Наталя Ткачик: Як змінилася діяльність Українського дому після 24 лютого?
Мирослава Керик: Дуже змінилася. До 24 лютого Український дім працював як культурний центр, організовував конференції, концерти, інтеграційні зустрічі, в нас діяли розмовний клуб англійської мови, клуб читачів української й польської літератур, мистецька галерея. Окрім того, наш консультаційний пункт надавав інформаційну допомогу мігрантам. Ми проводили соціологічні дослідження, останнє з яких — про ситуацію українських мігранток під час пандемії.
А після 24 лютого Український дім фактично перетворився на кризовий центр. Та й сама назва з наголосом на слові «дім» зобов’язує. Коли почалася повномасштабна війна, ми розуміли, що до нас перших люди звернуться по допомогу. Тому потрібно було діяти.
НТ: Ви мали випрацюваний план?
МК: Плану як такого не було. Ще задовго до 24 лютого міська адміністрація Варшави запросила представників Українського дому проконсультувати, як їй діяти в разі повномасштабного нападу РФ на Україну, які рецепційні центри відкривати. Ми, звісно, поділилися своїм досвідом та знаннями, набутими у роботі з мігрантами, але кожен із нас сподівався, що повномасштабної війни таки не буде.
І коли 24 лютого вранці до мене задзвонив Мирослав Скірка, голова Об’єднання українців у Польщі, і сказав, що Росія напала на Україну, ми відразу вийшли на протест під посольство РФ. Після цього наша команда почала радитися, як діяти далі.
У перші дні після 24 лютого відбулася спільна зустріч варшавських організацій та представників Посольства України, ми вирішували, що конкретно робити. Український дім узяв на себе допомогу біженцям, позаяк ми вже мали досвід роботи з мігрантами, хоча, звісно, це далеко не те саме.
Тоді ще ні міська адміністрація Варшави, ні влада Мазовецького воєводства не були готові до прибуття такої кількості людей. Але до мене звернулися волонтери з Академії Лєона Козмінського, і ми в цьому виші спільно організували рецепційний центр — туди ми й відправляли перших біженців.
НТ: Приблизно скільком людям вдалося допомогти?
МК: Якщо йдеться про поселення, то загалом ми допомогли понад 11 000 біженців. Ми й досі їх селимо, але проблема все гостріша. Адже зараз, на жаль, усе менше варшав’ян готові приймати людей у своїх домівках, та й ціни на оренду житла в Польщі різко пішли в гору.
А якщо говорити загалом про допомогу в різних напрямках, то, думаю, Український дім уже допоміг понад 100 000 людей. Це якщо не враховувати роботу порталу, який безперервно виконує інформаційну функцію.
НТ: До 24 лютого ваш колектив складався з десятка людей. Як ви впоралися з таким обсягом роботи?
МК: Уже на протесті під посольством РФ вранці 24 лютого до мене підходили люди й запитували, чим можуть бути корисні. Тож, по-перше, нам потрібно було якось організувати роботу цих волонтерів. Український дім передусім створив базу даних — в неї вписувалися варшав’яни, які могли й хотіли надати житло українцям, та волонтери, що готові допомагати. У базі даних помешкань зареєструвалось понад 11 000, у базі волонтерів понад 5 000 людей.
Але не всі волонтери допомагали безпосередньо в Українському домі — понад 700 працювало в рецепційних центрах і на вокзалах, ще частина займалася перекладами документів та різної інформації, ходила з біженцями у відповідні установи. Якщо до повномасштабної війни на нашій інфолінії (+48 727 805 764) працювало дві людини, то після її початку — 24.
Але важливо наголосити, що неможливо довго й професійно й надавати безкоштовну допомогу. Робота волонтерів надзвичайно важлива, це неоціненна допомога нам як організації. Адже чимало волонтерів, які працювали в Українському домі, — а серед них були й успішні бізнесмени — відклали власну роботу. Згодом ми почали працювати з волонтерами вже на постійній основі й платно — люди мусять за щось жити. Ми знайшли кошти, щоб наші працівники пройшли відповідні тренінги і могли фахово консультувати людям. Тобто ідея така: ми — профі, ми маємо відповідні знання і даємо конкретні відповіді людям, а не перекеровуєм до когось іншого. Таким чином зараз наш колектив складається приблизно зі 150 людей.
