Тарас Прохасько. Фото: Яна Стефанишин / Нова Польша
Тарас Прохасько. Фото: Яна Стефанишин / Нова Польша
14 грудня 2021

Тарас Прохасько: Для сучасного читача Вінценз – як йога

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Епопею «На високій полонині» відомий польський інтелектуал, філософ і письменник Станіслав Вінценз (1888 – 1971) писав упродовж 40 років. Чи мав він манію на Гуцульщину, чому вийшов із Польського війська та що в нього спільного із Параджановим – розповідає перекладач і письменник Тарас Прохасько.

Наталя Ткачик: Про Гуцульщину писало чимало українських письменників. Як так сталося, що наймасштабнішу картину життя гуцулів створив не тільки не гуцул, а й неукраїнець — Станіслав Вінценз?

Тарас Прохасько: Українці переважно писали етнографічні праці. А у випадку Вінценза йдеться, крім всього іншого, про особливу жанровість і спосіб викладу. Тому що ніхто не може сказати, чим є письмо Вінценза: там є романні кавалки, новелістичні, там є епос, казка, легенда, там есеїстика і елементи етнографії — при тому не просто переписані і переповіджені, а подані саме як авторський жанр. Стиль викладу Вінценза був найбільш адекватний тогочасовій літературі — європейській і світовій. І власне його погляд і оповідь дають таку панорамну і багатогранну картину. І це вже була якась така нова журналістика, своєрідне гонзо. Тобто йдеться про модерністичний підхід до тексту.

А крім того, вадою українських авторів було те, що вони, так би мовити, ізсередини підходили до теми Гуцульщини: для них то був наче спосіб самопізнання, дослідження рідного краю, формування нації (воно саме тоді відбувалося). Вінценз натомість був філософом і керувався швидше не методологіями якимись німецько-австрійськими, як ці молоді народники чи інші діячі, які формували українську націю — він належав до цілковито прадавньої позачасової традиції філософії, а ще був страшенним спеціалістом з античної філософії. І якщо наші розглядали цей об’єкт під мікроскопом, то він оцей кавальчик світу ставив у мозаїку цілої цивілізації, в паноптикум, розглядав його зусібіч, мов у стереослайдах.

І якщо наші автори говорили про певну відрубаність, унікальність цього краю, який частково чужий навіть для нас (бо не до кінця відомо, наскільки гуцули — українська нація, та ще в той час), — то Вінценза такі питання не переймали, він просто бачив у цьому закономірності розвитку античної Європи.

НТ: Як Вінценз сам себе вписував у гуцульський світ?

ТП: Він завжди наполягав, що є найсправжнішим карпатцем. І в його розумінні він був справжнішим карпатцем, ніж, скажімо, навіть Володимир Шухевич. Так, був гуцул Шекерик, який писав про Гуцульщину. Петро Шекерик-Доників (1889 – бл. 1940) — гуцульський громадсько-політичний діяч, етнограф, письменник, автор роману з гуцульського життя «Дідо Иванчік». Це так, як колись були популярні платівки з голосами птахів у природі: тобто Шекерик — це коли сама птаха розказує про себе своїм співом. А Вінценз все ж був орнітологом, він про цю птаху оповідав власною мовою. Але, що дуже важливо, він дотримувався точки зору, яка була популярна на Гуцульщині: гуцул — не той, хто гуцул, а той, хто там вродився.

А Вінценз саме там народився, і не можна сказати, що він прийшов на цю дослідну ділянку звідкись здалека: цей світ проріс крізь нього. Пишучи про Гуцульщину, Вінценз писав про себе, своє дитинство, розказував про неї власним способом говорення. І в нього це вдало вийшло. Бо саме поєднання погляду зсередини і ззовні, поєднання масштабів — ретельна мікроскопічна детальність і водночас панорамна вбудованість у цілу європейську культуру й історію — то є власне то, що робить Вінценза унікальним, ну і, ясно, ще його неповторний спосіб письма, бо все ж його важко, але приємно читати.

Наталя Ткачик і Тарас Прохасько. Фото: Яна Стефанишин / Нова Польша

НТ: Можна сказати, що Вінценз відкрив Гуцульщину світу?

