Наталя Ткачик: Нещодавно ви повернулися з Ізюмщини. Які там настрої?
Вікторія Амеліна: Люди щойно пережили багатомісячну окупацію, бачили, як руйнуються їхні міста, відчували свою безправність перед окупантами, не могли зв’язатися з родичами або ж ризикували задля цього зв’язку життям, підіймаючись на гору Кременець. Ті, що живуть у багатоповерхівках, сидять у дворах під під’їздами та куховарять разом. Ті, в кого приватні будинки, намагаються відновити звичний триб життя, але часом це не вдається, бо, наприклад, у городі досі лежить протипіхотна міна — її треба обходити, а нога болить після влучання уламка ще влітку.
НТ: Що відчуває людина, приїхавши в ці деокуповані місця?
ВА: Спершу радість, потім страх зачепити чужі почуття, потім знову радість, бо люди пригощають тебе яблуками й горіхами з садів і готові з тобою обійматися після важких розмов про війну й окупацію.
НТ: На Ізюмщині ви побували у батьків поета й активіста Володимира Вакуленка, якого викрали окупанти. Коли і як зник їхній син?
ВА: Батькам Володимира, звісно, дуже важко. Я б не хотіла додавати емоційних деталей, адже це інтерв’ю можуть прочитати і вони, й інші родичі Володимира, його друзі. Зараз час, коли потрібно особливо берегти одне одного. Надмір емоційних історій в інтернеті не допомагає нам перемогти — такі історії збирають лайки в соцмережах, але ретравматизують безпосередніх учасників подій.
НТ: Гаразд. Розкажіть тоді про щоденник Володимира, який він для безпеки закопав перед викраденням.
ВА: Володимир у присутності батька закопав зошит під вишнею в саду 23 березня 2022 року. А наступного дня окупанти забрали Володимира й відтоді додому в Капітолівку він уже не повертався.
Ми разом з батьком Вакуленка викопали щоденник. Спершу копав батько і дуже засмутився, коли не зміг знайти зошит. На нього було боляче дивитися, адже це фактично останнє, що син доручив йому перед викраденням — передати щоденник нашим, коли Ізюмщина знову стане вільною. Тому я продовжила копати й помітила згорток трохи вбік від місця, де шукав Володимир Григорович. Я стараюсь менше користуватися фейсбуком, але того ж вечора знайшла можливість написати про свою знахідку, адже це те, про що потрібно було повідомити правозахисній та літературній спільнотам.
НТ: Чим саме цінні ці записи?
ВА: У своєму щоденнику Володимир Вакуленко фіксував події в окупованій російськими військовими Капітолівці, писав про віру в перемогу та хвилювання за свого сина. Щоденник закінчується словами: «Усе буде Україна. Я вірю в перемогу».
Щоденник Володимира Вакуленка. Джерело: Вікторія Амеліна / фейсбукНТ: У якому стані цей щоденник і де він зараз?
ВА: Поки що щоденник на тимчасовому зберіганні в Харківському літературному музеї. Було б неправильно, якби хтось залишив його в себе, музей подбає про нього краще. Коли я відкрила пакет зі щоденником, ще на Ізюмщині, папір був вологий. Володимир загорнув щоденник лише в один прозорий поліетиленовий пакет, і так зошит пролежав у землі пів року. Я хвилювалася, щоби папір не зіпсувався остаточно. Радилася з директоркою львівської бібліотеки Тетяною Пилипець та власне з директоркою Харківського літературного музею Тетяною Пилипчук. Тому спершу вклала сторінки щоденника між сторінок книжки, щоби трохи «відтягнути» вологу.
НТ: Говорять, що планується видання щоденника. Але чи це не суперечитиме авторському праву, адже сам поет напряму не давав дозволу на публікацію?
ВА: Володимир, я певна, хотів би, щоби щоденник прочитало якомога більше людей. Але, справді, існує проблема з авторськими правами. Поки є надія, що Володимир живий, права належать йому, а отже, той, хто ризикнув би опублікувати щоденник, — наражається на ризик порушення його авторських прав. Тому ми поки й не публікуємо. Хоча виходить, що ми шануємо закон більше за волю автора, людини, яка в жахливому полоні, або загинула. Така ось етично-правова дилема. Але вирішую її не я: є батьки Володимира, його старший син, правозахисні організації, Центр громадянських свобод, ZMINA, український ПЕН, Харківський літературний музей.
