Життя Станіслава Лема можна поділити на два періоди: львівський, коротший, та краківський, триваліший. У Львові він народився й виховувався, тут почав віршувати й написав перше оповідання. А в Кракові — став всесвітньовідомим письменником і кандидатом на Нобелівську премію.
Станіслав Лем. Фото: Алєксандр Ялосінський / Forum Публічно згадувати про львівський період тривалий час було для Лема табу. Врешті, 1966 року він видав спогади «Високий Замок», а на початку 1980-х навіть трохи розповів про Львів своїм біографам. Але і письмові спогади, і усні розповіді — фрагментарні. Письменник більше приховав, ніж повідомив. Наприклад, літературознавець Станіслав Бересь, готуючи книгу про відомого фантаста, попросив його розповісти трохи сімейних історій.
Що стосується моїх стосунків з батьком і матір’ю, я хотів би обмежитися тим, що написав у «Високому Замку».
Його Львів — це самотність, відсутність не тільки близьких приятелів, а й друзів загалом. Це захоплення іграшковими машинками, моторчиками, електростатичними пристроями.
Дія мемуарного «Високого Замку» завершується 1939 роком. Звісно, у 60-х Лем не міг писати про те, що коїла совєтська влада у Львові в 1939–1941 роках. А може, не хотів. Бо що б він там написав? Що того ж таки 1939-го, закінчивши гімназію, подав документи до Політехніки, а його не прийняли через «буржуазне походження»? Що завдяки протекції приятелів батька, відомого лікаря, його буквально впихнули до Медичного інституту, бо інакше окупанти мобілізували б до ненависної Червоної армії? Чи, може, він мав описати те жахіття, коли в часі Голокосту почепив на одяг шестикутну зірку і носив з собою смертельну дозу отрути? Або розповісти, як утікав із ґетто й переховувався у знайомих, обмірковуючи варіанти поведінки в разі, якби потрапив у лапи ґестапо? Моторошні спогади. Хоча в деяких повоєнних творах Лем, розставивши тільки йому зрозумілі автобіографічні «розпізнавальні знаки», наділив персонажів — дуже завуальовано — власними переживаннями тих страшних час ів.
Наприклад, 1946 року Лем, студент медичного факультету Яґеллонського університету й автор низки публікацій у періодиці, завершив роман «Людина з Марса», головний герой якого, американець Макмур, так само, як і автор, колись студіював медицину і співпрацював зі ЗМІ. Дія також відбувається під час Другої світової. У Нью-Йорку Макмура схоплюють гангстери і вдягають на нього наручники. Герой переконаний, що це агенти ґестапо, й обмірковує, яку тактику обрати.
Та й у пізніший повоєнний період жахіття, пережиті в часи окупації, не давали письменникові спокою. 1968-го він наважився згадати про львівський погром 1941 року, проте зробив це за всіма правилами літературної конспірації. У романі «Голос Неба», дія якого розгортається в США, один із учасників секретного наукового проєкту Раппапорт згадує, як 1942 року йому довелося виносити сотні трупів із підвалу в’язниці на подвір’я. Насправді отим Раппапортом був сам Лем, і сталося це не 1942-го, а 1941 року, і ті трупи — в’язні совєтської тюрми «Бригідки», яких енкаведисти розстріляли, тікаючи зі Львова.
Трилогія з примусу
Батько прийшов додому і сказав, що мусимо збирати речі, інакше станемо совєтськими громадянами. Це жахливо! Треба було виїжджати, інакше нас депортували б.
Після Другої світової Леми покинули Львів — перспективи сім’ї, яку комуністи вважали «буржуазною», були погані. Проте на рішення тікати вплинуло й бажання оселитися в Польщі. Леми взяли з собою кілька валізок і пару книжок. Все інше — меблі, батькові лікарські інструменти, колосальну бібліотеку польською, французькою, німецькою мовами — довелося залишити.
Чому Леми обрали Краків? Бо там замешкав батьків товариш, теж нещодавній утікач зі Львова.
