У Римі , на сусідньому з моїм столику, самотньо лежать українські книжки. Вони належать моїй університетській колезі, яка зараз перебуває у Києві зі своєю мамою, поетесою Ліною Костенко.
Понад 40 років я професійно займаюся польською літературою та мовою , ба більше — навчаю цього інших. Але ми, італійські славісти, та й загалом так звані західні славісти, принаймні мого покоління, звикли розглядати й вивчати всі слов’янські культури як щось цілісне і єдине. І з цієї другорядної точки зору війна Путіна також є божевільною та трагічною: нещодавно багато національних комітетів вимагали скасувати або принаймні відкласти наступний Міжнародний конгрес славістів, запланований у Парижі.
У січні 1946 року , після закінчення Другої світової війни, «батько-засновник» нашого закладу Джованні Мавер (саме під нього 1929 року в Римському університеті Ла Сап’єнца створили першу в Італії кафедру полоністики) опублікував фундаментальну статтю «Слов’яни: що їх об’єднує, а що розділяє».
Стаття Мавера з’явилася в журналі «Європа» , заснованому істориком П’єром Фаустом Палумбом, лідером Європейського федералістського руху. Провідна тема журналу — ідея реконструйованої Європи, відкритої до соціалістичних країн, а не Європи як «оплоту Америки». І програмна стаття Мавера повністю відповідала цій ідеї.
Чи незаперечний релігійний та культурний антагонізм між православними слов’янами та слов’янами-католиками , між візантійським і євразійським Сходом та германо-латинським Заходом має більше значення, ніж єднальні фактори, присутність яких по обидва боки цього бар’єру відчувають і слов’яни, і неслов’яни, навіть якщо їх важко чітко окреслити, а тим більше зрозуміти їхній справжній масштаб та значення?
Коротко кажучи , розділенню в геополітиці завжди можна (було) протиставити єднальні мотиви культури.
Гоголь , Словацький , Лем. Усі вони земляки
Надихнувшись поглядами Мавера та його учнів , Рікардо Піккіо та Санте Ґрачотті, 2008 року я вирішив видати брошуру «Між європейським Сходом і слов’янським Заходом», зосередившись на двох антагоністичних культурах — Росії та Польщі, тобто на «нерівному спорі» між «зарозумілим ляхом» та «вірним россом» (так його назвав Алєксандр Пушкін у своїй зухвалій оді «Наклепникам Росії»). У цій книзі не міг не з’явитися розділ, присвячений Україні, під назвою «Середня смуга між двома Слов’янщинами: Русь / Рутенія / Україна».
Рутенія — це давня латинська назва всієї території , яку Путін (а до нього Іван Ґрозний та Сталін) хотів би сьогодні загарбати, посилаючись на брехливі історіософські аргументи — адже ці землі ніколи не були (тільки) російськими. Сьогодні вони охоплюють частину території України, Білорусі, Росії, Польщі (колишні «Креси») й невелику частину північно-східної Словаччини і протягом століть були колискою різних мов, культур, релігій і форм художнього вираження.
Ці землі завжди були родючим ґрунтом не лише для пшениці , а й для митців, письменників і їхніх книжок. Деякі найвідоміші європейські й неєвропейські письменники, художники та композитори народилися на цій території — у Києві й «прикордонних» районах (Галичина, Буковина, Одещина, Крим та північна частина, що сьогодні межує з Білоруссю, а колись межувала з історичною Литвою): Микола Гоголь , Джозеф Конрад, Шолом-Алейхем, Міхаїл Булґаков, Ісак Бабель, Анна Ахматова, Йозеф Рот, Пауль Целан, Шмуель Йосеф Аґнон, лауреат Нобелівської премії 1966 року (та багато інших авторів, що писали ідиш та івритом), Юліюш Словацький , Ярослав Івашкевич , Збіґнєв Герберт , Станіслав Єжи Лєц , Адам Заґаєвський, Станіслав Лем… А ще Казимир Малевич , Вацлав Ніжинський, Володимир Горовиць… Повний перелік вийшов би дуже довгим.
