Майстерня великого павутиння
Мляве недільне пообіддя в районі Повісля. Людей на вулицях майже немає. Двері до під’їзду одного з житлових будинків відчиняє усміхнена молода жінка.
— Добрий день! Ходіть за мною.
Ми спускаємось вниз.
Жанна має світле, асиметрично підстрижене волосся: з одного боку зовсім коротке. Губи нафарбовані яскраво-червоним. На темній футболці — хаотично «розлітаються» звірі з картин Марії Примаченко. Ми сходимо два поверхи донизу підвальним приміщенням, звертаємо в порожній коридор. Вздовж стін — високі різнокольорові рулони тканин.
За одними з дверей вирує життя. Тут ніби у вулику: понад десяток людей різного віку щось носять, зв’язують, подають. Десь на тлі грає сучасна українська музика, але слів не розібрати, бо дві літні жінки одна навпроти одної туркочуть на швейних машинках. Поруч два чоловіки ножем розрізають матеріал. Приміщення складається з п’яти кімнат: у трьох працюють волонтери, у двох —склад матеріалів. Дверей немає, тому навпростець видно останню кімнату, яка нагадує майстерню великих павуків.
Велетенські дерев’яні рами з вбитими кілками, на яких натягнута зелена камуфляжна сітка. Дві дівчини вміло пов’язують на них смужки різних відтінків кольору хакі.
Підготовка матеріалів для камуфляжних сіток. Фото: Данило Крайник— Дівчатка, ви можете знімати оту сітку, — Жанна вказує на краї рами. — Ната, ти знаєш, як знімати, так? Збоку знімаєте і знизу, а потім з одного боку починаєте скручувати. Хтось один зверху, хтось знизу.
Жанна допомагає дівчатам, паралельно розповідаючи про інші варшавські місця, де волонтери плетуть сітки.
— «Odwaga nie zna granic» — так вони польською називаються, але то теж українці. Там організаторка Руслана Бордюг. Ще плетуть у WAW.Sitky і UNITERS. Є «Павучки Варшава» на алеях Єрозолімських. Ну і ми, «Сітки Варшава», тут, на вулиці Вибжеже Косцюшковське.
Варшавське мережа сіткоплетіння
Першим таким осередком після початку повномасштабного вторгнення став пункт на вулиці Сєнній, від якого пізніше розгалузилися інші ініціативи.
— Я почала плести там у серпні 2022-го. Організаторкою була Ніка Грудзинська. Приблизно через пів року ми переїхали сюди, — пригадує Жанна.
Власником цього приміщення є польський підприємець, який надав громадській ініціативі «Сітки Варшава» весь поверх для роботи.
— Він не бере з нас жодного грошика, навіть за комунальні послуги.
Приміщення заставлене стелажами з приладдям, на стіні — український прапор поруч із польським. Наступна кімната обклеєна подяками, фотографіями волонтерів із сітками, мапою України. Впадають у вічі синьо-жовті сердечка з іменами, виведеними дитячими руками: Микола, Єгор, Софія, Назар.
Повсюди зразки матеріалів різного кольору з підписами: «багнюка», «мало снігу», «багато снігу», «брудна зима». У центральній кімнаті є й куточок із чайником, чаєм, кавою та солодощами.
Жанна каже, що осередки активно співпрацюють: допомагають одне одному із замовленнями, обмінюються матеріалами.
Жанна. Фото: Данило Крайник— Нещодавно ми розмовляли з Максимом із UNITERS. Ми їм віддаємо тканину, яка в нас зберігалася: вони її пофарбують і будуть плести сітки. А ми зараз купуємо спанбонд. Це синтетична тканина, легка, не промокає. І швидко сохне, якщо падав дощ. Військові кажуть, це дуже хороший матеріал саме для сіток, перевірений.
Найбільше волонтерів приходить у неділю. Більшість із тих, хто плете сітки, — жінки, але є й чоловіки. Найвідповідальніші — люди старшого покоління. Хтось приїхав після початку повномасштабного вторгнення, проте багато тих, хто жили у Варшаві раніше. Приходять допомагати й українці, які народилися й завжди жили в Польщі.
— Одні приходять із самого початку, а були такі, що прийшли раз і ми їх більше не бачили. Я би сказала, 20 людей — це наш кістяк. З-поміж них приблизно 7 — координатори, а інші – волонтери.
Координатори «Сітки Варшава» щомісяця складають графік: по чотири або сім годин роботи в день, два дні на тиждень — вихідні. Крім того, у кожного є додатковий напрямок — хтось фотографує, хтось відповідає за логістику. Жанна веде соцмережі.