ТП: Парадокс у тому, що Вінценз ще не відкрив Гуцульщину для світу — він тільки натякнув, що це відкриття можливе. По цілому світі є визначні вінцентознавці. І вони феномен Вінценза страшенно досліджують, але ясно, що передовсім — його самого, як філософа, есеїста, а не то, що він розповідав про Гуцульщину. Цілком його епопея в цілісності не є перекладена наразі у світі, хоч про неї знають. Таким чином Вінценз є відомий власне тим, що відкрив Гуцульщину, хоча сама Гуцульщина ще не відкрита. От така дивовижа.

НТ: Якщо тетралогія досі не перекладена іншими мовами, окрім української, то, може, вона не надто цікава для решти світу? Можливо, українці дуже перебільшують, називаючи її верховинською «Калевалою», гуцульською «Іліадою», порівнюючи Вінценза з Фрезером і Толкієном?

ТП: Ні, в цьому ми не перебільшуємо, бо ця тетралогія справді би була цікава для світу. Але ми перебільшуємо те, що нами аж так мусять бути зацікавлені. І це не тільки з Вінцензом, а й з різними поглядами на історію і навіть на події буквально сьогоднішнього дня — щодо візиту прессекретаря США до України чи щодо розмови Байдена з Путіним.

Ми не перебільшуємо цікавість Вінценза для світу, просто до цієї цікавості ще не дійшло. У нас дуже-таки егоцентричний спосіб бачення, нам здається (і про це, власне, і Вінценз), що наші всі речі — унікальні і якісь такі, що досить про них дізнатися, і всі схилять голови перед Україною і Гуцульщиною, і всіма нами. А ні.

Насправді потрібно ще викликати той інтерес. Якщо посередній читач чи глядач у різних частинах Європи знає хоч щось про існування Гуцульщини — то вже добре.

Тут варто говорити про культурну політику. От скажімо, якби таку ідею підтримав Український інститут книги чи якийсь культурний фонд — то просто слід було б зробити держзамовлення в співпраці з МЗС, ініціювати переклад цієї епопеї англійською, французькою, іншими мовами. Тобто саме ми повинні подбати про то, щоб вона була відкрита для світу.

Є частина людей, які Вінцензом страшенно захоплюються, тому що це ніби така кунсткамера — що от поляк, який звідкись взявся і так все з любов’ю про нас написав, що от навіть поляки нами захоплювалися. А з іншого боку, гуцульські інтелектуали не є такими аж дуже прихильниками Вінценза, тому що вони розуміють, що це поляк, що це польська культура, що це не то, що вони роблять. Бо Шухевич, Шекерик-Доників в іншому ключі працюють, а Вінценз то вже такий якийсь трошки ніби агент впливу.

Але поза тим, що це польський письменник, я вважаю, що саме українці мають бути зацікавлені в тому, щоби перекладати цю книжку іншими мовами, тому що полякам тепер нема сенсу популяризувати Вінценза далі у світі. Вони і так знають, що він унікальний. Полякам Вінценза досить у тому сенсі, що він опоетизував і зафіксував оцей польський міф польських Карпат, але тепер вони втрачені, а пропагувати українські Карпати поза Польщею полякам немає ніякого сенсу.

У світі Вінцензом більше цікавляться як знавцем юдейської традиції в Карпатах. Вінценз до певної міри спрацював як головний ретранслятор химерної карпатської хасидської традиції, і, до речі, коли він писав про Гуцульщину, то з однаковою увагою придивлявся і до життя українських гуцулів, і до життя єврейських горян, тому що він найбільше цінував цей край власне за співжиття отаких дивних народностей.

Гуцульщина була певним відгалуженням від світового лабіринту, куди забрели різні племена, і от вони опинилися поруч у цьому закапелку. І тут важливо, як вони співіснували, як вони взагалі жили в цих горах і як накладалися спільні традиції. Зрештою, Вінценз ніколи не вважав поляків — землевласників чи шляхту, яка володіла гуцульськими місцевостями, — чужим елементом. Тобто його візія карпатського краю не була акцентована виключно на гуцулах. Однією з цінностей регіону він власне вважав оцю культурну багатошаровість.

НТ: Український дискурс суттєво відрізняється від такого бачення.