Вірю, що нам вдасться вчинити якнайкраще. Хоча, можливо, найкраще було б і не зважати на закон, а передати цей щоденник одразу, наприклад, Сергію Кислиці, Український дипломат, з 2020 року — постійний представник України при Організації Об’єднаних Націй. аби він показав його на засіданні ООН, щоби всі бачили, що Росія робить з українськими письменниками, а ім’я Володимира прозвучало у світі.
Я насправді почуваюся трішки винною, що чогось такого для Володимира не зробила, що мені все ж важливим виявився також закон, не лише його воля. Але, зрештою, ми ж і воюємо, зокрема, за правову державу, за те, щоби жити за законами України.
Взагалі все ще хочеться вірити, що Володимир повернеться і зможе все розповісти і доредагувати, а може, і дописати щоденник.
НТ: Широкомасштабна війна застала вас із сином за кордоном. У перші дні після 24 лютого ви приїхали в Україну, в той час, як із неї виїжджали тисячі біженців. Що вас змусило повернутися?
ВА: Мені здалося неможливим залишитися за кордоном. Я розуміла, що потрібна в Україні, що зможу волонтерити, приймати тих, хто евакуюється тощо. Зрештою, в мене була команда Нью-Йоркського літературного фестивалю, розкидана по всій країні, зокрема на Донеччині. Ми тоді тримали зв’язок, працювали над фестивальною заявкою, обговорювали тему фестивалю, програму. Я не могла не поїхати до своєї команди, друзів, колег.
Проводити фестиваль поза Нью-Йорком на Донеччині ми не плануємо. Взагалі думаю, на першому фестивалі ми насправді будемо багато плакати, а потім уже читати поезію, обговорювати літературу. Адже всюди на Донеччині і Луганщині так багато загиблих, і серед цивільних, і серед тих, хто приєднався до ЗСУ. Як ми зможемо проводити там фестиваль, знову співати, знову розважати дітей? Але нам здається, що ми маємо зібратися в Нью-Йорку після перемоги і принаймні подумати про майбутнє — тому ми придумали хештег #вНьюЙоркуПісляПеремоги.
НТ: Як з’явилася ідея Нью-Йоркського літературного фестивалю у прифронтовому селищі на Донеччині?
ВА: Я вперше побувала в українському Нью-Йорку 2005 року. Тоді він офіційно називався Новгородським, але місцеві пам’ятали, що Новгородське — це назва, яку містечку дали совєти, а не справжні засновники. Там усі жартували, що вони з Нью-Йорка. Тож коли 2014-го почалася війна, а я почала їздити в прифронтову зону з виступами, з’явилася ідея фестивалю. Я власне теж жартувала, що, мовляв, ми ж могли б зробити Нью-Йоркський літературний фестиваль. А в травні 2021-го я чомусь нарешті наважилася і разом з Олександрою Папіною, культурною менеджеркою з Краматорська, поїхала до Нью-Йорка розмовляти з місцевими активістами про ідею фестивалю. Активісти виявилися класними людьми, тож ми взялися за справу і в жовтні 2021-го відбувся перший Нью-Йоркський літературний фестиваль на Донеччині. Так співпало, що 1 липня 2021 містечко вже й перейменували в Нью-Йорк; громада боролася за це з 2016 року.
НТ: Наскільки культура загалом має вплив? Якби такі українські заходи, як Нью-Йоркський літературний фестиваль, відбувалися періодично на сході України з моменту відновлення незалежності 1991, — то чи це б могло вплинути на свідомість людей?
ВА: Винен агресор, а не жертва. Це ж Росія напала на український Крим, на українські Донеччину і Луганщину, а потім і на інші міста. Тож відвернути велику війну могли лише російські діячі культури, не українські.
НТ: Як письменниця Амеліна стала волонтеркою?
ВА: Та якось непомітно. Я почала волонтерити ще як айтішниця 2014-го. Тобто мій роман «Синдром листопаду» тоді вже був виданий, але все-таки я в основному працювала в айті. Волонтерити з айті було легко, адже айтівці відразу скидаються досить великими сумами, й відповідно вже не потрібно працювати з соцмережами.
