На українські землі Петерса привело священниче покликання. Народжений 1905 року у Вестфалії , він ще в юному віці вирішив стати священником, тож вступив до Лувенського католицького університету, а відтак перевівся на навчання до Мюнхена. Уже тоді студент дуже зацікавився східним обрядом й багато спілкувався про це з семінаристами-українцями в колегії святого Андрея при Мюнхенському університеті, співзасновником якої був Андрей Шептицький.

1933 року Петерс приїхав до Львова , де зустрівся з митрополитом і познайомився з монашою спільнотою Студійського уставу. Молодий Петерс відчув, що решту свого життя повинен провести саме тут, і стає послушником Святоуспенської унівської лаври Студійського уставу. Старовинний монастир, в якому монаше життя тривало з приблизно з кінця XIII століття, осередок монахів Студійського уставу, розташований у селі Унів на Львівщині. 1938 року , вже як ієромонах Йоан (Петерс) він став настоятелем львівського монастиря святого священномученика Йосафата.

Ієромонах Йоан (Петерс). 1930-ті рр. Джерело: Архів Святоуспенської унівської лаври Студійського уставу

Влітку 1939 року в повітрі нависла атмосфера війни , містом прокотилася хвиля арештів польських громадян німецького походження. Тож німецький консул у Львові порадив ієромонаху Йоану виїхати з Польщі. Митрополит Андрей Шептицький благословив Петерса на виїзд, доручивши йому організацію монашого студитського життя у Німеччині.

Митрополит Андрей Шептицький. Джерело: Вікіпедія

Коли Німеччина захопила частину Польщі , Петерс (нагадаємо: громадянин Третього Райху) приїхав у Краків – тоді вже столицю новоствореного Генерал-губернаторства. Фактично він став посередником між окупаційним урядом та Греко-Католицькою церквою на окупованій німцями польській території.

У червні 1941 року , коли Львів опинився під німецькою окупацією, Петерс повертається в місто: з погодження Шептицького він перед окупаційною владою виступає в образі підприємця, який планує розпочати новий бізнес.

Це було потрібно Церкві для того , щоб після подій 1939–1941 років мати бодай якусь матеріальну опору. У перші місяці німецької окупації Петерсу, зокрема, вдалося перейняти деяке старе церковне майно і таким чином заснувати, зокрема, «Студіон» – друкарню, яка в майбутньому ще відіграє фатальну роль у житті директора. Та тоді, восени 1941 року, Петерс захопився ідеєю відкрити взуттєву фабрику «Солід».

Другий будинок праворуч – колишня взуттєва фабрика «Солід» , сучасне фото. Джерело: virtual.ua

Deutschen Schuhfabrik Solid

Петерс уже мав зв’язки на постачання шкіри і шукав можливості заснувати фабрику. У цьому йому допоміг Володимир Гординський: Володимир Гординський (1915–1994) – львівський підприємець, згодом біохімік. З 1977-го – президент Американської асоціації клінічних хіміків. Віце-президент Фонду допомоги дітям Чорнобиля. він , власне, радив щодо підбору персоналу і звернув увагу Петерса на приміщення неподалік площі Ринок, на вулиці Трибунальській, 16. Сьогодні – Шевська. Тут з 1940 року працював кооператив «Паризька комуна» , тож будинок був більш-менш пристосований до виробництва. Так постала Deutschen Schuhfabrik Solid на чолі з директором Йозефом Петерсом. Але де-факто вона належала Греко-Католицькій церкві.

Будинок на вул. Трибунальській , 16. 1939 р. Сучасна вулиця Шевська, 16. Джерело: Гриць Совків (The Gryć) / facebook

На підприємстві працювали і шевці-львів’яни , і монахи-студити, і фольксдойчі, і євреї з ґетто. До слова, німці створили ґетто у Львові наприкінці 1941 року , воно було третім за величиною на теренах довоєнної Польщі, поступаючись лише Варшаві та Лодзі.

Вступ Вермахту до Львова. 1941 р. Сучасна площа Князя Ярослава Осмомисла. Джерело: Facebook. Гриць Совків (The Gryć)

Єврейські працівники з самого досвітку приходили на фабрику , а після 16.00 поверталися у ґетто. Для них дуже важливо було мати офіційні документи про працевлаштування на підприємстві, яке постачає продукцію Вермахту – це була чи не єдина гарантія вижити. І «Солід» забезпечував цими паперами своїх працівників. Проте наявність документів рятувала львівських євреїв від смерті лише до серпня 1942-го: німці провели чергову операцію, жертвами якої стало від 40 до 50 тисяч євреїв, і, власне, після того вони вже практично не зважали на офіційні документи про працю.

