20 січня 1924 року Станіслав Войцєховський , президент Польської республіки, підписав статут новоспеченої кредитно-фінансової установи — Польського банку. Банк мав право випускати нову валюту — злотий, який замінив польську марку. Емісія злотого здійснювалася на основі системи золотодевізного стандарту (Gold Exchange Standard), один долар США коштував 5,18 злотого.
Статутний капітал Польського банку на момент його створення становив 100 мільйонів злотих. 15 квітня 1924 року відбулися збори акціонерів , а вже 28 квітня головна фінансова установа Польщі розгорнула свою діяльність у будівлі колишнього російського Державного банку, розташованій у Варшаві на вулиці Бєлянській. У наступні роки по всій Польщі відкрили 50 відділень Польського банку. У північно-східних воєводствах вони розташовувалися в Ліді, Гродні, Барановичах, Бресті, Волковиську, Слонімі, Пінську та Кобрині.
Якщо одним з основних завдань Польського банку у Варшаві була емісія злотого і регулювання грошового обігу в країні загалом , то на східних теренах держави його діяльність зосереджувалася на наданні кредитів меншим банкам та ощадкасам, а також фінансуванні діяльності представників бізнес-сфери (торговців і власників промислових підприємств). Крім того, філії Польського банку здійснювали грошові перекази та продаж іноземної валюти й дорогоцінних металів у злитках і монетах. Лише у Гродні 1927 року філія головного державного банку здійснила операцій на 8,2 мільйона злотих.
Значні кошти спрямовували на фінансування міської інфраструктури Вільнюського та Новогрудського воєводств. Представники ділових кіл Вільна та Новоґрудка на своїх зустрічах неодноразово звертали увагу на необхідність використання довготермінових кредитів Польського банку для розвитку міст регіону. За даними «Статистичного щорічника Польської республіки за 1929 рік» , сума кредитів, виділених містам цих двох воєводств станом на 31 березня 1928 року, становила майже 18,4 мільйона злотих.
Варто також зазначити , що кредитні ставки Польського банку були нижчі, ніж в інших банках.
Врятувати золото
За даними від 1 січня 1939 року , активи Польського банку тоді становили 2 мільярди злотих. Крім того, банк володів іноземними векселями та іпотечними паперами на суму 200 мільйонів злотих. Зрештою, у сховищах Польського банку у Варшаві зберігалося понад 60 тонн золота у злитках і монетах. Певна кількість дорогоцінних металів зберігалася у відділеннях банку, зокрема у північно-східних воєводствах.
2 вересня 1939 року до статуту банку внесли зміни , які дали змогу збільшити фінансування військових потреб. Але вже 4 вересня ухвалили рішення про евакуацію зі столиці Польського банку , а також Міністерства фінансів. Спочатку планувалося виділити спеціальний залізничний транспорт, щоб вивезти співробітників та їхні родини, а також документацію та цінні папери зі складів. Проте вже 5 вересня план змінився: чиновникам сказали самостійно покинути Варшаву і вирушити на схід — до Любліна, куди переїжджало керівництво Міністерства фінансів і Польського банку. Однак фронт просувався так швидко, що польським фінансистам незабаром довелося переїхати до Луцька.
Перед польським керівництвом постала проблема організації вивезення золотого запасу зі скарбниці Польського банку. Одним із чиновників , відповідальних за евакуацію польського золота за кордон, був колишній начальник авіаційного управління Польського війська Людоміл Райський. Разом із заступником міністра фінансів і колишнім головою правління Польського банку Адамом Коцом Райському доручили за кордоном організувати закупівлю озброєння для Польського війська. Платити мали золотом, яке зберігалося в Польському банку.
Невдовзі Варшава стала прифронтовим містом. Міністр фінансів Евґеніуш Квятковський запропонував евакуювати золото за допомогою літаків компанії LOT. За початковим планом , золоті злитки мали доставити у Вільно, а звідти — в нейтральну Швецію. Однак Райський виступив проти цієї ідеї, стверджуючи, що літак типу Lockheed може перевезти лише 1,5 тонни золота за один рейс, а отже, щоб перевезти все золото, йому доведеться здійснити понад 50 рейсів. І це тоді, коли небо над Польщею контролює німецька авіація.
У результаті прем’єр Феліціян Славой-Складковський вирішив евакуювати золото на схід суходолом. 3 ,5 тонни дорогоцінного металу везли варшавськими міськими автобусами до Замосцю і розмістили в казематах фортеці. Близько 30 тонн відправили до Брестської фортеці, під охорону дислокованого там польського гарнізону.
Ситуація на польсько-німецькому фронті ставала катастрофічною. Людоміл Райський зажадав від командира гарнізону Брестської фортеці генерала Францішека Клееберґа негайно організувати евакуацію золота з Бреста. У відповідь Клееберґ заявив , що евакуації не буде, доки не проясниться ситуація на фронті. Заручившись підтримкою міністра закордонних справ Юзефа Бека, Райський зустрівся з маршалом Едвардом Ридзом-Сміґлим і розповів про ситуацію із золотом Польського банку. Головнокомандувач вирішив евакуювати злитки, наказавши міністрові Беку зв’язатися з посольством Польщі в Румунії й доручити послу Роджеру Рачинському організувати транспортний коридор для «золотого потягу».
Румунія погодилася на транзит польського золота через свою територію , але її влада попросила поляків поквапитися. У Бухаресті небезпідставно побоювалися, що німці дізнаються про таємну операцію, адже Румунське королівство кишіло агентами абверу.