Жанна працює фінансисткою в банку. Вона приїхала зі Львова до польської столиці зі своїм партнером та восьмирічною донькою за чотири дні до повномасштабного вторгнення.
— Я розуміла, що це станеться. Я добре вчила історію: в мене в родині були і репресовані, і зниклі безвісти. Дід тричі потрапляв у сталінські табори. І коли в січні почали розказувати, що стільки-то російських військових на кордоні… Американці і британці ж попереджали. Просто не всі вірили. А в мене не було сумнівів.
Як народжуються сітки
Сітки замовляють самі військові або їхні дружини, друзі, волонтери. Усі витрати на матеріали та доставку покривають із донатів.
— Ми розпитуємо, скільки сіток потрібно, для чого саме, якого кольору, — пояснює Жанна. — У нас є стандартний перелік питань. Але навіть коли все вже зрозуміло, не виходить взятися відразу, — черга приблизно на два місяці. Зараз ми почали замовлення для 12-ї бригади «Азову». Хлопці замовили сітки два місяці тому — і тільки тепер ми до них дійшли. Але це вже значно краще, бо пів року тому в нас ще не було цієї техніки перфорації, і черга розтягувалася навіть на чотири місяці.
Камуфляжні сітки. Фото: Данило КрайникДо того, як «Сітки Варшава» перейшли на спанбонд, траплялося, що військові восени замовляли зимові сітки, чекали всю зиму, але так і не отримували їх вчасно.
— Коли ми взялися нарешті за їхнє замовлення, вони сказали: уже не треба, снігу немає. Але ми перейшли на технологію перфорації — це коли завчасно підготовлене полотно зі спанбонду закріплюють завʼязками на сітку-основу. Технологія дуже швидка, в Україні її часто використовують. Я консультувалася, ми експериментували. У Варшаві тільки ми працюємо цим методом. Таку сітку 2х7 метри (якщо готові основа, полотно й завʼязки), дві людини можуть сплести за 3–4 години. Іншого типу сітки, «штанці» та «травичку», доводиться заплітати вручну і на одну таку може піти до тижня часу — це якщо працює 2–3 людини приблизно по 2–3 години в день.
Каркас в осередку стандартний — 2×7 метрів. Якщо захисники замовляють маскування 4×7, то волонтери плетуть дві менші сітки і з’єднують в одну, або ж передають на фронт із сітками стяжки, тоді військові самі з’єднують. Та інколи запит змінюється.
— У нас був такий випадок із артилеристами, — пригадує Жанна. — Торік вони стояли біля зеленого лісу. Замовили в нас сітки. Потім прилетіло — ліс згорів. І все: «Зміна замовлення: робіть нам коричнево-чорні».
Натягування основи — один із найскладніших моментів. Волонтери «Сіток Варшави» зараз використовують тонку, не надто зручну, зате дешеву основу — щоб зекономити і відповідно купити більше матеріалу для сіток. Таку основу й спанбонд замовляють в Україні — і щоразу шукають, хто б привіз її до Варшави, а коли сітки готові — хто б відвіз їх військовим.
— Таня, ходи сюди, ти вища, — гукає Жанна. — Ната може бути знизу, а Таня зверху. Отак через три-чотири клітинки накидаємо.
Сітку потрібно натягувати вдвох. Жанна в постійному русі: показує, допомагає, керує процесом.
— Після того, як ми натягнемо основу, можемо накидати на неї підготовлену перфорацію. Хлопці нарізають ось такі секції: відрізають шмат від рулона, потім його складають. Ось зараз Толік прорізає.
Чоловіки відміряють і прорізають складений у кілька шарів матеріал — ніби роблять великі витинанки на ялинку. Збоку процес підготовки та плетіння здається легким: волонтери працюють, ніби граючись, розмовляють, жартують, попивають чай.
— Боже, та я чекаю цього дня! — сміється 50-річна координаторка Інна Бізюра. Щосуботи вона координує роботу, а в інші дні приходить плести. У Польщу з Летичева на Хмельниччині жінка приїхала 2024-го. Про сітки дізналася з оголошення в греко-католицькій церкві — і дуже здивувалася, що й у Варшаві їх плетуть. У себе вдома, в Летичеві, вона теж волонтерила на сітках.
— Я чекаю, рахую, на календарі відзначаю, коли вже та субота. Ну, бо тут класно. Крім того, що робиш корисну справу, ще й атмосфера яка хороша. І послухати музику українську, і щось обговорити можна. Боже, тут так тепло, раді всім: і тобі раді, і ти всім радієш, хто приходить.
Поруч працює Ірена — 68-річна українка, яка все життя жила в Польщі. Вона — нащадка переселенців у рамах операції «Вісла».