Монахи-студити , які працювали на «Соліді», вирішили рятувати своїх єврейських співробітників і їхні родини. Директор Петерс погодився.

Євреї-працівники привели на фабрику свої сім’ї , яких студити розмістили в підвалі. Всю організаційну роботу взяли на себе монахи Лука (Лазар Шиян) та Теодозій (Теодор Цибрівський).

Вдень , поки в майстернях працювали робітники, євреї тихцем сиділи в підвалах фабрики. Виходили тільки вночі, щоб пройтися поверхами. Проте чоловіки-шевці мусили ночами важко працювати: вони шили «понаднормове» взуття, яке студити продавали або ж обмінювали у селян із околиць Львова на харчі, адже потрібно було за щось прогодувати людей у сховках. Та цього не вистачало. Тому монахи звернулися по допомогу до мирянок Греко-Католицької церкви, яким довіряли.

Жінки , ризикуючи власними родинами, позмінно варили їжу й передавали її монахам у визначених пунктах зустрічей, а ті вже відносили її в підвали фабрики. Більшість із них досі залишаються невідомими, за винятком Юлії Кіцер (1896–1987). Так «Солід» став місцем переховування євреїв у рамках акції порятунку, яку реалізовував митрополит Андрей Шептицький.

Невиконаний смертний вирок

Заснувавши 1941 року друкарню «Студіон» , Петерс призначив її виконавчим директором свого приятеля ще з часів новіціату – ієромонаха Никанора. Справжнє ім’я – Миколай Дейнега (1907–1982). У грудні 1942 року працівники друкарні за дорученням ОУН(б) таємно надрукували серію антинімецьких листівок. Це був доволі нерозважливий крок , тому що коли підпільні матеріали потрапили в руки німецьких служб, ті першим ділом перевірили офіційні друкарні. Отця Никанора арештували і невдовзі мали розстріляти. Тоді Петерс зголосився в Управління командира поліції безпеки та SD дистрикту «Галичина» і взяв вину на себе. Проте отця Никанора звільнили не відразу, а тільки через пів року, та й то завдяки старанням митрополита Андрея Шептицького.

Петерса арештували , «Солід» закрили й опечатали. На фабриці тоді переховувалося близько 18 євреїв, – вони залишилися без їжі і води. В тій загрозливій ситуації Володимир Гординський за дорученням митрополита Андрея Шептицького підкупив німецького чиновника, завдяки чому вдалося повернути фабрику назад у руки Греко-Католицької церкви, а отже, врятувати людей у підземеллях. Проте задля безпеки євреїв, які переховувалися на «Соліді», їх довелося розпорошити по інших місцях, а взуттєва фабрика тепер слугувала як тимчасова база переховування.

Петерс сидів у в’язниці на вулиці Лонцького до липня 1943 року. У ході слідства служба безпеки з’ясувала , що насправді він – священник Греко-Католицької церкви, й почала схиляти до співпраці (з огляду на близькі стосунки з митрополитом Шептицьким). Петерс відмовився, тож його засудили до смерті. Але він як громадянин Третього Райху мав право на виконання смертного вироку на батьківщині. Тому, за бажанням Петерса, його відправили до Дюссельдорфа, проте в дорозі загубилася кримінальна справа. За її відсутності Петерса вирішили відправити в Дахау, де він пробув до квітня 1945 року, коли прийшли американські війська.

Поневіряння Фінків

Серед врятованих на «Соліді» була сім’я польських євреїв Фінків. Її глава , Абрам, висококваліфікований чоботар-швець, до війни співпрацював із Володимиром Качмарським, який мав взуттєвий магазин поруч із домом Фінків, а ще був підпільним членом ОУН. З приходом німців Качмарський вступив в Українську допоміжну поліцію, проте невдовзі покинув її лави, як сам розповідав Фінкам, через небажання бути співучасником злочинів проти євреїв. Власне, Качмарський спершу працевлаштував на «Соліді» Абрама, а згодом і його дружину Файгу та їхню старшу доньку Анну.

