Мені 83 , я — діджейка, і це прекрасно! Я не соромлюсь свого віку — я його люблю. Іноді жінки мене запитують, чому я не приховую, скільки мені років. А що, я повинна брехати? Знаєте, людина вільна тоді, коли вона чесна. Ось, наприклад, моє волосся сиве і я ніколи не намагалася цього приховати чи якось змінити. Не вдавалася до жодних омолоджувальних процедур.
Я була першою в Польщі , хто наважився популяризувати активну старість. Мій другий чоловік був дипломатом і наприкінці 80-х ми кілька років жили в Швейцарії. На тамтешньому телебаченні транслювалися програми для і про людей похилого віку. Ведучі теж були літні. Потім ми повернулися до Польщі, а тут — нічого такого. Я запитувала журналістів: чому ви не робите матеріали про літніх людей? А вони мені так просто у відповідь: ой, та хто буде дивитися на тих старих.
Парад яскравих літніх
Я все життя пропрацювала у виправному закладі для підлітків і дуже любила свою роботу. Можна сказати , я зробила кар’єру: стала директоркою цього закладу. А потім на початку 90-х пішла на пенсію. І раптом виявилося, що я, як і інші старші люди, — нуль. Я не могла з цим змиритися, тому почала працювати в клубі для пенсіонерів, організовувала там різні вечірки й лекції. Тоді ці осередки були далеко не на такому рівні, як сьогодні, але вони існували. Там діяли і театральні, і музичні, і танцювальні студії, постійно щось відбувалося, але ні преса, ні телебачення, ні суспільство цим не цікавилися. Мені було боляче від цього, тому я хотіла показати на всю країну: пенсіонери — це люди, які можуть ще дуже багато, позаяк мають досвід, енергію і час.
Так поступово виникла ідея організувати парад літніх людей. Я пішла до мерії , а там відповіли, що провести такий захід — дорого і це нікому не потрібне. І все ж я хотіла показати, як виглядає інша старість. Що старий — не значить незграбний, немічний чи негарний. Врешті я знайшла фонд Zaczyn, який взявся за організацію параду. На перший захід, який ми провели 2014 року, до столиці з’їхалося понад 16 тисяч людей з усієї Польщі. І тоді громадськість побачила: старість може бути яскравою, веселою і красивою. Ми проводили такий парад щороку, аж поки не почалася пандемія.
Інше покоління — інше ставлення
У молодості я трохи подорожувала світом. Мабуть , це і вплинуло на мене. Вперше поїхала 1973-го в США зі своїм першим чоловіком, який був професором в Університеті Адама Міцкевича в Познані. Він отримав двомісячну наукову стипендію в Америці й узяв мене з собою. Мене дуже дивувало , що на Заході 16-річні підлітки вже можуть вести самостійне життя. Діти лікарів, професорів чи інших поважних, відомих, заможних людей у віці 12 років розносили газети: для них було цілком нормально заробляти кишенькові гроші.
Для мене , вихованої в іншій культурі, це здавалося дивним. Бо ж у нас як було: якщо дитина заробляє, значить сім’я не має грошей. А там ішлося не стільки про кошти, скільки про виховання самостійності. Ми в Польщі нарешті прийшли до такого розуміння, хоча й досі дехто вважає, що за дитиною потрібно доглядати до старості. Так само діти не зобов’язані присвячувати своє життя батькам. Можуть, але не мусять. У мене є двоє чудових синів, і коли ми збираємося з їхніми родинами, говоримо, згадуємо, сміємося — я відчуваю безмежне щастя. Для мене дуже важливо, що вони хочуть цих зустрічей і приділяють мені свій час.
У житті літніх людей багато самотності. Навіть якщо ми з сім’єю — ми все одно переважно самотні. Старші люди , попри хороші контакти з молодшим поколінням, сприймаються по-іншому. Так, їх запрошують у гості, але якщо вони не прийдуть — теж добре. Але нині змінюється ставлення до місця в суспільстві літньої людини. У час моєї молодості більшість бабусь сиділа вдома. А зараз покоління, якому за 60, напрочуд діяльне. Ці люди прийняли естафету і демонструють свою активність.
За діджейським пультом
Старість — просто інший розділ життя. Це період , коли ви можете робити те, що завжди хотілося, але на що бракувало часу в молодості. Я показую, що старість може бути красивою, а не сірою і нудною. Знаєте, старим можна бути і в 30, а можна залишатися молодим, коли тобі за 60.
Я за діджейським пультом уже майже чверть століття. Виступала у багатьох європейських столицях. Вперше за кордоном грала в Лондоні , на відкритті фестивалю «Кінотека». Також на парадах рівності в Празі й Варшаві. Я не ділю людей , для мене найголовніше в кожному — добро і любов.
Усе почалося на зламі тисячоліть. Був кінець 90-х , я організовувала вечірку для літніх і запросила на неї грати діджея. Подивилася, як і що він робить, яке обладнання має, і подумала: і я так можу. Необхідна апаратура була в нашому клубі, я тільки купила платівки й навчилася запускати музику з комп’ютера. Звичайно, це викликало різні реакції. Дехто казав щось на кшталт: «Та яка з неї діджейка? Ввімкнула якусь музику і вже діджейкою зветься». Та не я придумала , що людину, яка грає на вечірках, так називають. Також інтернет-користувачі писали, що в моєму віці бабуся повинна сидіти на лавці біля дому, а не влаштовувати дискотеки.
