Назву Villa la Fleur придумала дружина. Це така собі парафраза мого прізвища — Рофлер, яке має швейцарське походження. А ще fleur — «квітка» французькою. Тобто вілла «Квітка», розкішна будівля, в якій я розмістив картини, скульптури, рисунки й графіку з моїх колекцій.
Музей Villa la Fleur. Джерело: Музей Villa la FleurСьогодні в мене безліч картин, але коли я був дитиною, у нас вдома не було жодного твору мистецтва. Мої батьки — варшав’яни, воювали у Варшавському повстанні в батальйоні «Зоська». Бони вижили в тому лихолітті, але втратили все.
Коли я збудував свій перший будинок — під Варшавою, в Аніні, — почав думати, як його прикрасити. То були лихі 90-ті, початок змін, падіння комуністичного режиму. Почали з’являтися аукціонні доми, пожвавішала торгівля малярством. Спершу я скуповував картини Єжи і Войцєха Коссаків. Мисливські сцени на них тематично перегукувалися з моїм дитинством — адже батько брав мене з собою на полювання. Перші свої полотна я купував у краківських аукціонних домах, згодом звідти мені почали приходити каталоги живопису. Поступово я занурювався у світ малярства і ще більше ним захопився.
Марек Рофлер. Фото: Катажина Раінка У 90-ті в мене була величезна фабрика з виробництва одягу на експорт. Ми співпрацювали здебільшого з голландцями, німцями, французами. Тому я часто їздив у відрядження, зокрема до Парижа, де й зацікавився Паризькою школою, Ecole de Paris. Ecole de Paris — умовна назва художників і скульпторів головно єврейського походження, які працювали в Парижі у 1910–1920-х роках.
Торгівці мистецькими творами почали привозити з Франції до Польщі картини живописців польського походження — на початку XX століття туди виїхало майже дві сотні митців. Під час поїздок до Франції я відвідував музеї та аукціони і побачив, що там, на місці, можу придбати картини за половину ціни, яку мені пропонували за них у Варшаві. І це мене просто заполонило. Колекціонування — свого роду залежність.
Що більше я купував полотен, то більше розумівся на мистецтві. Я почав розрізняти, які з картин добрі, які слабші, навчився їх відбирати. Слабші тепер відразу продаю, а на їх місце купую кращі.
Музей Villa la Fleur. Джерело: Музей Villa la FleurСвого часу я дізнався про одного з найбільших колекціонерів Паризької школи — Оскара Геза. Він жив у часи цих художників, знав їх особисто. І згодом він викупив розкішну віллу в самому центрі Женеви й назвав її, як відомий музей у Парижі, – Petit Palais. У цьому музеї Оскар розмістив свою колосальну приватну колекцію (свого часу вона налічувала 20 000 полотен), організовував художні виставки, видавав книжки.
Я багато разів бував у музеї Оскара Геза, навіть купив у них трохи картин. А тепер Villa La Fleur співпрацює з Petit Palais. Син Оскара Геза, Клод, приїздив до мене 10-12 років тому і так розповідав про свого батька: «Мареку, він був божевільним, все, що у нього було, пішло на картини». А я кажу: «Знаєш, Клоде, але ти, схоже, нічого не втратив, адже серед них були Модільяні й Пікассо, які сьогодні вартують маєтків».
Концепція приватного музею Оскара Геза мені дуже сподобалася. Я живу у Констанціні і з вікон свого дому бачив сусідній напівзруйнований будинок — його звели ще 1906 року. У ньому тоді проживало близько 10 мешканців. 2007-го я викупив цей будинок, два роки робив капітальний ремонт, а 2009-го відкрив у ньому музей.
Перший будинок музею Villa La Fleur. Фото: Катажина Раінка На той час у мене назбиралося вже так багато картин, що просто не вистачало на них місця. Вони були повсюди: в офісі моєї компанії, в мене вдома, на складах, у підвалах і горищах. І виникла ідея: облаштувати окремий будинок, в якому житимуть картини. Я відремонтував викуплений дім, обставив його меблями. Ці меблі й різні інтер’єрні дрібнички — теж усе автентичне з 20-х років ХХ століття. Адже, крім картин, я колекціоную меблі епохи ар-деко, скульптури, вази, лампи. І мені було важливо, щоб цінні полотна жили в інтер’єрі періоду Паризької школи, щоб вони були приблизно в такому ж оточенні, як і сто років тому.