ТП: Український дискурс однозначно вважає, що поляки на Гуцульщині — чужаки, загарбники. А насправді вони були там такими ж органічними, як і люди, які там жили довкола них. І вони не почувалися, як, скажімо, якісь там іспанські колонізатори десь на Кубі, які все вирубали, засадили цукровою тростиною і привезли африканців, щоб вони порали все — більше їх ніщо не обходить, тільки визискування цієї землі. Ні.

Поляки були господарями, власниками і вони з гуцулами співжили. Вони не були магнатами, як у тій Україні Великій. Їхнє життя, навіть побут не надто відрізнялися від того, як жили інші люди тут. І своїм ставленням до цієї землі вони також не надто відрізнялися: всі шукали собі там притулку і — що дуже важливо — Вінценз уже звертає увагу на те, що це були спільно новоколонізовані землі в тому сенсі, що просто освоєні. Тобто історія приходу на Гуцульщину людей, українців у тому числі — з долів і ще звідкись — вона не така вже й стара.

Наприклад, перша згадка про Ворохту датується 1568-м роком — це вже доволі нові часи. Тоді відбувалося заселення і воно там мало свої особливості. На Гуцульщині була така певна недосяжна на Галичині низинній чи на Поділлі, чи на Покутті вільність... Це було так, як в Америці свого часу: спочатку всі разом ідуть і освоюють нові землі, а потому вже за якийсь час розбираються, хто там має право ким командувати.

Оця «Правда Старовіку» Вінценза (той перший том) — якраз розповідає про ці часи, коли не було панщини. Усі були відгороджені особливою природою, з одного боку, а з іншого — вони мали неймовірні вольності користання цією землею і її благами. Тобто треба пам’ятати про те, що ця перша частина, найідилічніша — такі золоті часи — у Вінценза зображена так ніби ще до приходу австріяків, десь у XVI—XVII століттях — коли тільки почалася історія присутності тут людей.

НТ: Похибка при описі життя простих гуцулів польським інтелігентом невідворотня. Звісно, Вінценз і не претендував на історичну об’єктивність, але все ж: наскільки йому вдалося затерти відчуття його іншості і з чим би в його баченні Гуцульщини ви не погодилися?

ТП: У гуцулів було виразне відчуття так званої панськості. Тобто не власної зовнішньої панськості, а внутрішньої, такого стилю ніби шляхетського. У Вінценза серед персонажів є дуже багато поляків — шляхтичів, але безземельних. Вони провадили таке саме життя, як гуцули, скажімо, у них не було двору. А поняття двору, як і плєбанії — це дуже було важливим для поляків, це дві такі речі, які відрізнялися від хати. При тому що двір міг бути і набагато дрантивішим від добротної хати, але він був інакше зроблений.

Навіть є такий цікавий момент із біографії Вінценза, коли він попросив, щоби йому побудували гуцульську хату в Бистреці. Місцеві робітники його питалися, яку саме хату. Ну, таку, як у вас, просту гуцульську хату. І Вінценз кудись поїхав. А коли повернувся, то побачив, що йому до хати вгорі доробили балькончик. І він каже: я ж хотів так, як у вас. — Та як може бути панська хата та й без балькона?

От на таких дрібних речах найбільше трималося відчуття іншості, бо ясно, що заможність також відігравала велику роль. Тому що спочатку були такі часи, що були всі приблизно однакові, як при комунізмі. Але потім виявилося, що одним вдається, а іншим менше вдається — без ніяких визисків і експлуатації. І ті дужчі гуцульські ґазди, дукачі, як на них казали — вони починали в однакових умов зі всіма і вони переважно були не набагато багатшими навіть від місцевих польських шляхтичів, не кажучи вже про євреїв, які займалися торгівлею і сферою обслуговування.

Тарас Прохасько. Фото: Яна Стефанишин / Нова Польша

НТ: Що відомо про участь Вінценза в союзі Пілсудського – Петлюри в 1920-х роках?

ТП: Так, найпоказовішим тут є те, що Вінценз демобілізувався, пішов із Війська Польського. Він брав участь у Першій світовій війні, був офіцером у польських формаціях. Тож він (і такі, як він) мав би бути основою армії Пілсудського, війська незалежної Польщі. Але коли почалася польсько-українська війна, Вінценз вийшов із війська, не хотів брати в тому участь, тому що не міг собі дозволити воювати з українцями.