Він приготував для нас житло. Там було лише дві кімнати. В одній жив він з дружиною, а в іншій — ми з мамою і батьком.
Батько Станіслава Лема наполіг, щоб син продовжив медичні студії в Яґеллонському університеті. Навчаючись, студент віршував і розносив свої опуси по редакціях. Йому скрізь відмовляли. Врешті Tygodnik Powszechny надрукував поезії Лема, а Kuźnica — кілька оповідань. Слава? Аж ніяк. Однокурсники не приховували, що вважають поетичні вправи товариша графоманією. Тоді Лем закинув рими й написав повість «Шпиталь преображення». Ні-ні, не фантастику. Цілком реалістичну річ — розповідь про молодого лікаря (так, і тут лікар!), який на початку Другої світової, отримавши диплом, влаштовується працювати в психіатричну лікарню, але з приходом нацистів постає перед складним вибором, адже окупанти вимагають знищити пацієнтів.
Спроба видати повість відкрила початківцю очі на літературний процес зсередини. Варшавське видавництво Książka i Wiedza зацікавилося рукописом й підписало з автором угоду. І — почалося. Редактори, доводячи, що цей твір ідеологічно шкідливий, декадентський і контрреволюційний, змусили Лема зробити одного з героїв комуністом, додати нових персонажів, змінити сюжет. Та цього їм здалося замало. Від автора зажадали продовження сюжету, поставивши ультиматум, що інакше книжка не вийде.
Станіслав Лем. Фото: Войцєх Земек / WikipediaДругий том повісті редактори також виправляли, а тоді наказали Лему написати завершальний третій. Видавничий кошмар тривав чотири роки. Врешті друком вийшла трилогія «Невтрачений час», в якій первісний задум майже не проглядався. Коли Станіслав Лем став відомим письменником, якесь видавництво запропонувало перевидати трилогію. Письменник дав згоду тільки на перший том, та й то — в авторській версії.
«Дно дна» та інші фільми
Фантастом Лем став майже випадково. 1950 року молодий письменник, який уже підписав з видавництвом договір про видання трилогії, отримав путівку в Закопане, в Будинок літераторів. Там він заприязнився з якимсь товстуном — разом ходили на прогулянки в гори, балакали про літературу. Одного разу зайшла розмова про те, що в Польщі бракує польської фантастики. Лем зауважив, що в дитинстві зачитувався Гербертом Уеллсом і що сучасних польських фантастів і справді катма. Співрозмовник поцікавився, чи зміг би Лем — звісно, якби мав угоду з видавництвом — написати фантастичну повість. Пан Станіслав відповів ствердно, і розмова поточилася про щось інше. За місяць, вже в Кракові, Лему поштою прийшла угода від варшавського видавництва Czytelnik. Виявилося, що товстун із Закопаного — директор видавництва.
Наступного року вийшов роман «Астронавти», яка стала літературним дебютом Лема (трилогія з’явилася трьома роками пізніше). Книжка розлетілися в книгарнях, як пиріжки. Лем вирішив повторити успіх і продовжив працювати в жанрі фантастики. Парадокс, але якби не видавничі муки з трилогією, які відібрали в автора купу сил, нервів і часу, все могло скластись по-іншому: дебютував би Лем 1948-го повістю «Шпиталь преображення», отримав би добрі рецензії й нові видавничі пропозиції — і писав би все життя реалістичні твори.
«Астронавти» також стали першою перекладеною книжкою Лема: вона вийшла у Східній Німеччині. Потім її взялися перекладати в СРСР, і письменник переконався, що свого часу рішення залишити «першу в світі соціалістичну державу» було цілком правильне. Почалися проблеми з цензурою, совєтські редактори наполягали на суттєвих змінах у тексті, а оптимістичний фінал вимагали зробити ще оптимістичнішим. Лем розсердився і заявив, що не змінить жодної коми. Йому пояснили, що в такому разі книжка не вийде друком. «Як ні, то ні», — сказав собі письменник. Бо після епопеї з трилогією вирішив більше не йти на жодні компроміси. Впертість принесла свої плоди — після річної затримки роман вийшов російською без суттєвих змін.