— Як можемо, так допомагаємо. Намагаємось долучатися до різних ініціатив, — каже вона. Та Ірену вже гукає чоловік, теж українець, який приїхав її забрати. Жінки прощаються.
Аліна: «Ми як на різних планетах»
У кімнату, де плетуть сітки, заходить невисока, 31-літня жінка, акуратно зачесана назад, у білій футболці й светрі під тон каштанового волосся. Аліна — головна координаторка: займається логістикою, домовляється про матеріали, спілкується із замовниками, відправляє сітки в Україну. Сьогодні не її чергування, але вона чекає доставки спанбонда. Телефон в Аліниних руках постійно дзвонить, тому навушник весь час у вусі.
Аліна живе в Польщі майже 10 років, працює в ІТ. Приєдналася до ініціативи в серпні 2023 року. Каже, відтоді кількість волонтерів зменшилася приблизно вдвічі.
Аліна. Фото: Данило Крайник— Як тільки все почалося, я волонтерила на Варшаві Західній, де були пункти для біженців. Волонтерила й на основній роботі — на телефонній лінії. Коли та ініціатива закінчилась, почала шукати щось інше.
Аліна говорить тихо, дуже виважено. У її голосі часом відчуваються нотки втоми чи суму.
— Я з окупованих територій. Мої батьки і бабуся залишились там.
Її рідне село на півдні України росіяни окупували в перші дні повномасштабного вторгнення. Востаннє Аліна бачила рідних у січні 2022 року.
— Вони кажуть, все добре. Але ми розуміємо, що їх прослуховують, — розповідає Аліна. — Важко слухати, що все нібито нормально, коли знаєш, щó відбувається насправді. Мама якось у пориві звідти сказала: «Ми як на різних планетах». Справді, це два різні світи.
Розмови з рідними тепер точаться здебільшого про побут: як робота, хто захворів, чия дитина прогуляла школу.
— І з часом перестаєш говорити про те, щó де в Україні прилітає. Кожен живе своїм життям. Ми віддаляємось, і це стає ніби нормою.
Родина Аліни не захотіла виїжджати, бо тоді довелося б покинути стареньку бабусю.
— І таке переконання багатьох людей: «Я в себе вдома, то чому маю залишати свій дім, втікати з нього?».
Аліна сподівається, що її робота опосередковано, але таки допомагає рідним по той бік фронту.
— Тим, що я плету тут сітки, можливо, на якийсь сантиметр я наближаюся до них. Хоч фізично не можу бути з ними.
Жінка просить не називати її прізвища та місцевість, де залишилися рідні.
— Це важко. Я розумію, щó там відбувається, хто там і кого їм треба, скажімо так, вигнати… Мої батьки і загалом всі, хто там залишився, можуть через мене постраждати, на жаль. Це відчуття провини постійно гризе мене зсередини.
Аліні допомагає спілкування з психологом — про її рідних «по той бік війни» і допомогу військовим.
— Волонтерство — дуже нелегка історія… Бо, на жаль, їй немає кінця. І ти, як би це сказати… безперервно «шарашиш» — не можу тут по-іншому сказати. Запит постійний. Ти не знаєш, коли це закінчиться. Одні люди потроху відсіюються, інші, нові, приходять і перебирають цю роботу, так усе передається з рук у руки.
Більше, ніж спільна робота
— У нас тут формується клуб за інтересами, — розповідає Аліна. — Наприклад, настільні ігри раз на тиждень. Інколи намагаємось організувати якісь мінісвяткування, але не забуваємо про основну діяльність. Святкуємо разом День незалежності, День волонтера. А на День захисника до нас приходили військові — вони саме перебували у Варшаві — поспілкуватися і нагадати про важливість нашої справи.
Аліна каже, що найбільше мотивують історії про те, як сплетені ними сітки рятували воїнів.
Волонтери плетуть камуфляжні сітки. Фото: Данило Крайник — Мені розказували, що на одну позицію, де наша сітка накривала чи то бліндаж, чи то окіп, прилетіло щось із дрона, але зачепилося за сітку. Тобто вона виконала не тільки функцію маскування, а й водночас спрацювала як бар’єр.
Військові інколи скидають фотографії техніки, накритої сітками.
— Ти примружуєш око й спершу не можеш розпізнати на фото, де сітка і що вона прикриває, — усміхається Аліна. — І це круто, бо розумієш, що завдяки їй об’єкта справді не видно.
Сітки «живуть» переважно недовго.