Спочатку я собі думав так: цей будинок служитиме сім’ї: для товариських приватних зустрічей, невеличких корпоративних зборів. Але згодом моя колекція сягнула вже настільки високого мистецького рівня, що я взяв на роботу мистецтвознавця Артура Вінярського, який зараз є директором музею. І він упорядкував колекцію, все фахово описав. Ми поволі почали організовувати виставки. Так музей став відкритий.
Зараз Villa La Fleur складається з двох виставкових будівель. Другий будинок я викупив 2018 року, потім два з половиною роки його ремонтували. Так у травні 2022-го на Ніч музеїв відкрили другу будівлю вілли.
Друга будівля музею Villa La Fleur. Фото: Катажина Раінка Зараз у мене дуже багато картин — понад сотню художників. Крім суто польських митців, є також ті, хто народився в польських домах на терені сучасної України, Литви, Білорусі, Угорщини, Росії. Вся ця польська діаспора Центрально-Східної Європи. Майже 70-80 % з них мають єврейське походження. Тобто основою моєї колекції є творчість польських та єврейських художників, пов’язаних з École de Paris.
Так на віллах тепер можна побачити живопис Мойсея Кіслінга, Мели Мутер, Евґеніуша Зака, Генрика Гайдена, Генрика Епштейна, Мауриція Мєнджицького, Шимона Мондшайна, Владислава Слєвінського, Юзефа Панкєвича, Аліц’ї Галіцької, Тамари де Лемпіцької та інших визначних представників École de Paris.
Чому саме Паризька школа? У 20-ті роки ХХ століття 90 % мистецтва всіх сфер поставало в Парижі. Тому всі сюди їхали, як у Мекку. Тоді в Париж щодня прибувало 10 атлантичних пароплавів, у кожному по кілька тисяч американців, шалено багатих. Це були емігранти, які колись виїхали до Штатів, а тепер приїжджали у свою стару Європу і скуповували меблі, картини, скульптури... Це був гігантський ринок збуту. Тому митці з території сучасних Польщі, України, Білорусі їхали в Париж.
Я сам дуже люблю кубізм і ар-деко. І однією з моїх улюблених картин є полотно Генрика Гайдена «Гра в шахи». До речі, це ще й одна з найвидатніших картин у моїй колекції. У центрі художник намалював себе. Поруч — Лєопольда Зборовського, польського поета з Кракова, який народився в Заліщиках, а згодом став маршаном Торговець мистецькими творами, посередник між художником і покупцями. Модільяні.
Полотно Генрика Гайдена «Гра в шахи». Джерело: Christie’sДо речі, про Модільяні. В музеї є чотири малюнки Модільяні та його скульптури, відлиті вже посмертно. Рисунки Модільяні мені ще по кишені, натомість його олійні полотна коштують мільйони — Модільяні малював мало і помер молодим. Пригадую, як шість років тому в Нью-Йорку я розглядав одну з його картин — величезне полотно оголеної лежачої жінки з бездонними очима. Його продали за 180 мільйонів доларів.
Музей часто організовує виставки. Ось у березні 2023 року ми закрили виставку Тамари Лемпіцької: 27 картин із 90 були з колекції Villa La Fleur. Цей захід ми готували два роки, але ковід усе заблокував. В організації мені допомагала правнучка Тамари, Маріса, лижниця, яка живе в Штатах.
Мистецтвознавець Артур Вінярський, Вікторія де Лемпіцька, Маріса де Лемпіцька, Марек Рофлер. Фото: Катажина Раінка Виставка могла б мати ще більший розмах. У січні 2022 року я на місці домовився з кількома приватними американськими музеями, що вони позичать нам свої картини Лемпіцької.
Картина Тамари Лемпіцької «Жінка з мандоліною», 1933. Джерело: пресматеріалиТа вже за місяць вони відмовилися: оскільки почалося велике російське вторгнення в Україну, американці не хотіли ризикувати. Французькі музеї залюбки позичили нам Лемпіцьку, але вони в Європі і розуміють, що війна точиться тільки на території України. А з точки зору віддаленої Америки, воєнні дії проходять надто близько до Польщі, щоб відправляти туди світової слави мистецькі твори.
У нашому музеї є також відомі скульптури Яна Лямберта-Руцького, Йожефа Чакі, Болєслава Бєґаса, Ксаверія Дуніковського і Авґуста Замойського, братів Мартелів, Парпана та інших. Є й твори представників Закопанської школи, Художнє явище, пов’язане з дерев’яною скульптурою, яку в 20-30 роках XX століття творили учні Школи деревного промислу в Закопаному. але окремої уваги заслуговує сад скульптур, яким я дуже пишаюся.