Станіслав Лем. Фото: Маріуш Кубік / Wikipedia Але й це ще не все. «Астронавти» стали першою екранізованою книжкою Лема. Східнонімецький режисер Курт Метціґ зняв фільм «Мовчазна зоря», який здобув нагороду «Золотий астероїд» на Міжнародному кінофестивалі фантастичних фільмів у Трієсті, а також був куплений для прокату в США, де йшов під назвою «Планета смерті». Станіслав Лем був настільки невдоволений стрічкою («Це дно дна», — говорив він), що хотів прибрати своє ім’я із титрів.
Письменник загалом не зносив екранізацій своїх творів. Він навіть посварився з режисером Андрєєм Тарковським через «Соляріс», хоча фільм викликав фурор на одному з найпрестижніших у світі Каннському міжнародному кінофестивалі, здобувши там спеціальний приз журі та нагороду кінопреси. Однак Лем заявив, що не побачив на екрані планети Соляріс, бо режисер зробив камерну картину й, додавши нових персонажів, змістив смислові акценти.
Про фільм «Дізнання пілота Піркса» режисера Марека Пєстрака Лем відгукнувся так: «Майже все зроблено грубо й примітивно». А екранізацію «Шпиталю преображення» Едварда Жебровського розгромив ущент.
Я написав великий начерк до журналу Pismo, в якому вилив відро бруду на сценаристів і режисера.
Скаржився Лем і в листах, зокрема до американської письменниці-фантастки Урсули Ле Гуїн.
Я не знаю жодного доброго науково-фантастичного фільму й тому проти екранізації моїх книг.
Проте й стверджувати, нібито Лем не сприймав геть усі кіноверсії своїх творів, теж було б неправильно. Йому сподобалася, наприклад, телевізійна короткометражка Анджея Вайди «Листковий пиріг». Та цьому є пояснення: сценарій писав сам Лем.
У кабінеті й поза ним
Лем тримався подалі від Спілки польських письменників, точніше, від тієї життєрадісної її частини, що закладала за комір і марнувала час у дискусіях, які нерідко закінчувалися бійками. Навіть оселився на околиці міста, за 10 кілометрів від центру. В Кракові, як і у Львові, письменник не мав близьких друзів. Далекі планети були йому ближчі, ніж реальний світ за вікном кабінету. Парадокс, але дружина Лена, Барбара, терпіти не могла наукової фантастики.
Письменник вів дуже активне листування з літераторами багатьох країн. Він навіть замовив для цього «фірмові» бланки: в лівому верхньому куті були надруковані його ім’я, прізвище, адреса і номер телефону. Писав Лем одразу на машинці, вписуючи потім ручкою пропущені літери. Йому так було комфортніше спілкуватися, ніж особисто. Коли, траплялося, письменник брав участь в обговоренні творів колег, то виступав переважно з критикою. При цьому він очікував, що його твори обговорюватимуть доброзичливо, і щиро дивувався, коли їх теж розносили. Щоправда, не брав критику близько до серця.
У кабінеті Лема на книжкових полицях серед біографій Чапліна та Софі Лорен, книжок про кібернетику, астрономію, географію була й «Історія України». Так, він вільно читав українською
Працюючи над творами, письменник безперервно курив ментолові цигарки. Над рукописами довго не просиджував. Якщо сюжет раптом заходив у глухий кут, не ґвалтував себе творчими пошуками, а просто спалював невдалі сторінки на подвір’ї свого котеджу.
Лягав Лем спати о 22-й годині, прокидався о 4-й ранку і сідав працювати. Кілька разів на тиждень возив дружину на роботу (вона працювала в поліклініці). В такі дні забігав в улюблену цукерню, де купував тістечка й марципани (про любов Лема до солодощів ходили анекдоти), заїжджав у готель для іноземних туристів, де читав свіжу зарубіжну періодику, а також заходив у видавництва. Відтак їхав додому й о 13-й годині обідав.