— Одна наша постійна замовниця розповідала, що деякі наші сітки протрималися понад рік. Вони були в роботі сил ППО. А інколи замовники кажуть: «Мені дуже прикро, але сітки приїхали на позицію, а позиції згоріли. Можемо знову стати в чергу?».
До сіток додають ще й смаколики й в’язані волонтерками шкарпетки: їх доставляють у запорізький госпіталь або волонтерську ініціативу «Швейна рота», яка робить одяг для поранених захисників і цивільних, що постраждали від російської агресії.
Данік: «Тут ти серед своїх»
До вулика волонтерів приходить координатор вечірньої зміни — 24-літній Данік. Він з Ізюма Харківської області. Худорлявий, високий, вправно натягує основу під сітки, весело спілкується з іншими волонтерами. Проте великі карі очі випромінюють ледь помітну зажуру.
— У мене дуже позитивні спогади про волонтерство в Україні. Я працював з сім’ями переселенців з Донецької області, котрі виїжджли ще 2014 року.
Сюди юнак теж приходить помагати, каже, йому подобається, що тут — багато прикольних людей.
— Ти можеш полежати, подивитися ютюб на дивані у вихідний, а можеш в цей час помогти плести сітки. Тут ти серед своїх. І не тільки серед співгромадян, адже інколи допомагають і білоруси. Вони теж частина нашої команди, — розповідає Данік.
На щодень хлопець працює в магазині: розкладає товар. Проте чи не найбільше значення в його житті має фотографія. Про це він може говорити годинами.
— Фотограф поєднує в собі багато ролей, зокрема психолога і митця. Коли ти опрацьовуєш фото, працюєш над світлом — ти ніби пластичний хірург.
Надворі уже темно, але в підвалі пору доби важко визначити. Люди поволі розходяться. Та Данік продовжує свою розповідь:
— Я розумію, що допомагаю, перебуваючи за тисячу кілометрів. І для мене це особливо приємно. Недавно ми відправляли велике замовлення — здається, вісім сіток в Ізюм. І от бачиш спаковані замовлення, наклейки з адресами… І розумієш — воно їде в моє місто. Прикольно.
В останній кімнаті залишився тільки він. Вправно в’яже смужки матеріалу на сітці довгими пальцями та питає поради, де шукати активних людей для волонтерства.
— Щороку, коли наближається Новий рік, ми думаємо: от, цього року війна закінчиться… Але нічого не стається. І ти такий: ну, буває, не цього разу.
Камуфляжна сітка на дерев'яній рамі. Фото: Данило КрайникМарія: «Рідна земля — найдорожча»
Всі оживляються, коли приходить 70-річна Марія. Струнка, тендітна, енергійна, світле волосся зібране у хвіст, окуляри висять на шнурочку на шиї. Марія привносить нову енергію: жартує, щебече з подругами.
— Я з Херсонської області. Село казати? Там Росія в нас. Там живуть росіяни. Я три роки не була вдома. Виїжджали ще до окупації, тричі. Перші два рази колону цивільних машин завертали наші через небезпеку. А за третім разом доня, яка живе в Польщі, каже телефоном: «Візьми мою стару ікону і привези мені». Ну, вона подумала, що Господь проведе нас. І так сталося. До нас у дорозі не чіплявся ніхто: ми проїхали 15 блокпостів руських.
Марія виїжджала з чоловіком і внучкою, яка хотіла закінчити школу в Україні, та судилося — в Польщі.
Останні 15 років на Херсонщині жінка працювала на тракторі, тепер уже третій рік, як волонтерить у Варшаві. Робота в Маріїних руках кипить: вона розгортає матеріал, справно його ріже, зв’язує, складає. Каже, на сітках робить усе, крім «штанців» — зав’язок на сітках, які виглядають, ніби дві штанки, — вони не вдаються їй.
Віднедавна жінка працює на прибиранні, а в осередок приходить, коли має вихідний.
— Я там позмінно: універсальний солдат. Подзвонили — треба підмінити або хтось не вийшов. Я по дзвінку, як за викликом, — сміється дзвінко. Та коли заводить мову про родину, очі помітно сумнішають.
— У чоловіка тут від нервів інсульт один, інсульт другий… і помер. Ми його кремували. Не можемо перевезти в Україну, бо куди? Я зараз сама. Внучка повернулася в Україну, не хоче тут бути.
Марія говорить дедалі тихіше, повільніше:
— У мене пропав онук, тобто онук сестри моєї. Уже два місяці. Дуже важко про це говорити. — Плаче.
Дочка Маріїної сестри та двоє її онуків воювали разом, і один із них зник безвісти.
— Йшли бої… дуже важкі. Він, здається, був медбратом. Це мене й заставляє приходити сюди.
