Славоміра Мрожека нерідко називають великим абсурдистом.
Абсурдом дійсно було все, до чого Мрожек торкався. Абсурдом було те, що він описував у своїх драмах реальні ситуації життя у світі «народної демократії», а західним глядачам його п’єс вони здавалися абсолютною фантасмагорією. Абсурд полягав у тому, що він був одним із найбільш нещадних і точних викривачів комуністичного божевілля, проте режим не йшов із ним на відкриту конфронтацію, навіть коли письменник жив у еміграції — і зовсім не внутрішній, а зовнішній. При цьому п’єси Мрожека продовжували ставити — не тільки в театрах «народної Польщі», а й у Радянському Союзі. І в совєтській Україні, влада якої звично боролася з тінню інакомислення і не пускала на сцени навіть п’єси, які ставилися у московських театрах. Та що там вистави, Мрожек отримав державну премію ПНР, від якої, втім, відмовився.
Про Мрожека-абсурдиста написані монографії та захищені дисертації, він досі залишається однією з найбільш шанованих фігур світового авангардистського театру — хоча так, тепер це вже не витівка, а класика. Але мій Мрожек — зовсім інший, хоча сам він, напевно, здивувався б такому сприйняттю власної творчості. Мрожек був іронічним, а мене іронія іноді покидає, і тоді я в розпачі заміняю її пафосом.
Так ось для мене Мрожек — дзеркало чесності. Насправді головний його посил: порядна людина виживе навіть у царстві абсурду, просто важливо зробити правильний вибір. Абсурд непереборний, але все ж таки безсилий проти людяності.
Я переконався у правильності такого сприйняття — принаймні для себе — під час чергового локдауну. Тоді багатьом із нас звичний спосіб життя замінило існування у чотирьох стінах і в кращому випадку — прогулянки власними мікрорайонами за вивченими напам’ять маршрутами. І я намагався оживляти ці передбачувані подорожі радіовиставами — колись, у дитинстві, це була чи не єдина можливість зустрічі з іншим театром. І ось пандемія повернула мене на десятиліття назад.
Так я став слухачем п’єси Мрожека «Посол», яка для мене віддавна є найважливішою роботою драматурга. Головний герой — передусім порядна людина. Ми нічого не знаємо про країну, яку він представляє, і можемо тільки здогадуватися про причини її сумної долі. Ми не обізнані з подробицями його дипломатичної кар’єри. Але бачимо, як у вирішальний для себе момент він проявляє вірність обов’язку і цінностям у світі, де обов’язок і цінності вже нічого не означають не тільки для жителів авторитарної держави, у якій він акредитований, але й для його дружини і колег. І зрозуміло, що тільки тоді, коли є такі люди — є й майбутнє.
У моєму житті була людина, яку я вважав прототипом головного героя цієї п’єси Мрожека — хоча, звичайно, сам письменник, пишучи драму, про це й не здогадувався. Це Єжи Бар, один із найблискучіших польських дипломатів, посол в Україні, Литві й Росії та мій старший друг упродовж кількох десятиліть.
І справа не тільки в тому, що Бар приголомшливо демонстрував, як в одній людині можуть уживатися професійний дипломат і краківський інтелектуал найвищої проби. А в тому, що він завжди робив правильний моральний вибір і своїм прикладом показував іншим, що це не так уже й важко.
Бар був одним із польських дипломатів, які після введення в Польщі воєнного стану відмовилися від кар’єри й покинули країну. Зараз важко пояснити, наскільки непростим був цей вибір — фактично перекреслити всі свої досягнення заради того, щоб не стати співучасником політичного злочину. Але це насправді й була повага до самого себе і своєї країни. Та сама повага, яку описав Мрожек. І тепер я можу точно сказати, що у своєму ідеалізмі польський письменник не помилявся. Я бачив підтвердження цього не на сцені. Я бачив це в житті.