Нещодавно, у вересні, ми відкрили ще один пункт підтримки — на вулиці Андерса, 29. Працюємо шість днів на тиждень.
НТ: Сьогодні немає такого великого потоку біженців, як у перші тижні широкомасштабної війни. Багато людей, які шукали в Польщі прихистку, вже повернулися додому. Хто зараз до вас звертається?
МК: Зазвичай це люди, які раніше вже виїхали з України кудись далі, а тепер або повертаються додому, або хочуть осісти на якийсь час у Польщі, щоб бути ближче до дому — щоб могти в разі чого швидше відвідати родину. Часом хтось дзвонить до нас з України і розпитує про можливості перебування в Польщі, але ще не може зважитися на виїзд.
Приїзди біженців з України дуже залежать від воєнної ситуації: якщо збільшуються обстріли, то відразу різко збільшується кількість людей, які до нас звертаються. Тим більше тепер, коли значна частина інфраструктури знищена й люди змушені виїжджати ще й через важкі побутові умови.
Якщо раніше Український дім у середньому селив приблизно 200 людей на тиждень, то зараз — 150−160. Ми все ще селимо безкоштовно у помешканнях польок і поляків. Останні два тижні в нас у середньому було сім пропозицій від поляків, готових надати українським біженцям свої квартири. А потреби в поселенні мало 240 родин. Тобто є величезна диспропорція потреб у стосунку до пропозицій.
Тому ми заохочуємо біженців їхати в різні місця Польщі, не лише до столиці. Але тут постає інша проблема: чимало людей з України приїжджає з великих міст, і їм важко бути в маленьких населених пунктах, та ще й в іншій країні. Важко, зокрема, через транспортне виключення малих населених пунктів — щоб туди доїхати, потрібно мати власну машину.
Тому ми дуже хвилюємося за те, чи зможемо надати ту допомогу, яку хотіли б, якщо в Польщу хлине нова хвиля біженців. Точно буде набагато важче в порівнянні з першими тижнями широкомасштабної війни.
НТ: Яким категоріям біженцям найважче отримати допомогу?
МК: Ми власне отримали грант від міжнародних організацій HIAS та Airbnb, завдяки якому маємо можливість безкоштовно селити найвразливіші категорії біженців, щоправда, тільки на три тижні. Ця програма націлена на людей з інвалідністю, представників ЛГБТК, багатодітні сім’ї.
Дуже складно отримати допомогу хворим і літнім людям. Пригадую ситуацію, коли наша колега цілий день намагалася допомогти двом онкохворим пенсіонерам — їм потрібно було знайти не тільки помешкання, а й лікарню, яка б погодилася продовжити їхнє лікування. Це було дуже важко, тим більше, що житло було потрібне і для їхнього сина, який теж у віці і який їх супроводжував. На це пішов увесь день, але ввечері наша колега, обдзвонивши багато польських лікарень, врешті знайшла таку, що погодилася взятися за лікування та ще й надала їм місце для проживання.
Також надзвичайно складно знайти підтримку людям з інвалідністю чи, наприклад, ромам, людям з іншим кольором шкіри. Важка теж ситуація з іноземцями, які втікали від війни з України й мають інший, неукраїнський паспорт. Польське законодавство прихильне українцям, але неприхильне до таких людей, адже на них уже не поширювалася система безкоштовної підтримки — проїзд, легалізація перебування тощо. Їм надається тільки 14 днів легального перебування в Польщі. А нерідко це двічі біженці — вони втекли в Україну зі своїх країн, отримали в Україні захист, змушені були втікати до Польщі від російсько-української війни, а в Польщі захист на них часто не поширюється. І що їм робити? Вони ж не можуть просити допомоги у свого посольства, себто держави, з якої втікали.
НТ: Який тут вихід?