НТ: Чому?

ТП: Він вважав, що це нонсенс. Він вважав, що не може ця земля вважитися польською виключно чи так само, я думаю, він не хотів би цілковитої перемоги української держави, тому вирішив бути у світі перемішаному, ідеалістичному. Хоча скажімо, коли Польща почала війну з більшовиками, то він вернувся у військо, власне, брав участь у тих походах на Київ, але уже не проти українців, а проти спільного ворога.

Думаю, він був прихильником ідеї рівноправного балтійсько-чорноморської єдності, союзу Польща — Литва — Україна. Чи хай буде Галичина, чи Червона Русь і Україна. Але щоби це була як федерація. Я думаю, що Вінцензу про то йшлося, і є відомо, що ота політика однорідності польської нації, яка антиукраїнської і взагалі не тільки антиукраїнська, а й антименшинна — вона була страшенно чужа йому, ворожа і неприйнятна.

НТ: У юнацькі роки Вінценз навчався у Віденському університеті, 1914-го захистив там докторську дисертацію з філософії (до речі, як і Франко), згодом був редактором варшавського видання Droga. Що його змусило у 30-х роках повернутися «зі світів», де перед ним було море можливостей, на Гуцульщину? Що змусило 1939 року, втікаючи через перевал від совітів, у складних умовах, ризикуючи своїм життям і життям близьких, тягнути в наплічнику рукописи майбутньої тетралогії? Що його змусило на схилі літ у французьких Альпах облаштувати помешкання в гуцульському стилі? Чим для Вінценза була Гуцульщина?

ТП: Думаю, що тут відповіді потрібно шукати у сфері психологічних феноменів, бо Вінценз мав манію на Гуцульщину. Навіть коли він уже був стареньким, вже у своїй хаті в горах Швейцарії, куди сходилися на паломництво всілякі філософи — навіть там щовечора переповідав їм про Гуцульщину. Тобто він усе своєї та й своєї. Мені здається, для нього це була якась обсесія.

Можна це частково пояснити тим, що в нього як філософа була одна дуже виразна філософська конструкція: він бачив у Гуцульщині продовження античного світу, старожитньої Греції. Хай буде, що це не Афіни, а якісь там пагорби грецькі — зі всім цим світоглядом і космогонією. От вони трішки пройшли по Балканах, по тому чик-чик і перелізли через даків, через Румунію і опинилися отут. І Вінценз цю Гуцульщину сприймав собі у своїх філософських побудовах як землю, на якій, умовно кажучи, висадилися ті, хто врятувався з Атлантиди — тобто всі ці велети, всі ці античні герої, всі ці скотарі — вони були продовженням, вони були тою жилою, хордою, по якій перетягнулася і на чому трималася та вся гуцульська цивілізація. Тобто для Вінценза це було щось таке, ніби матеріалізація його філософських візій, ідей.

НТ: Чому для Вінценза таким важливим був Іван Франко? Настільки, що на своєму приватному ґрунті в Слободі-Рунґурській на Коломийщині за власний кошт польський письменник поставив один із перших пам’ятників українському письменнику? Памʼятник поставили 1936 року. На мармуровій таблиці викарбували латинськими літерами українською мовою: «Вірю в силу духа», і далі польською: «Памʼяті Івана Франка, сина цієї землі». Під час Другої світової війни мадярські вояки розбили дошку. 1944 року памʼятник поновили.

ТП: Франко неймовірний живий слід у Криворівні залишив, і його світло дійшло, як частина міфу, до Вінценза. Ну, і Вінценз був подібно до Франка універсальним — він поєднував науковий, філософський, літературний, поетичний підхід. А ще Франко найбільш подібний до Вінценза серед українських інтелектуалів того часу — і в масштабі мислення і в синтезі різних філософських підходів. Зрештою, Франко написав цикл гуцульських оповідань і вони світоглядно близькі до Вінцензових.

НТ: Якою була повоєнна співпраця Вінценза і паризької «Культури»?