Марія мріє колись повернутися в Україну:
— Тут нас непогано прийняли, але рідна земля — найдорожча. Де виріс і жив — нічим не заміниш, ні золотом, ні мільярдами. Тут, як би добре не було, живу в золотій, але клітці. А там сестра страждає... Скільки всього вони переживають, як вони живуть, я навіть не уявляю. Серце кров’ю обливається. Вони у самому Херсоні.
Марія приходить, щоб допомогти українським військовим, а ще — заради товариства. Чекає закінчення війни і вірить у передбачення, прочитане у фейсбуці:
— Є таке «предсказання», що 28 грудня 2025 року війна закінчиться. А за неділю до цієї дати станеться щось «непредсказуєме», що змусить тих, хто затіяв війну, сісти за стіл переговорів. Це він так сказав, той індійський хлопчик. І я вірю, бо він уже передбачив початок повномасштабного вторгнення.
Толік: «Сюди приходити сили завжди будуть»
По інший бік головного коридору голосно гуде машина для нарізки матеріалу під сітки. На ній працюють двоє чоловіків. Один невдовзі прощається, а інший, Анатолій, починає розповідати свою історію. Йому 48, родом із Полтавської області. Живе в Польщі з 2018 року, працює сантехніком. В осередку плетіння сіток уже два роки допомагає з господарською роботою й нарізає матеріал. Цей станок — також його рук справа:
— Ми з Володею Тростінським і моєю дружиною Вітою тут втрьох після праці, десь із 17–18-ї години до 23-ї працювали, бо о 23-й включається сигналізація. І за тиждень зробили машинку, — розповідає Толік.
Анатолій. Фото: Данило КрайникУ Толіка добрі сумні очі, на обличчі — відбиток втоми. Він переставляє деталі на станку і заправляє матеріал для нарізки. Каже, в рідних Біликах є знайома волонтерка, яка замовляє сітки для військових. Вони намагаються їм допомагати.
Раніше Толік із Вітою працювали на сітках щодня. Зараз дружина поїхала допомагати мамі в Україну, а він вивчає польську, тому приходить раз-двічі рази на тиждень.
— Помогти Україні, ЗСУ — сама перва мотивація. Я роблю все. Підключив свого працедавця-поляка, і він купив нам матеріал, ножі, зажими. Бо дерев’яний каркас коштує десь 500 злотих, і ці гроші тут назбирати — непросто. А він поїхав, скупився, привіз усе своїм транспортом.
Толік із сумом каже, що людей, готових волонтерити, меншає.
— Навіть хлопці на будові, з якими я працюю, — ніхто не хоче сюди ходити чи допомогти грошима. Бригада з десяти чоловік — лише один дав гроші. Не знаю, чому так. Може, байдужість, може, молодість. Балакав із колегою: «Прийди в суботу». А він: «Коли я буду відпочивати?» На спортзал є час. Кажу: добре, виділи хоча б сто злотих. А він: «Та ці волонтери розкрадають, я нікого не знаю». Кажу: «Ти мене знаєш? Дай сто злотих». — «Мало заробляю». У мене не кожен місяць буває, що передати волонтерам. Але якось стараємось.
Толік не надто оптимістично дивиться у майбутнє. Каже, війна триватиме довго, передусім тому, що Росія — велика, і люди там — недалекі. І додає:
— Я дивлюсь блогерів, які балакають із росіянами. Там просвіту мало — лише один із тисячі може розуміти, що насправді відбувається.
Толік поправляє деталі на машині. Нижня губа тремтить, очі блищать — ледь стримує сльози. Розповідає, як з дружиною допомагав волонтерам: збирали гроші на автомобіль, ремонтували інвалідні візки, купували й передавали їжу для військових.
— Я йду сюди і думаю: а як хлопцям там? Я в теплі, ситий, заробляю… А військові в холоді. Не уявляю, як їм виживати. Замерзають вони. Єдине розчарування — в керівництві й забезпеченні. Але попри все приходити сюди і допомагати — сили завжди будуть.
*
За три роки діяльності ініціативи «Сітки Варшава» з цього підвалу в Україну вирушило понад 19 квадратних метрів маскувальних сіток (це приблизно 2,5 великі футбольні поля), або понад тисяча сіток розміром 2 × 7 метрів. Майже до кожного замовлення волонтери додають пакунки зі смаколиками, а також шкарпетки, ліки й дитячі малюнки. Лише за останній рік тут зібрали понад 53 тисячі гривень і понад 13 тисяч злотих, за які закупили матеріали. За цей час у підвалі працювали сотні, якщо не тисячі добровольців.
Редакторка Наталя Ткачик