Я б узагалі не називала себе волонтеркою. За всі ці роки війни значення цього слова змінилося, і я до кінця не розумію, що воно означає. Я просто стараюсь допомагати — і військовим, і іншим людям, які цього потребують. На рівні фестивалю НЛФ чи приватно.
Вікторія Амеліна на Чернігівщині. Джерело: Вікторія Амеліна / фейсбукНТ: Разом із представниками правозахисної організації Truth Hounds ви документуєте воєнні злочини РФ в Україні. Як це відбувається на практиці? Який із них вас вразив найбільше?
ВА: Я не знаю, як обрати найбільше страждання. Немає такої шкали. Крім того, до речі, не всі опитані підписують дозвіл на передачу інформації медіа.
Документування воєнних злочинів в основному полягає в роботі зі свідками та постраждалими, адже головне у майбутніх справах — це саме людські свідчення. Українські правозахисні організації використовують різні методики. У Truth Hounds ми відразу записуємо, набираємо свідчення на ноутбуці, потім разом перечитуємо, уточнюємо дані, дати, локації. Часто просимо свідка намалювати схему: де розташовувалися блокпости, техніка, а де сталися ті чи інші події, які мають ознаки воєнного злочину. Якщо на місці є уламки снаряду, дірки від куль у стінах тощо, то ми фіксуємо це на відео. Людей ми не знімаємо, адже людина на камеру говорить інакше. А нам важливий не сюжет і емоції, а деталі, які можуть виявитися значущими в справі. Адже буде прикро, якщо через неякісну роботу зі свідками важлива справа розсиплеться в суді й винні не будуть покарані.
Я, звісно, не є досвідченою документаторкою і ще часто помиляюся, забуваю уточнити якісь деталі, але намагаюся покращувати свою роботу під керівництвом досвідчених колег. У будь-якому разі працівники правоохоронних органів поки що мають не набагато більше досвіду у документуванні саме воєнних злочинів, ніж ми, новачки в Truth Hounds чи інших правозахисних організаціях. Тож правоохоронці раді допомозі, адже роботи, тобто воєнних злочинів, завдяки російським військовим тепер надто багато.
НТ: Чи в Україні зараз є місце для російської культури? І чи можливий публічний діалог із «хорошими русскіми» і чому?
ВА: Немає, звісно. Я розумію, що колись, за багато років, буде, але ми не маємо ресурсу про це зараз думати. Весь наш ресурс потрібно спрямувати на те, що допоможе нам перемогти.
Для мене діалог із російськими авторами неможливий: у березні 2022-го я підписала спільну заяву всіх членів українського ПЕН, яка пояснює, що діалог ми зможемо вести лише тоді, коли останній російський солдат покине територію України. Я підписала і дотримуюсь нашої домовленості. Для мене важлива солідарність. Хоча я люблю дискутувати і, думаю, отримала б навіть певну сатисфакцію, поспілкувавшись на сцені навіть з не дуже хорошими росіянами. Я вмію дебатувати без емоцій. Але повторюся: я підписалася під солідарною позицією українських авторів ПЕН і не буду порушувати домовленість, поки ми так само солідарно не ухвалимо якесь інше рішення.
Під час війни ми, на мій погляд, не можемо жити і працювати «кожен сам за себе», ми маємо бути командою. Водночас я не думаю, що тих із нас, хто веде діалог з росіянами, потрібно якось надто гостро критикувати. Ми навпаки маємо навчитися домовлятися передусім між собою. Наша взаємодія між собою важлива для перемоги, а отже, ми не можемо її підривати.
НТ: Як після 24 лютого зміниться або вже змінилася ваша творчість і українська література загалом?
ВА: Я не можу зараз писати художню літературу. Написала кілька віршів, але й вірші ці дуже аскетичні. А українська література, думаю, припинить бути провінційною: ми будемо писати про універсальні цінності, а не пояснювати світу себе.
НТ: Що ви першим зробите після звістки про Перемогу?
ВА: Поїду в українські Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Бахчисарай. У Херсон я сподіваюся поїхати ще до остаточної перемоги, адже там є дорога мені людина, яка дуже чекає на наших.
