На початку ХХ століття західна класична музика переживала кризу. Композиторський метод, до якого найбільші майстри вдавалися майже 300 років, вичерпав себе. Постала дилема: писати музику за старими принципами, ризикуючи наслідувати попередників, чи компонувати її по-новому, за правилами, які ще потрібно було продумати для гармонії, мелодії та форми музичного твору?
Лише трьох композиторів, які відмовилися від старих принципів і приєдналися до «музичної революції», широка публіка вважала беззаперечними майстрами: Белу Бартока (1881–1945), Іґоря Стравінського (1882–1971) та Албана Берґа (1885–1935). Через багато років кожен із них мав чималий вплив на творчість Вітольда Лютославського, який з’явився на світ у розпал музичної кризи.
Юність та перші кроки в музиці
Лютославський народився 25 січня 1913 року в сім’ї шляхтичів, які володіли землями в селі Дроздово під Ломжею. Місто в північно-східній Польщі, у Підляському воєводстві. Батьки майбутнього композитора — інженер-агроном Юзеф Лютославський і лікарка Мар’я із роду Ольшевських — були музично обдаровані. Обоє грали на піаніно, а з часом Юзеф розвинув свою гру до віртуозності.
Вітольда переважно виховувала мама, проте ним займалася і родина по батьковій лінії. Землевласники, священники, філософи, хіміки та коментатори Платона... Рід Лютославських завжди славився непересічними особистостями.
Під час Першої світової війни родина Лютославських переїхала до Москви, де Юзеф із братом Мар’яном діяли в русі за незалежність Польщі.
Батько був задіяний у підпільному русі емігрантів, які формували польські військові підрозділи — у відповідний час мали виступити за звільнення Польщі.
Батька та дядька Лютославського арештували і 1918 року за наказом Фелікса Дзержинського розстріляли. Після відновлення незалежності Польщі Вітольд із мамою та двома старшими братами повернулися на батьківщину. Оскільки родинний маєток у Дроздові на річці Нарев був зруйнований, Лютославські оселилися у Варшаві.
Вже в дев’ятирічному віці (за іншою версією — в одинадцятирічному) Вітольд почав писати музичні твори. Він вчащав до елітної гімназії імені Стефана Баторія та активно займався музикою. Гри на скрипці його навчала відома скрипалька Лідія Кмітова.
Цікаво, що композиції Вітольд почав навчатися тільки в 14 років — приватні уроки йому давав Вітольд Малішевський, забутий сьогодні композитор і диригент. Коли у юного учня закінчилися гроші на навчання, педагог вирішив продовжувати заняття безкоштовно, взявши з Лютославського обіцянку, що той одного разу подібним чином допоможе якомусь молодому композитору. Вітольд дотримав слова і через багато років заснував стипендію свого імені, яка багатьом польським музикантам відкрила дорогу в найкращі європейські музичні училища.
1931 року Вітольд почав вивчати математику у Варшавському університеті, проте покинув навчання й вступив у консерваторію. З 2008 року — Музичний університет імені Фридерика Шопена. Після закінчення закладу його визнали найвидатнішим випускником від часів Шопена.
Незабаром Лютославський завершив роботу над «Симфонічними варіаціями», з якими виступив навесні 1939 року — композитор вважав це своїм офіційним дебютом.
Воєнний період
Восени 1939 року я планував їхати до Парижа — продовжувати вивчати композицію, проте почалася Друга світова війна і я поїхав до Кракова як керівник військової радіостанції у штабі.
Вітольд Люстославський потрапив до німецького полону, проте пробув у ньому всього вісім днів — йому вдалося втекти. Композитор пішки подолав близько 400 кілометрів, щоб дістатися окупованої Варшави, де перебували його мама і найстарший брат Єжи.