МК: На щастя, Український дім — далеко не єдина організація в Польщі, що працює з біженцями. Дев’ять польських організацій, що займаються мігрантами та біженцями, з 2016 року діють як спільний Міграційний консорціум. Ми навзаєм одне одного підтримували й надалі підтримуємо. Тож фонд «Для Сомалі» допомагав іноземцям, які втікали з України. А багато питань біженців-неукраїнців, пов’язані з правом, взяла на себе Асоціація правової інтервенції.
НТ: Хто фінансує роботу Українського дому?
МК: До 24 лютого Український дім не мав великого бюджету, більшість наших проєктів фінансували, зокрема, міська адміністрація Варшави, Фонд відкритого суспільства та Фонд Гайнріха Белля. Україна фінансувала нашу суботню українську школу. На газету та портал «Наш вибір» частково виділялися польські державні кошти. Деякі заходи ми організовували на кошти, які нам перераховували небайдужі люди чи організації.
Ще перед 24 лютого польський фонд Pomagam.pl розпочав збірку коштів для допомоги Україні та українцям «Солідарні з Україною», і на частину грошей (35 мільйонів гривень) Український дім весною і літом закупив ліки, все для тактичної медицини, швидкі допомоги, намети під польові шпиталі і передав в українські лікарні, які приймають поранених. На це пішла майже половина коштів, зібраних фондом.
А частину Український дім спрямував на підтримку людей в Україні. Це новий напрямок нашої діяльності. Зокрема, в співпраці з організацією «АртПоле» ми закупили продукти для людей із Бучі, Ірпеня, з містечок і сіл, де заміновані поля і неможливо було нічого вирощувати.
Також ми з Клубом католицької інтелігенції відкрили у Варшаві школу — з першого по одинадцятий клас. З фінансуванням допомогла міжнародна організація Save the Children International. Спершу планувалося, що це буде так звана польова школа, щоб діти біженців могли у Варшаві закінчити навчальний рік. Але ґрунтовно проаналізувавши ситуацію та поспілкувавшись із батьками, ми зрозуміли, що є потреба продовжити роботу школи і на навчальний рік 2022/2023. Тож зараз у нас навчається 270 учнів, а минулого семестру, що тривав три місяці, — було 260 випускників. Усі вчителі нашої школи — освітяни, біженці з України. І цих вчителів нам вдалось працевлаштувати. Тобто виходить, що Український дім почав працевлаштовувати біженців і таким чином теж підтримувати їх і їхні родини.
А на інші наші проєкти ми шукаємо гранти, спонсорів, донорів — здебільшого серед міжнародних організацій.
НТ: Запитаю тебе як соціологиню: як поляки зараз реагують на те, що в Польщі живе так багато українських біженців?
МК: Поляки й надалі допомагають українцям у Польщі, але дається взнаки природна втома — на жаль, війна триває вже довго. Звичайно, через зиму, інфляцію, погіршення економічної ситуації зараз полякам стало важче фінансово підтримувати українців, і на цьому намагаються збити політичний капітал ультраправі сили, націоналісти, неонацисти. Наприклад, де-не-де можна почути їхнє гасло «Стоп українізації Польщі». На щастя, їхні спроби антагонізувати польське суспільство не дало особливих результатів. Наприклад, вони організували у Жешуві антиукраїнський протест, але на нього ніхто не прийшов.
Останні дослідження, зокрема проведені виданням Krytyka Polityczna, показали, що польське суспільство дуже підтримує Україну в її боротьбі з РФ. Але водночас зростає негативне ставлення поляків до самих українців. Адже велика кількість українських біженців у Польщі — це додаткове навантаження на служби, зокрема медичну.
Різні проблеми й навіть конфлікти виникають у шкільній сфері. Наприклад, часто спостерігається дуже позитивне ставлення польських учителів до українських школярів-біженців: педагоги намагаються йти їм на поступки, розуміючи, що ці діти травмовані й до всього не знають польської мови. Чудові наміри. Але часто вони обертаються нерозумінням з боку польських школярів, яким здається, що українці у польських школах мають якісь привілеї.