Ці митці писали та видавали свої твори російською , англійською, німецькою, їдиш, івритом, русинською, вірменською, польською, українською... Грали, танцювали та співали на сценах театрів багатьох країн, їхні твори представлені в музеях по всьому світу… А що вже говорити про велику українську літературу та мистецтво, які досі маловідомі, що, на жаль, трапляється з культурами, які вважаються «меншими» (оскільки їх гегемонізували культури більш «імперські», які вважаються «більшими») і які можуть бути заново відкриті саме в драматичні та сумні моменти, як от той, який ми власне переживаємо.
Україна в нашій європейській родині
Я був у Києві єдиний раз — 1994 року — і буквально закохався в це чудове місто та його мешканців: хтось десь написав , що в Україні найкрасивіші жінки та чоловіки в Європі. Гадаю, так воно і є.
Це була італійсько-українська конференція , яка, що цікаво, називалася «Україна XVII століття між Сходом і Заходом Європи». А це «між» — наче стимул, що змушує задуматись над багатьма іншими «між» в історії (та житті людей), які завжди наділяли великим багатством, але й великим горем.
Столиця , як і вся Україна, повільно відроджувалася після десятиліть совєтської вбогості, сліди якої досі впадають в очі нарівні з розкішшю давньої цивілізації початку християнської Європи, а потім бароко — з величчю, якою віяло від парків, широких вулиць, відкритих кав’ярень й особливо людей, усміхнених людей!
На конференції я розповідав про польськомовну творчість білоруського письменника , який після навчання в Київській академії переїхав до Москви і став найвідомішим творцем російського літературного бароко. Він заклав основи «першого окциденталізму» російської культури та літератури за прикладом, зокрема, Яна Кохановського та середньовічних поетів, які писали латиною.
Для мене Симеон Полоцький певним чином уособлює об’єднувальну силу мистецтва і культури поза будь-якими політичними та етнічно-релігійними поділами між людьми та народами.
І так могло трапитися тому , що Русь / Рутенія / Україна була головним і чи не єдиним культурним простором у візантійській Європі, в який входила й латина як одна зі своїх культурних мов.
З десятком професорів та інших учасників конференції ми поїхали під Київ відвідати астрономічну обсерваторію , розташовану серед лісу, а потім на обід, слов’янський обід, із горілкою та піснями.
Мене попросили виголосити тост (здається , я був наймолодшим у товаристві), і, пригадую, я сказав, що мені соромно, що я не вмію висловитися українською мовою (хоча, звісно, всі чудово розуміли польську). Я також додав, що в ці дні в Києві я нарешті збагнув, що мав на увазі Чеслав Мілош , називаючи свою книжку «Родинна Європа». Київ і вся Україна — це також наша родинна Європа. Можливо, «інша Європа», як переклали назву деякими мовами, але все ж наша спільна, своя.
У Києві (як і в усій Україні) співіснують і переплітаються елементи історії , культури та мистецтва з різних куточків світу, різноманітні впливи та напрями, найбільш помітні, скажімо, в архітектурі: маю на увазі Софійський собор ХІ століття (тоді Москва була непримітним містечком у маленькій провінції, населеній фінським племенем меря) з його візантійською мозаїкою та грецькими написами, але зовні прикритими елементами західного бароко на фасаді.
А ще я думаю про архітекторів , які в 1730–1740 роках змінили обличчя деяких іконічних пам’яток української столиці, як-от Велика дзвіниця чи Андріївська церква. Йдеться про італійця Франческо Бартоломео Растреллі та німця Йоганна Ґотфріда Шеделя. Вони прибули до Києва не зі своїх рідних країн, а з Петербурга, нової столиці Росії й «вікна в Європу» (за відомим визначенням письменника Франческо Альґаротті), міста, яке цар Петро І, продовжуючи і навіть зміцнюючи візантійсько-російський цезарепапізм, назвав іменем першого папи й намісника Христа на землі (яке було і його іменем).
Сьогодні Путін зачинив (назавжди?) це вікно в Європу. І як чітко написав молодий і талановитий італійський історик Сімоне Аттіліо Беллецца у своїй книзі , виданій ще до лютого 2022 року (!) — доля України та майбутнє Європи тісно пов’язані. Тож не «Росія змінює світ», як спритно (і дещо цинічно) назвав свій нещодавній найпопулярніший номер італійській геополітичний журнал «Limes», а — Україна змінює світ!