У столиці Вітольд заробляв на життя, граючи на піаніно у дуеті з музикантом Анджеєм Пануфником у кав’ярнях «Арія», «У актрис» та «Мистецтво і мода» (зараз на її місці розташований готель Sofitel Warsaw Victoria). Для цих виступів Лютославський написав «Варіації на тему Паганіні» — твір, який сьогодні виконують практично всі світові фортеп’янні дуети. Також під час окупації Лютославський брав участь у таємних концертах у приватних домівках. Їх влаштовували, щоб зібрати кошти на допомогу митцям, які переховувалися, зокрема для Владислава Шпільмана.
За кілька днів до початку Варшавського повстання Вітольд Лютославський разом із матір’ю покинув столицю. Вони поселилися у його тітки на віллі під Варшавою. Позаяк добиратися туди потрібно було пішки, композитор узяв із собою лише одну валізу із найнеобхіднішим, залишивши вдома всі ноти, крім двох циклів варіацій і дипломної Lacrimosa. Коли 1945 року Вітольд Лютославський повернувся в зруйноване місто, він зрозумів, що всі його довоєнні рукописи згоріли.
Після війни
До композиторської роботи Лютославський повернувся, коли закінчилася війна. Тоді існувала велика потреба у так званій прикладній музиці, тож він заробляв тим, що писав твори для музичних шкіл, малих гуртів, радіостанцій, а також — компонував музику на замовлення варшавських театрів. Композитор часто брав за основу народні мелодії, надихаючись творчістю Белли Бартока. 1947 року Вітольд Лютославський завершив «Симфонію №1». Вінцем періоду, пов’язаного з польським фольклором, став монументальний «Концерт для оркестру» (1954), перший із шедеврів Лютославського. Сьогодні це хіт світової симфонічної музики.
У повоєнні роки Вітольд Лютославський працював на радіо, був активним діячем Спілки польських композиторів, проте 1948 року вийшов із неї, позаяк не хотів миритися із чимраз більшим впливом соцреалізму.
Відразу після війни композитор одружився з Мар’єю Данутою Диґат, з якою познайомився під час одного зі своїх концертів у кав’ярні. Подружжя було нерозлучним. Данута допомагала Вітольду в його композиторській роботі, переписуючи готові рукописи. Її почерк настільки схожий на почерк чоловіка, що у дослідників іноді виникають проблеми з визначенням того, хто написав той чи інший фрагмент твору.
1948 року композитор завершив «Симфонію №1». Під час її прем’єри на концерті, що відкривав IV Міжнародний конкурс імені Фридерика Шопена, совєтські члени журі покинули зал на знак протесту проти «формалізму», а Влодзімєж Сокорський У 1945-1948 роках — секретар ЦК профспілок, а в 1952-1956 роках — міністр культури і мистецтва, один з головних ідеологів соцреалізму. після концерту зазначив: «Такого композитора як Лютославський потрібно кинути під трамвай».
Однак саме цей твір прославив Лютославського як видатного польського симфоніста, яких не було з часів Шимановського, а той же Сокорський уже в 1960-ті роки назвав симфонію важливим етапом в історії польської музики.
Прислухавшись до намови Владислава Шпільмана, Вітольд Лютославський також написав 35 пісенних і танцювальних композицій (вальси, фокстроти, танго), які підписував псевдонімом Дервід. Варто зазначити, що Лютославський не любив цього музичного жанру і соромився своїх робіт. Тому, коли через багато років журналіст Боґуслав Мацєєвський дізнався і оприлюднив той факт, що Дервід — це насправді Вітольд Лютославський, композитор не на жарт розлютився.
Як і більшість митців, Лютославського приголомшило проголошення соціалістичного реалізму на сумнозвісному Лаґувському з’їзді 1949 року. Тоді на з’їзді в Лаґув-Любуському представники совєтської влади нав’язали польським митцям доктрину соцреалізму. Після з’їзду закрили такі важливі часописи як Ruch Muzyczny і Kwartalnik muzyczny.