1943 року сім’я Фінків уже переховувалася на фабриці. Проте студити не вважали фабрику надійним місцем для тривалого укриття. Тому через певний час старшу доньку Анну перевели з фабрики у сиротинець при львівському домі сестер Студійського уставу на вулиці Убоча , 4. Сьогодні – Збаразька, проте будинок монастиря і сиротинця не зберігся.Дівчинка захворіла там на тиф , тому довго лежала в інфекційній лікарні, а почасти видужавши, повернулася до сиротинця. І в лікарні, і в сиротинці Анну цькували – і персонал, і діти. Згодом дівчину перевели у сиротинець при домі студиток у Перемишлянах неподалік Львова, проте ненадовго.

Молодшу доньку Фінків , Беллу (їй було приблизно 13 років), у травні 1943 року забрали сестри Студійського уставу до сиротинця у Брюховичах, а згодом переводили в інші місця. Цей період для дівчинки теж був страшенно травматичним.

Абрам і Файга Фінки залишалися на «Соліді» , відтак їх на коротко перенаправили у львівський монастир святого священномученика Йосафата на вулиці Пьотра Скарги, Сьогодні – Євгена Озаркевича. після цього повернули на фабрику: монастир відвідувало чимало різних людей і переховування там було не таким уже й безпечним.

Певний час Файга в підвалі фабрики мусила вдень сидіти у дерев’яній скрині і виходила тільки вночі – це було фізично й психологічно надзвичайно важко.

Цікаво , що саме тоді монахи попросили Фінків не шукати контакту з їхнім добрим знайомим Володимиром Качмарським, який після арешту Петерса і надалі був технічним директором фабрики. Причина цього прохання залишається загадкою. Та й сам Качмарський не знав, що Фінки переховуються на його фабриці.

Найважчим періодом для Фінків було літо , коли в короткі ночі Абрам намагався пошити щонайбільше взуття. За кілька місяців до завершення німецької окупації Фінків з підвалу перемістили в комірку, де зберігалася шкіра. Ще тиждень по тому, як у липні 1944-го Червона армія відбила Львів, Фінки на прохання монахів не покидали приміщення фабрики. І тільки коли в місті все стабілізувалося, вони вийшли на вулицю – вперше за 19 місяців.

Повоєнні долі

Совєтська влада відразу закрила «Солід» , а майно націоналізувала. Абрама мобілізували, але вже 1945 року він повернувся до Львова. Фінки разом з іншими євреями, які пережили Голокост , вирішили виїхати. До 1950 року вони жили у Вроцлаві , а відтак перебралися в Ізраїль.

Родини Гординських , Качмарських та інші, які працювали на «Соліді» або ж були з ним пов’язані, виїхали на Захід ще до відступу Вермахту зі Львова. Монахи Студійського уставу, робітники фабрики, залишилися у Львові – совєтська влада їх переслідувала та ув’язнювала.

Вийшовши на волю з Дахау , ієромонах Йоан (Петерс) активно займався душпастирством та просуванням справи беатифікації митрополита Андрея Шептицького. На зламі 50-60-х років у нього трапився конфлікт з Апостольським візитатором для українців-католиків у Західній Європі архієпископом Іваном Бучком. Причиною була особиста неприязнь з боку архієпископа до Петерса. В кінцевому результаті отець Йоан покинув служіння в Греко-Католицькій церкві і повернувся до латинського обряду. Попри це він і надалі брав участь в українському житті ФРН, спілкуватися з єрархами Греко-Католицької церкви. Помер він 1995 року неподалік Мюнхена.

1984 року комісія при Яд Вашем надала звання Праведника народів владиці Никанорові (Дейнезі) , монахам Луці (Шияну) та Теодозію (Цибрівському), Володимиру Качмарському. Натомість ієромонаха Йоана (Петерса) досі не відзначено. Очевидно, якщо б не арешт 11 грудня 1942 року, отець би ближче познайомився з Фінками і вони б подали його у Яд Вашему як одного зі своїх рятівників. Найімовірніше, вони просто не знали про самого Петерса і роль, яку він відігравав у порятунку єврейських працівників фабрики.

* * *

Зараз неможливо встановити , скільки євреїв вдалося врятувати на «Соліді», позаяк не збереглося жодної документації (наприклад, списків), яка б пролила світло на це питання. Тому чи не єдиним джерелом залишаються спогади осіб, які там переховувалися, та їхніх рятівників.

На першому поверсі колишньої фабрики «Солід» сьогодні діє ресторан Leo , а всі будівля входить до комплексу готелю Leopolis.

Редакторка Наталя Ткачик