ТП: Звичайно, вони страшенно поважали його. Але от власне, що дуже важливо, Вінценз ніколи не був ні якимось політологом, ні ідеологом чогось певного, ні публіцистом, ні істориком, який би щось потрактовував, виходячи з якихось політичних ідей. Він усе залишався філософом і власне за те його найбільше цінували. Його філософія на той час утопічною була, тобто вона не була прагматичною, він не давав ніяких методологічних вказівок чи порад, як би нам побудувати те чи се. Він просто проповідував цю ідею і наповнював її роздумами своїми чи вістями про культурне багатограння своєї Гуцульщини.

Єдине, що він таке щось написав більш-менш політичне, це велика збірка есеїв «Діалоги з совітами».

НТ: Що ви відчували, беручись за переклад цього специфічного тексту: автор мислив гуцульською говіркою, а відтак її перекладав тогочасною польською мовою? Усе відбилося на його структурі. Це вже не кажучи про низку локальних реалій, які часто неперекладні. При тім, що українські переклади вже існували й до вас.

ТП: По-перше, я чітко розумів як перекладач своє завдання: що я є українським письменником і повинен зробити цей твір частиною української мовної літератури, тобто мені йшлося про то, щоби це була українська книжка, а не суто гуцульська.

А уже базою для практичної роботи було те, що я дізнався з записів Вінценза: коли він писав «На високій полонині», то спершу говорив собі текст гуцульською, і тоді перекладав і записував. І коли траплялися реалії, які йому здавалося неперекладними, він залишав гуцульські слова. А крім того, що є найважливішим для сприйняття самого тексту Вінценза поляками: подібно як Гоголь підірвав російську мову українськими інтонаціями — то так само Вінценз (хоча не підірвав, бо його значення для становлення польської літератури неможливо порівнювати з Гоголем для російської) привніс у польську мову гуцульський мелос. Тому багато поляків вважають, що книжка «На гуцульській полонині» — це неможлива польська, жахлива польська мова власне через те, що там мелос гуцульської мови присутній. Власне через специфічну гуцульську інтонацію і побудову речення. Їх він собі спершу ніж писати і відтворював. До речі, Вінценз запевняв, що української не знає.

Тарас Прохасько. Фото: Яна Стефанишин / Нова Польша

НТ: Але ж повсюдно пишуть, що його української навчила няня.

ТП: Він сам казав, що української не знає. І коли він був у поході на Київ, то працював у відділі інформації, близькому до розвідки. І його використовували також як перекладача, але він не міг перекладати з української, він перекладав з російської, яку знав. Вінценз чудово знав російську. А тоді гуцульська говірка була ще настільки іншою від центрально-східних говорів, які стали основою української літературної мови, що дійсно він погано розумів, що говорять українці. Так само як українці погано розуміли, що говорять гуцули. І саме гуцульська була першою мовою Вінценза — як він сам каже — бо няня з ним почала говорити власне гуцульською і вона йому наполягала, щоб він ніколи її не забув і нізащо не втратив. І Вінценз дійсно не втратив, бо його література то була наговорена гуцульською, перекладена ним же ж на польську.

НТ: Як ви шукали золоту середину, аби перекласти з польської українською, але й не надто олітературнити мову, зберігши гуцульський колорит?

ТП: Я перекладав оригінал Вінценза на гуцульську собі (так само як він, тільки зворотно), а тоді вже з гуцульської — українською літературною. Я знову ж таки я намагався залишити мелос, авторський ритм, в основі якого був гуцульський спосіб говорення, певну співочість. А друге — я все писав українською, а залишав гуцульською тільки реалії, які дійсно мають значення лише в Карпатах. Тобто якщо маємо вориння, то на нього не можна казати «пліт» чи «паркан». Чи, скажімо, «бартка». Тобто я залишав слова, які у більшості доволі знані українцям, а якщо незнані, то для цього є словничок. І я намагався зробити так, щоби з тої простої лексики, яка підводить до реалії, було зрозуміло, з якої сфери життя це поняття. Тому що гуцульська мова — власне кожна мова — має дуже багато слів, реалій, які описують притаманне саме цьому світові чи цій частині світу матеріальне чи нематеріальне життя. Тобто окремі слова на всі ці десятки типів снігу в ескімосів — це такі реалії, що перекладати у художній літературі їх не варто.