Звісно , спочатку мені було прикро чути й читати подібні слова. Я все думала: невже така діяльність — лише для молодих? Та немає такого заняття, яке можуть робити тільки юні. Добре, якби я танцювала стриптиз, то можна було б сказати, що старій нема вже чого показувати. Але коли йдеться про музику — вік не має жодного значення. Згодом я перестала зважати на негативні коментарі, бо зрозуміла: якщо хтось сприймає життя обмежено — я тут ні при чім.
З іншого боку , я отримувала безліч вдячних відгуків. Пам’ятаю, один чоловік написав, що колись теж грав, але залишив це заняття, бо думав, що вже занадто старий. А коли побачив мене, то знову став за пульт. З не меншою симпатією про мене відгукувалися молоді діджеї.
Чого хоче публіка
У моєму репертуарі багато найрізноманітнішої музики. Спершу я дивлюся , яка аудиторія прийшла на вечірку. Одне діло грати для молоді, а зовсім інше — для старших. Також я підбираю композиції відповідно до регіону, міста чи села. Наприклад, на Підляшші полюбляють диско-поло та клубну музику, а вечірка у Свєнтокшиському воєводстві не може обійтися без фольку.
Я граю для людей і хочу , щоб вони танцювали й веселилися під музику, яку люблять. Часом бачу, як у декого на очі навертаються сльози, коли вони чують ту чи іншу пісню. Можливо, мої вечірки люблять власне за те, що за ті шість-сім годин, коли я за пультом, я дарую людям радість, намагаюсь повернути їм найдорожчі спогади.
Кожен має право вибору. Хтось полюбляє відвідувати оперу й філармонію , а хтось обожнює диско-поло. Різні смаки людей часто залежать від рівня освіти. Одні навчалися музики з дитинства, тому хочуть слухати складні композиції. А іншим подобаються прості ритмічні мелодії зі зрозумілими словами. А для мене будь-яка музика прекрасна.
У пошуках дому
Музика в моєму житті від народження. Нею захоплювався дідусь. Він працював директором залізничної станції , а у вільний час співав у церковному хорі й грав на органі в костелі. Пам’ятаю, у нього на стіні висіли гітара, мандоліна, скрипка і навіть був малий орган. Коли ми приїжджали в гості, він завжди давав мені цимбали. Уся велика родина збиралася за столом, мама та її сестри чудово співали, а їхні брати грали на баяні й скрипці. Це був прекрасний час. А потім війна поставила всьому край.
Я народилася на території сучасної Білорусі Селище Подсвілля, Вітебська область. наприкінці 38-го року , і моє дитинство було сумним. Батьки були освічені, мали трохи грошей і якесь майно, відповідно їх занесли до списків тих, кого вивозили в Сибір. Тому ми були змушені постійно втікати, переховуватися по знайомих, переїжджати з одного населеного пункту до іншого. У нас роками не було дому. Я навіть не могла нікому сказати, хто я, з якої родини, хто мої батьки. Пам’ятаю, коли ми були у Вільнюсі , жили там у якихось знайомих, у крихітній квартирі, в якій наше ліжко було сховане за книжковою шафою.
Пізніше , вже після війни, 1946 року ми виїхали до Польщі — спочатку до Вроцлава , потім до Варшави. Їхали впродовж місяця потягом у вагонах для худоби. У Польщі спочатку було важко, до нас ставилися як до «руських», хоча ми були поляками.
Мабуть , через усе це пережите в дитинстві, однією з найбільших цінностей у житті я вважаю дім і спокій. Це основа, особливо для того, щоб виховувати дітей і прищеплювати їм гідність, віру у власну цінність, унікальність. Дім дає силу, коли тобі в ньому постійно кажуть, що ти красивий, гарний і коханий.
Що таке щастя?
Я багато працюю. Граю сети мінімум двічі на тиждень. Часом вони тривають до четвертої ранку. І весь цей час я на ногах. Наступного дня я довго сплю , бо мушу відновити сили. І встаю тільки, щоб погодувати й погладити своїх двох котів. Я ніколи не курила і не вживала алкоголю. Намагаюся добре харчуватися, їсти менше жирної їжі і копченини. Правда, дуже люблю випічку й не хочу від неї відмовлятись. Ці всі, здавалося б, очевидні речі насправді привносять у життя багато задоволення.
Не люблю просити про допомогу. Самостійність — ось що якомога довше тримає нас при житті. Незалежність дає силу. Я ні в чому себе не обмежую , я здатна утримувати себе і котів — для мене це ті маленькі задоволення, з яких складається щастя. Тому що щастя, про яке всі так говорять і повсюдно його шукають, — це внутрішня радість. Тож потрібно так організувати своє життя, щоб було більше речей, які приносять цю радість.
Я щаслива , що не хворію, що можу піти в магазин і купити сумку за 70 злотих Приблизно 15, 4 євро. на розпродажі. Вона не повинна коштувати десятки тисяч. Правда , я таких грошей і не маю, та якби вони в мене і були, я б віддала їх на благодійність, скажімо, на притулок для тварин.
*
Людина живе , допоки їй цікаво. Коли зникає інтерес — людина вмирає. У літньому віці нам потрібні захоплення, улюблені заняття, прийняття суспільства, хороші взаємини з родиною й друзями. Я знаю одну жінку, якій 92. На вечірках вона так запалює і танцює, що спершу я не могла повірити, що їй аж стільки років. От дивлюся на неї і хочу так само жити в її віці.
Моя порада проста: опануйте страхи , заспокойтеся, дбайте про себе, врешті, полюбіть себе, станьте трохи егоїстами. Вкладайте більше в себе, а не в дітей чи онуків. Життя — це найбільший дар.
Записала Олена Міщенко