владою, зате роботою — залюбки!
У перші повоєнні роки мірилом прогресу для комуністів було те, що польки бралися за чоловічі професії. У польській мові з’явилися нові слова: шахтарка, сталеварка, мулярка. З одного боку, це можна сприймати як приклад прогресивності комуністів, а з іншого — як просту необхідність. Просто і після Першої, і після Другої світової війни чоловічих робочих рук не вистачало, тому жінкам було легше працевлаштуватися. Проте через кілька років після Першої світової, коли на ринку праці знову з’явилися чоловіки, чимало жінок втратило роботу. У ПНР у цьому плані було набагато краще. Постійно зростала кількість працевлаштованих польок.
Проте після 1956 року, в епоху Владислава Ґомулки, повернувся поділ на чоловічі та жіночі професії. Доходило до абсурду.
За положеннями, які захищали жінок, вони не могли працювати майстринями у цехах, що вважалися шкідливими для здоров’я. Але прибиральницями їх туди залюбки приймали.
Коли у 60-х роках у Польщі припинилось зростання заробітної плати, Владислав Ґомулка пояснив це збільшенням кількості працевлаштованих жінок. Його підрахунки укладалися в рамки патріархальної логіки: чоловіки з року в рік заробляють більше, але на роботу дедалі частіше беруть жінок, у яких зарплата нижча, тому зростання середньої зарплати сповільнилося.
Преса 60-х років закликала: «Людвіку, за каструлі!», що заохочувало чоловіків допомагати дружинам по господарству. Але публікувалися й статті, повні побоювань перед емансипацією, яку називали «нашестям амазонок».
У 70-ті роки, в епоху Едварда Ґєрека, наголошувалося на ролі жінки як матері та дружини. Пропагувалася модель, за якою жінка передусім займається домом і дітьми, а професійна робота відходить на задній план. Такій ієрархії служили нові правові привілеї, пов’язані з роллю матері: декретну відпустку продовжено з 12 до 16 тижнів, підвищено виплати матерям. Ці зміни, звичайно, були вигідні для жінок, але вони унаочнювали традиційні сімейні ролі. Символічною видається зміна в головній партійній газеті Trybunа Ludu: 1973 року рубрику «Жіночі справи» перейменували на «Портрет матері».
Такі емансипаційні баталії в історії Польської Народної Республіки пояснюються просто.
Коли жінки були потрібні для важкої роботи, наголошувалося на рівності, а коли держава зосередилася на народжуваності, жінкам знову нав’язували роль матерів. Однак те, якою повинна бути роль жінки, завжди вирішували чоловіки.
У плані політичної ролі жінки комуністи були доволі відсталі в порівнянні з іншими країнами. Коли в епоху Ґомулки владу в Польщі на найвищому рівні зосереджували у своїх руках тільки чоловіки, прем’єр-міністеркою Індії була Індіра Ганді. За Ґєрека, тобто в 70-ті, Ізраїль очолювала Ґолда Меїр, а взірцем капіталістичної бездушності польська пропаганда проголосила прем’єр-міністерку Великої Британії Марґарет Тетчер.
Комуністи ефективно розвивали освіту — тут потрібно віддати їм належне. У повоєнній Польщі освітній рівень дівчат зростав навіть швидше, ніж у хлопців. Навіть у 70-х роках кількість студентів і студенток розділилася навпіл. Проте дівчата й надалі рідше закінчували навчання — переривали його, наприклад, через вагітність. Але вже в другій половині 80-х років серед професійних працівників жінок із вищою освітою було трохи більше (10 %), ніж чоловіків (9 %), а якщо говорити про середню освіту, то розрив був суттєвий (30 % жінок і 17 % чоловіків). Проте говорячи про ці освітні досягнення, якими пишалися комуністи, варто зазначити, що поляки хоча й здобували кращу освіту, ніж раніше, але могли «скористатися» нею доволі регламентовано. Вони могли читати лише такі книги, дивитися такі фільми й театральні вистави, які дозволяла цензура. Тож поляки мали змогу досконало вивчити «Комуністичний маніфест», але аж ніяк не «Поневолений розум» лауреата Нобелівської премії Чеслава Мілоша.
Здобута освіта жодним чином не посилювала прагнень до рівності. Незалежних феміністок у комуністичній Польщі практично не було, навіть серед демократичної опозиції важко їх віднайти.
Офіційно для фемінізму взагалі не було місця. Комуністи вважали його буржуазною ідеологією. Жіночі питання монополізувала Ліга польських жінок, яка дотримувалася офіційної лінії партії та уряду. Але принаймні на чолі цієї організації завжди стояли жінки.
Переклала Ірена Шевченко