В обмеженому певними границями світі все мало свої різні назви в побуті. Скажімо, те ж вориння складається зі стовпців, з жердин, що лежать горизонтально, чимось обв’язані, є щось таке, що висувається час від часу, ніби брама. І у цьому світі конкретики, матеріального буття кожна така деталь має свою назву. Криниця, хата, сорочка складається з купи деталей, які означають щось важливе і інакше його не перекладеш. І тому ці специфічні слова мусять залишатися в перекладі.

А тепер взагалі це є якесь неймовірне явище у сучасній англомовній літературі, тому що видатними англомовними авторами є, скажімо, індуси — чи там звідкись з Ямайки, чи ті всі супер-пупер «звьозди» букерівські — вони ж із цих всіх пахучих і духмяних реалій і насичують мову якісь такі трави, їди, одежі, імена.

І це є розвиток мови. І тому мені здається, що їх доречно залишати, а не писати що гуцули пішли танцювати і підкидували сокири на довгих держаках замість барток.

НТ: Така особлива увага до дрібниць, плинність, неспішність притаманні і вашому письму. Наскільки Вінценз суголосний вам як письменнику?

ТП: Мені подобається така його неоднорідна плинність і разом з тим вона не монотонна. Це якщо говорити про його письмо — не про матеріал. А загалом у нас із Вінцензом — я так говорю ніби ми з ним десь пили пиво — у нас з Вінцензом якась протилежна фізіологія мозку, тому що я не витримую так багато описувати, як він. Мені хочеться тук-тук-тук — якимись натяками все передавати. Мені здається, що це і так зрозуміло, нащо це все розписувати. Ну, деталі — таке, але ті які власне короткі і лаконічні. А Вінценз годен був також запуститися і говорити годинами про всьо-всьо-всьо ретельно. Тобто в нього якась дивовижна пам’ять була до того.

То ще були такі часи — треба теж собі здавати в цьому справу — коли в цьому локальному світі було доволі мало нових елементів чи інформацій. І цей світ був перевірений, він був знаним, але що найважливіше — кожна людина проживала в ньому усе від початку до кінця, всі ці слова її стосувалися. Тобто слова були настільки наіменуваннями того, що довкола тебе і того, чим ти користуєшся щодня.

Тобто кожна людина знала, що таке мова коси, будз. Кожна людина могла зробити той же ж паркан. У кожної людини була сокирка. Кожна людина сама собі будувала хату. Ну, може, не так уже й кожна: чоловік щось там собі робив, а жінка щось інше, а якийсь дурний ніц не робив. Але вся повнота оцього життя була осяжною кожною людиною.

Натомість ми тепер переповнені інформацією, яка нас не стосується. Тоді був світ очевидний і намацальний — вся ця їхня духовність чи їхня умовність мислення. А у нас стільки даних про речі, які ми ніколи не бачили, тобто абстракцій, які потрібно запам’ятати. А як їх запам’ятати, щоб це не стало нашим випробуванням? Натомість тоді на Гуцульщині все проходило через твоє життя і ти проходив через нього.

НТ: Сучасні читачі – повна протилежність світу Вінценза. Ми живем у турбошвидкому віртуальному світі інтернетів, а в тетралогії – застиглий у часі (вірніше, в нього часу не існує) намацальний світ, зітканий із предметних деталей. Сучасний читач узагалі здатен сприйняти «На високій полонині»?

ТП: Так, читач годен читати Вінценза. Але от така є особливість нашого інформаційного суспільства, що чим більше ми занурюємося у культуру, тим більше намагаємося присвоїти собі інформації, речі, якими не володіємо, світів, якими не володіємо. А Вінценз пише, власне про той світ, де кожен мав той світ. Він не мав якоїсь додаткової інформації, але він мав повноту світу, і це є дуже важливо власне у розумінні його персонажів і в розумінні його ідеальних уявлень про то, яке має бути оце життя.