Малий приклад: українським школярам дозволено користуватися на уроках мобільними телефонами, адже їм часто потрібно щось перекласти. При цьому польські діти почуваються дещо ущемленими й починають злитися на українських школярів. Або ж коли українським діткам інколи дозволяють здати тест чи контрольну пізніше, ніж польським, — у польських школярів зароджується відчуття несправедливості. І таких дрібних нюансів надзвичайно багато. Тому дуже важливо проводити відповідну роботу з вчителями, як краще повестися в тих чи інших ситуаціях.
НТ: Твій чоловік Юрій у лютому пішов добровольцем у військо. Як ти сприйняла його вибір і що тоді відчувала?
МК: Я ніколи в житті б не подумала, що в мене складеться така ситуація. Ми щось подібне бачили хіба у фільмах — чоловік іде на війну, рідні його проводжають, у сльозах прощаються. Десь 25 лютого Юра повідомив мені своє рішення піти добровольцем. Сказав, що повинен захищати право українців на життя, відстоювати наш спокій. І це була одна з найважчих ночей у моєму житті. Я не могла його не підтримати, хоч для мене це було неймовірно важко. Найбільше я переживала, що він може загинути, а в нас донька росте. І як вона буде без батька? Тим більше, що в них дуже сильний емоційний зв’язок. Чоловік поїхав в Україну на третій день війни. Він служив у ЗСУ, не на фронті, — від цього мені було трішки легше. А потім через стан здоров’я його звільнили, він повернувся у Варшаву.
Я боюсь навіть уявляти, як почуваються інші жінки й чоловіки, чиї близькі воюють на фронті. Таких чимало у Варшаві й, зокрема, задіяних в Українському домі. У нас сформувався принцип — чим більше працюєш, тим менше про це думаєш. У перші тижні після 24 лютого виходом для нас було приходити в Український дім і весь день працювати — тоді ми не мали часу сидіти в новинах у телефоні, думати, як усе це важко. Тобто помагаючи іншим, ми помагали собі. І так є досі.
Тим, чиї близькі на фронті, неймовірно складно. Коли чоловік був у ЗСУ, моя донька Ганя — їй майже десять — в якийсь момент сказала, що їй найважче зі всього класу. Я здивувалася: чому? А вона говорить: ну, знаєш, в інших діток батьки не в армії, в них нема війни.
НТ: Як ти пояснюєш донці те, що відбувається в Україні?
МК: Коли батько Гані був у ЗСУ, я старалася не дивитися при ній новини, пояснювала ситуацію своїми словами, просто говорила з нею. Ганя страшенно переживала, що батько у війську. Вона навіть спеціально зробила в школі презентацію про Україну — так для неї було дуже важливо розповісти польським учням про Україну, бути корисною українцям.
Також Ганя з великим розуміння поставилася до того, що мене постійно нема вдома, хоч їй мене, звичайно ж, бракує. Важко було належно дбати про дитину при такій шаленій завантаженості. Але я намагалася проводити з нею всі ті рідкісні вільні хвилини.
НТ: Що тобі дає сили?
МК: Мабуть, розуміння, що потрібно допомагати іншим. Як умію, як можу, всіма силами. Але насправді я виснажена, дуже змучена. Мені бракує спокою, я чекаю, як і всі українці, на перемогу, хоча розумію, що війна може ще довго тривати і нам ще багато працювати. Та й загалом наша робота з допомоги українцям у Польщі потрібна буде весь час — вона з закінченням війни не припиниться. Але все одно хочеться, щоб якнайшвидше була перемога, коли з відчуттям полегкості можна буде видихнути і повернутися до більш звичного ритму життя, не перевіряти цілий день новини, чи немає обстрілів, чи нема наступних хвиль біженців.
Звісно, моя діяльність відбувається коштом часу, який я б могла проводити зі своєю родиною. На щастя, рідні з великим розумінням ставляться до цього.
Але відчуття, що ми з Українським домом конкретно допомагаємо людям, що наша діяльність має реальні результати й великий сенс, — дає мені сили діяти далі.