12 вересня 1939 року «золотий» транспорт із Луцька прибув до польсько-румунського кордону в Снятині , його заховали у лісі. Наступного дня до кордону прибув потяг із Бреста. Залишалося дочекатися колони із Замосцю, але вона затримувалася. Колона могла потрапити під бомбардування або ж місцеві мешканці, скориставшись витоком інформації, могли організувати на неї напад. Та незабаром колона досягла місця призначення.
Проте з’ясувалося , що 70 скринь із золотом на загальну суму 22,6 мільйона злотих за наказом маршала Ридза-Сміґлого залишили в Дубні. Цю частину запасу мали передати в розпорядження Головного командування для поточних витрат. У ніч на 14 вересня все золото перевантажили на спеціальний залізничний склад, який незабаром перетнув польсько-румунський кордон. Так золотий запас Другої Речі Посполитої врятували від Гітлера.
Польські банки в руках більшовиків
Частина польського золотого запасу все ще перебувала у відділеннях Польського банку в північно-східних воєводствах. Після совєтської агресії 17 вересня 1939 року їхня доля була вирішена. 25 вересня у листі до Йосифа Сталіна голова совєтської Білорусі Пантєлєймон Пономарєнко зазначав:
У містах є приватні банки , кооперативні банки і Державний банк. У банках зберігається багато дрібних вкладів, чимало й великих. Вкладники вимагають грошей, десь їм виплачують обмежені суми, десь ще чекають інструкцій. Ми призначили в банки комісарів. Суми, які там залишилися, опечатані. Ми не вважаємо за можливе брати на себе будь-які банківські зобов’язання перед будь-ким. Дрібним вкладникам належить виплатити вклади з приватних банків. Великі вклади землевласників, капіталістів, вищих державних службовців і осадників Осадники — польські колоністи-переселенці, військовослужбовці Польського війська у відставці, члени їхніх сімей, цивільні переселенці − громадяни Польської Республіки, які після совєтсько-польської війни отримали земельні наділи на східних територіях Польщі. вважати національним надбанням , а після виплати дрібних вкладів приватні банки ліквідувати, залишити лише Державний.
5 жовтня 1939 року совєтська газета «Правда» опублікувала матеріал «Комуністи в боротьбі» , в якому розповідалося про входження Червоної армії до міста Ліда. Серед захоплених там трофеїв був залізничний склад із двома вагонами дорогоцінних металів, картинами та іншими цінними предметами зі скарбниці Польського банку. Однак частину активів банку в Ліді вдалося евакуювати. Готівку в іноземній валюті, що була в банківському сховищі, вивезли військовим потягом, який дістався Гродна.
Заступник старости Новоґрудка Вацлав Чайковський евакуював частину коштів , що зберігалися у відділенні Польського банку, до Вільна службовою автівкою. Потім гроші передали польському підпіллю. Кароль Ванькович, польський чиновник із Барановичів, також намагався врятувати кошти, які зберігалися в Польському банку. Та коли ситуація стала безнадійною, він роздав значну частину грошей представникам місцевої шляхти, осадникам і держчиновникам, які намагалися покинути охоплену війною Польщу.
Польській владі не вдалося евакуювати гроші , що зберігалися у відділенні Польського банку в Бресті. Зрозумівши, що транспорту для вивезення активів у них немає, працівники банку знищили паперові банкноти, що зберігалися у сховищі. У доповідній записці, яку секретарці ЦК КП(б) Білорусі Надєждє Ґрєковій надіслав заступник завідувача відділу кадрів ЦК КП(б)Б Іван Кравцов у жовтні 1939 року, зазначалося:
Коли тимчасове правління взялося до роботи , в банку не було ані гроша, крім 12 мільйонів злотих, які поляки прокололи, себто зіпсували. Тимчасове правління вжило всіх необхідних заходів, щоб зібрати кошти на покриття необхідних витрат. Наразі рахунки як обласної, так і районних тимчасових адміністрацій відкриті. Проте, варто зазначити, що керівники Поліського краю погано розгорнули роботу зі стягнення податків з купців та інших осіб.
Польській владі вдалося врятувати кошти , що зберігалися в депозитарії Вільнюської філії Польського банку. 20 вересня 1939 року до Вільна ввійшли совєтські підрозділи. Співробітники НКВС, побачивши, що банківське сховище порожнє, почали вимагати від керівника філії Яна Оскварки-Сєрославського видати місце зберігання цінностей. Йшлося про майже тонну золота та значну кількість коштовностей. Все це багатство знаходилося у Фонді національної оборони і призначалося на закупівлю озброєння для польської армії. Ще до того, як частини Червоної армії ввійшли до Вільна, воєвода Артур Марушевський сховав коштовності.
Невдовзі директор банку покінчив життя самогубством , вистрибнувши з вікна на другому поверсі Воєводського управління. Співробітники НКВС шукали «панське золото» по всьому Вільні, але нічого не знайшли.
На початку 1940 року , після передачі Віленського краю Литві, польські розвідники Лєшек Дашкевич і Міхал Рибіковський за допомогою японського віцеконсула в Каунасі Тіуне Сугіхара зуміли організувати евакуацію цінностей до Швеції.
Переклала Наталка Римська
Редакція висловлює вдячність сайту Nowa Europa Wschodnia за можливість публікації