Станіслав Лем. Фото: Фрідріх Брігітте / Sueddeutsche Zeitung Photo / ForumУ Кракові всі знали «лемовози» — автівки яскравого кольору, які письменник весь час технічно модернізував. Перший «лемовоз» з’явився у 1950-х — такий собі Р-70 виробництва Східної Німеччини. Спочатку Лем наймав шофера, потім сам сів за кермо. Водієм він виявився темпераментним, себто мусив обігнати кожну автівку, що траплялася йому дорогою. То було справою нелегкою, бо «залізний мустанг» Лема суттєво поступався «Шкодам» і «Пежо». Та це не зупиняло письменника — бажання перемагати й бути у всьому першим брало гору.
Одного разу «лемовоз» впав у кювет, але, на щастя, обійшлося. Коли модернізований письменником мотор раптом глухнув посеред напруженої траси, Лем з олімпійським спокоєм виходив з машини, відкривав капот і починав там копирсатися. Згодом він придбав потужнішу автівку, а потім — ще потужнішу. Власне, краківські водії знали про хлоп’ячий азарт Лемай аби не наражати найвідомішого краків’янина на небезпеку, трохи піддавалися, даючи себе обігнати.
«Я — львів’янин»
Станіслав Лем не був громадським діячем і не засідав у президіях, проте це не означає, що він був аполітичний. Коли 1979 року Кремль увів війська в Афганістан, фантаст розірвав стосунки зі стороною агресора.
Моє ставлення до СРСР зараз таке, що я не можу збагнути, як узагалі міг туди їздити і дозволяти їм мене вітати.
Лем разом із іншими краківськими письменниками, які входили до ПЕН-клубу, готував усунення партійних функціонерів від керівництва Союзом польських письменників. І справді, на черговому письменницькому з’їзді не обрали жодного партійця. Після цього прізвище Лема почало фігурувати в документах служби безпеки, а її функціонери розпускали про письменника наклепницькі чутки.
Письменник по-своєму сприяв розвиткові країни. Наприклад, утворив Стипендіальний фонд Станіслава Лема, щоб надати молодим перекладачам можливість стажуватися за межами так званого соціалістичного блоку. Процес реєстрації завершився 10 грудня 1981 року а за три дні в Польщі запровадили воєнний стан. Фонд так і не почав роботу.
Воєнний стан Лем сприйняв як повернення комуністичної диктатури на кшталт сталінської. Прогнозував найсумніші сценарії розвитку подій. За кілька місяців 61-річний фантаст виїхав з сім’єю до Західного Берліна на письменницьку стипендію в Інститут перспективних досліджень. Відтак його запросили на довічне проживання у ФРН, але прокинулися демони минулого — пам’ять про часи окупації. Коли він бачив на вулиці німців старшого покоління, мимоволі замислювався: а що ці люди робили під час війни? Тому переїхав до Відня на запрошення тамтешнього Інституту літератури.
Воєнний стан скасували влітку 1983-го. Але Лем не поспішав додому. Повернувся до Польщі лише 1988-го, коли привиди комунізму відступали в минуле. Останні 18 років письменник прожив у Кракові.
Я — львів’янин і залишатимусь львів’янином до самої смерті. Тут нічого не змінити. Люди і нації — то не шафа, яку можна переставити з кутка в куток.
Лем також зізнався, що протягом усього життя почувався в Кракові «шукачем притулку» і навіть «вигнанцем».
Ранні свої книги письменник вважав поверховими. Найбільше він цінував «Кіберіаду», «Соляріс» та «Голем XIV». До останньої мав особливий сентимент, бо вклав у неї стільки сил і часу, як у жодну іншу. Однак на запитання, яка з його книжок має найбільші шанси перемогти час, відповів — «Кіберіада».
Все життя великий фантаст намагався зазирнути в майбутнє. Десь вгадав, десь помилився. На його надгробку написано латиною: «Зробив, що вмів, решту хай зроблять талановитіші».
Редакторка Наталя Ткачик