Мені здавалося, що виконувати будуть тільки мою так звану прикладну музику, а мої головні твори лежатимуть у шухляді до кінця мого життя.
Час експериментів
Пошуки власного художнього методу Вітольда Лютославського розпочалися того ж таки 1949 року, зокрема з написання «Увертюри для струнних інструментів». Тоді композитор ще не міг самостійно розв’язати три проблеми нової музики, тому він часто вдавався до готових рішень.
Роботу ускладнювала політична ситуація в Польській Народній Республіці та нав’язуваний соцреалізм. Влада вимагала музику для мас, написану за найпростішими правилами, які залишило по собі ХІХ століття, а писання нової музики вважалося ледь не зрадою. Тож Лютославський експериментував потайки.
Однак у нашій країні цей період закінчився набагато швидше, ніж у Радянському Союзі та інших країнах Центральної та Східної Європи. 1955 року владу вже не цікавило те, яку музику пишуть композитори.
У середині 1950-х «відлига» пом’якшила політику щодо представників творчих професій, а Міжнародний фестиваль сучасної музики «Варшавська осінь», який проходив у Варшаві з 1956 року, став символом закінчення ізоляції польських музикантів. На ньому Вітольд Лютославський представив авангардні композиції, які були виразниками його пошуків власної художньої мови.
«Відлига» дала змогу композитору змінити стиль. Новий період у його творчості, пов’язаний із додекафонічною музикою, відкрили «П’ять пісень на слова Казімєжи Іллаковіч». Написані в 1956-1958 роках, зараз вони вважаються одним із найкрасивіших його творів. За основу Вітольд Лютославський узяв поетичну збірку «Дитячі рими», яка також стала джерелом натхнення для Кароля Шимановського при створенні пісенного циклу.
Я навмисне взяв дитячі тексти — щоб цей експеримент із дванадцятизвуччям мав елементарні риси, такі геть спрощені.
У цьому творі композитор уперше звернувся до дванадцятитонової системи, запропонованої Арнольдом Шенберґом, яка стане характерною для його музики в наступні роки.
У «П’яти піснях» вперше знайшла вияв застосування нова, індивідуальна гармонійна система Лютославського. В її основі лежать акорди, що містять всі 12 тонів.
У «П’яти піснях» ця система з’являється, щоправда, ще в скромних масштабах, але вже є вихідною точкою для цілком оригінального гармонійного світу, характерного майже для всіх наступних творів Лютославського.
Варто наголосити на тому факті, що він приділяв настільки багато уваги гармонійно-мелодійної організації своєї музики, оскільки пріоритетність цих елементів у музиці — очевидна для багатьох поколінь європейських композиторів із часів щонайменше Дюфаї — у другій половині XX століття дуже часто або ставилася під сумнів, або взагалі відкидалася.
Перше виконання «П’яти пісень» Вітольда Лютославського відбулося в той період, коли величезний успіх у публіки мала «Жалобна музика» — твір до річниці смерті Бартока з присвятою à la memoire de Béla Bartók «Пам’яті Бели Бартока» (франц.) — роботу над яким Лютославський закінчив у січні 1958 року.
Ця музика поклала для мене початок нового періоду і була результатом тривалих творчих експериментів. Я намагався створити такий комплекс художніх засобів, які б стали моїми рисами стилю. А цей твір фактично і є перше слово, вимовлене цією новою для мене мовою.
«П’ять пісень» Вітольда Лютославського, дійсно, стали справжнім проривом у його творчості, який відкрив шлях композитору до світової слави. У 1960-х роках «Жалобна музика» ввійшла до числа найбільш часто виконуваних польських музичних творів. Вітольду Лютославському почали надходити цікаві пропозиції з-за кордону і, забезпечивши собі таким чином фінансову стабільність, тепер він міг зосередитися на писанні нової музики.