На концепцію такого саду мене надихнув приклад фонду Maeght у містечку Сен-Поль-де-Ванс на півдні Франції — відомому, зокрема, тим, що там похований Шагал. Колись Сен-Поль-де-Ванс, як і Париж, був Меккою митців: вони приїжджали туди на пленери і в численні художні галереї. Зараз там діє музей приватного фонду Maeght, і є великий парк зі скульптурами. Я вперше таке бачив.
Річ у тім, що габаритні скульптури в невеликих приміщеннях виставляти дуже важко. А зовні багато простору. Для мене також було важливо художньо задіяти цей сад між віллами. Звичайно, при його створенні допомагали архітектори, але загалом це моя концепція, втілена в життя.
Митці, які виготовляли скульптури, не могли собі дозволити бронзові відливи. Вони робили їх з гіпсу, а потім, коли ставали відомими, сім’я або маршани брали цей гіпс і відливали вже з нього. Можна відлити близько 12 штук, які прирівнюються до оригіналу. Більшість скульптур, які у мене є, — зазвичай оригінальні скульптури з відповідними сертифікатами, але вони відлиті вже після смерті.
А ще в мене є скульптура відомого українського художника Олександра Архипенка. Коли ця страшна війна закінчиться, я хочу поїхати в Україну і відвідати українські художні галереї.
Зараз я професійно займаюся забудовою, і в нас на будівництвах багато років працюють українці. Ремонтувати ці дві вілли теж помагали передусім українці, чудові фахівці. І згодом кілька з них, найкращих, я взяв на роботу в музей — і для ведення екскурсій, і для охорони, і для дрібних ремонтних робіт. Зараз можна сказати, що більшість працівників музею — з України. Наприклад, на рецепції в нас працює юнак із Коломиї, а його дівчина грає для відвідувачів на скрипці.
Коли почалася повномасштабна агресія РФ, я зв’язався з українцями, які приїхали в Констанцін, щоб підтримати їх і дати роботу. З лютого 2022 року ми надали майже 40 квартир у Варшаві для сотні українців, безкоштовно. Але багато допомагали й іншим чином. Загалом мені здається, що Польща добре склала іспит на людяність.
Музей Villa la Fleur. Джерело: Музей Villa la FleurЯ не думав, що в ХХІ століття можливе щось таке, як ця страшна велика війна. Я народився 1952 року, тобто після Другої світової. Але протягом всієї моєї юності вдома точилися розмови про війну. І навіть згодом мама завжди повторювала: «Мареку, а навіщо ти все це будуєш, купуєш, збираєш? Це все не має сенсу...» Адже все, що в них з татом було — фотографії, сувеніри, квартира, загалом Варшава, — вони втратили у Варшавському повстанні. І мама повторювала: «Мареку, ці матеріальні речі не становлять жодної цінності. Почнеться війна і все забере». А я казав: «Мамо, ти про що, яка війна?» А тепер ось вона, війна, так близько.
Я досі працюю, хоча мені 70 років. Бо постійно не вистачає грошей на всі мої мистецькі ідеї. І 60-70 % свого часу я присвячую музею. Впродовж року беру участь у кількох сотнях аукціонів. Зізнаюся, що в музеї висять тільки найкращі картини з моєї колекції — в мене вдома, в офісі теж усе завішане живописом.
Я , звісно ж, міг би тримати картини, що ввійшли в музейну експозицію, десь у себе, в фользі на складі. Але що це кому дасть? Ніхто їх не бачитиме, навіть я. Я дуже радий, що тепер люди можуть їх дивитися в хороших умовах, при доброму освітленні.
Спочатку я не планував, що Villa La Fleur буде відкритим музеєм — це мав бути дім для моїх полотен. Себто, щоб картини, привезені з якихось горищ і підвалів Франції, вже очищені й відремонтовані, в нових рамах, знову засяяли на стінах. Мені важливо було дати їм нове життя. Коли я зараз приходжу на Villa La Fleur і бачу тут натовпи відвідувачів — а це приблизно 20 000 людей щомісяця, — дуже пишаюся. Так, мені вдалося дати цим картинам і віллам нове яскраве життя.
Записала Наталя Ткачик