У пастці війни
Мій Університет Ла Сап’єнца — єдиний в Італії , де є повний офіційний курс української мови: його веде професорка Оксана Пахльовська. Ми з нею ділимо кабінет, і ось уже кілька тижнів сумну компанію мені складають українські книжки на її столі.
Як завжди під час канікул між семестрами , на початку лютого Оксана поїхала відвідати свою матір Ліну Костенко, одну з найвидатніших українських поетес, якій 19 березня виповнилося 92 роки. 2 березня в Римському університеті Ла Сап’єнца ми читали її вірші під час великої маніфестації проти війни і на захист України. Обидві жінки опинилися ув’язнені у своєму домі в Києві. Оксані довелося зробити важкий вибір: залишитися з матір’ю під бомбами або повернутися до Італії — до доньки й чоловіка.
У нашому спільному з Оксаною кабінеті ми можемо розмовляти італійською , українською, російською та польською мовами: її батьком був краківський письменник Єжи Ян Пахльовський (1930–2012), який ще хлопчиком під час Другої світової війни залишився сиротою. Ліна Костенко і Єжи Ян Пахльовський познайомилися і закохалися в Москві, в Літературному інституті імені Ґорького.
Цілком собі слов’янська , українсько-польсько-російська історія... і водночас європейська, враховуючи, що донька Оксана очолила першу кафедру українознавства в Італії і є авторкою фундаментальної книги «Civiltà letteraria ucraina» («Українська літературна цивілізація») обсягом понад тисячу сторінок, у якій вона продемонструвала глибокі знання і компетентність, а також любов до рідного краю. Книжку, що вийшла друком у Римі 1998 року, Оксана хотіла присвятити своїй дочці, яка зараз навчається в Лондоні: «Ярославі Франчесці , в якій зустрічаються два світи».
Друга колега , яка викладає українську мову в Ла Сап’єнца і є авторкою першого великого українсько-італійського словника (виданого 70 років після попереднього видання!), — Олена Пономарів, дочка Олександра Пономарева (1935–2020), світила українського мовознавства, ревного захисника рідної мови від нападів російського культурного імперіалізму, а ще письменника-шістдесятника, як і Ліна Костенко.
Я хочу звернути увагу на те , що на тлі «бла-бла-бла» псевдоекспертів, які насправді нічого не тямлять і ще кілька місяців тому співали хвалебні оди Путіну, найкраща частина італійської академічної культури та славістики (звичайно не тієї, яку ще пару тижнів тому фінансово підтримала програми «Русский мир») завжди залишалася на стороні професіоналізму і правди за будь-яку ціну, навіть за ціну ізоляції, коли проголошення певних істин (наприклад, про саме існування держави, нації, народу, культури та мови, названих іменем України) не віталося — на щастя, це відбувалося все рідше, — більшістю.
Зокрема , з цієї причини після багатьох років гіперспеціалізованого занепаду останній том римського щорічника «Ricerche Slavistiche», який був заснований Джованні Мавером рівно 70 років тому і виходив під редакцією моєї колеги полоністки Моніки Возняк, був повністю присвячений «європейській Білорусі» — іншій реальності, цілком своїй і «рідній». У Італії й інших країнах ми заледве знаємо ім’я її тирана , вірного слуги Путіна Алєксандра Лукашенка.
У цьому семестрі я маю заняття з польської літератури епохи Відродження , зокрема про Кохановського та Семп-Шажинського, двох поетів, яких я вивчаю з юності і які мені дуже подобаються. Комусь вони можуть здатися далекими від сучасності, але справжні митці завжди промовляють до людства всіх часів...
На останній лекції ми зі студентами з подивом і болем перечитували рядки з «Сатира» (1564) , — твору Яна Кохановського, який навіть у Польщі сьогодні мало хто читає: Подаємо в дослівному перекладі.
Деспот , Колись деспотами
називали татар. — Л.М. що
деспотом є з діда-прадіда ,
на ваш вічний сором двічі приходив на вашу землю;
московський цар взяв Полоцьк і листи виводить,
про те, що за споконвічним правом забирає собі Галич.
Якби ж він дотримувався закону, я був би зараз з вами,
проте він зневажає ваші права.Подаємо в дослівному перекладі.
Вчора і сьогодні: Україна — це ми. Слава України! Героям слава!
Переклала Ірена Шевченко
Стаття була опублікована на сайті видання Gazeta Wyborcza