«Вовк-самітник»
Наступний після «Жалобної музики» період у творчості композитора, відповідно до загальноприйнятої класифікації, починається твором Jeux vénitiens («Венеційські ігри»), вперше виконаним на бієнале у Венеції 1961 року. У «Венеційських іграх» Вітольд Лютославський створив техніку, яку називав «контрольованою алеаторікою» або ж «методом колективного ad libitum». Йдеться про допускання випадковості у творі, про музику, що твориться ніби волею випадку. Алеаторика на довгі роки стала головною характерною особливістю творів Вітольда Лютославського, а «Венеційські ігри» — композицією, яка неодмінно згадується в книгах про музику XX століття. Музикознавець і критик Стефан Яроцінський писав із Венеції:
З нової музики найбільший відгук викликали й найбільше похвал серед музикантів зібрали «Венеційські ігри» — найновіша і ще не завершена алеаторична, але вельми оригінальна композиція Лютославського.
Значною мірою саме завдяки цьому твору Лютославського почали ототожнювати з авангардним напрямком у музиці. Прикметно, що варшавська публіка прийняла «Венеційські ігри» набагато прохолодніше, ніж кількома роками раніше «Жалобну музику».
У наступні роки Лютославський створив низку видатних творів, які стали свого роду підбиванням підсумків його пошуків власної мови і композиторських досягнень: «Струнний квартет» (1964), «Симфонію №2» (1967), Livre pour orchestre («Книга для оркестру», 1968), «Концерт для віолончелі та оркестру» (1970), Les espaces du sommeil («Простір сну») для баритона й оркестру на слова Робера Десноса (1975) і Mi-parti для симфонічного оркестру (1976), а також синтетичні твори, «Ланцюг II» (діалог для скрипки та оркестру, 1985), «Концерт для фортепіано та оркестру» (1987), цикл пісень Chantefleurs et Chantefables («Пісні-квіти й пісні-казки», 1990), «Симфонія №3» і «Симфонія №4» (1983 і 1992 роки відповідно).
У передостанній «Симфонії №3» композитор із ювелірною майстерністю об’єднав найважливіші елементи свого індивідуального стилю: дванадцятитонову гармонію, контрольовану алеаторику, протиставлення «важливих» і «незначних» ідей, а також «тонкі фактури». У ній звучать відповіді на три основні проблеми, пов’язані з гармонією, мелодією і формою. Драматичний «сюжет» симфонії — копітке вибудовування музики з розрізнених елементів — є віддаленою паралеллю з боротьбою, якій Лютославський присвятив своє творче життя.
У Панорамі музики ХХ століття зріла творчість Вітольда Лютославського є одним із найоригінальніших явищ, яке не можна віднести до жодного з панівних стилістичних напрямків століття.
Одного разу американський журналіст запитав у мене: «Ви належите до якогось кола чи ви самотній вовк?» Я відповів: «Я — вовк-самітник».
Визнання
Творчість композитора отримала неодноразові докази визнання. Лютославський читав лекції в європейських та американських музичних університетах. Його як одного з найбільш авторитетних фахівців сучасної музики обрали почесним членом Міжнародного товариства сучасної музики. Багато європейських та американських університетів, зокрема Варшавський, Чиказький, Глазго та Кембриджський, надали польському композитору звання почесного доктора.
Талант — це привілей, а не заслуга. Митець, який творить, не має права вважати його своєю власністю. Це довірене майно, призначене для передачі іншим людям у формі готових, виконуваних творів.
Вітольда Лютославського нагороджували численними преміями, зокрема найвищою польською нагородою — Орденом Білого орла, а також «Музичним Нобелем», тобто Polar Music Prize. Міжнародна премія, що присуджується щорічно окремим людям, групам або організаціям за виняткові досягнення у створенні або просуванні музичних творів.
Вітольд Лютославський помер у Варшаві 7 лютого 1994 року.
Редакція висловлює вдячність платформі Nіnateka за можливість публікації
Переклала Марія Шагурі