Я собі навіть так думав ще задовго до Вінценза. От мільйони людей у цілому світі практикують йогу. Але ніхто з них не погоджується стати йогом. Мільйони людей вправляють якісь айкідо чи кунг-фу, але вони ніколи не стануть самураями, які від ранку до вечора, від народження до смерті тільки те й практикують. І в цьому, чомусь одному вони знаходять абсолют і все-все-все, чим наповнений цілий світ. А теперішні люди хочуть, грубо кажучи, ерзаців. І то не є зле. Бо ліпше двічі в тиждень робити йогу, ніж узагалі її не робити. Але це не є та йога. Тому що та йога передбачає зовсім інший спосіб життя. Так само, як хтось займається дзен медитацією, а потому сідає в автівку і їде в супермаркет, а потому біжить на роботу, робить кар’єру, гроші, банк, переживає за те все і потому знову треба через тиждень поїхати на дві години на дзен. Натомість дзен передбачає відсутність банків, роботи і всього іншого. Для сучасного читача Вінценз, як йога, медитація. І читати Вінценза, говорячи сленгом, — це як «пойожитися» трошки.

НТ: Якби ви могли один день провести з Вінцензом, як і де ви б його провели?

ТП: Я підозрюю, що ми з Вінцензом такі, що я би робив те що Вінценз скаже. Підозрюю, він був для своїх близьких тим ініціатором і промотором, і «накидатором» способу життя. І він дуже вміло і файно влаштувався в житті. Він робив те, що вмів, те що йому було приємно, і всі йому в тому сприяли. Я впевнений, що у Вінценза були гості, які, наприклад, потрапляли до нього з іншими людьми, в різних товариствах, по кілька разів, і їх просто шляк трафляв, що знову три години вони слухали те саме, що вже раніше чули від нього — вони котре дивилися ту саму виставу одного актора. Я впевнений в цьому. От ці всі гості і Вінценз в якийсь момент сідали і пили вино, і він починав своєї: оповідати ті картини, що в нього були в голові, просто заплющував очі і переносився в свою реальність Гуцульщини. Вінценз був у цьому сенсі чимось подібний до Параджанова. Але я тут говорю про іншого Параджанова. Про того фантастичного, божевільного, оргастичного. Бо він давав незабутні враження, але він і замахував, коли тих вражень було забагато. Тому що не можна вічно дивитися той самий театр.

НТ: То все ж яку б дію з цього театру життя Вінценза ви б вибрали?

ТП: З літературної точки зору найвишуканішою відповіддю була б така, що я хотів би перетнутися з ним у Станиславові Назва Івано-Франківська до 1962 року. на вулиці теперішній Сахарова, коли він був у камері НКВД. У вересні 1939 року НКВС арештував Вінценза й ув’язнив у Станиславській тюрмі. Доволі швидко його звільнили завдяки заступництву знайомих українських письменників.

А ще я би хотів побачити його тогочасне помешкання в Франції неподалік Гренобля, подивитися, скільки там карпатськості і чи знайшов він там щось своє, гуцульське. Це чимось нагадує мою родинну історію. Моя бабця зі своїм першим чоловіком, моїм дідом, познайомилися і жили в Моршині, звідки вона була родом. Він загинув ще до народження мого тата, а потім її вислали в Сибір. І там бабця познайомилася з другим чоловіком, якого я вважаю моїм дідусем, бо він мене тримав на руках. І от він через роки привіз її на поріг Гуцульщини, в Делятин — це вже було перше гуцульське місто. І вона прийняла й полюбила це життя гірське, ці ландшафти. Вони виявилися для неї страшенно файні. І коли я через кілька десятиліть після її смерті і ще більше десятиліть після смерті того свого діда з Моршина приїхав у його рідне місто у Чехії, куди по ідеї вони мали переїхати, якби він не загинув, то я побачив, що в Делятині моя бабця не втекла від своєї ландшафтної долі. Бо той чеський Яблонків такий самий, як «Дилєтин».

І тому я хотів би побачити власне те місце, куди потрапив Вінценз вже у Швейцарії, подивитися, наскільки Вінценз віднайшов там свою Криворівню. І переконатися, що дійсно там є щось таке, на що би структуралісти сказали: о так, це власне той самий елемент. Я думаю, у Вінценза була не просто дуже сильна внутрішня пам’ять про Гуцульщину, то було впечатування гуцульського світу в нього самого.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Наталя Ткачик image

Наталя Ткачик

Літературна редакторка «Нової Польщі». Поетка, перекладачка книжок спогадів Тадеуша Ольшанського («Колись в Станиславові») та Томаша…

Читайте також