Життя Барбари Брильської зіткане зі злетів і падінь. І якщо зібрати її життєві сюжети в одне намисто — вийде насичений серіал на кшталт «Санта-Барбари». Власне про таку «Санта-Барбару» пані Барбари я думав восени 2005-го в Пущі-Водиці під Києвом під час зустрічі з популярною польською актрисою. Тоді вона знімалася з Богданом Ступкою в українській стрічці «Дивне Різдво» (режисер Максим Паперник, продюсер Олексій Гончаренко). На інтерв’ю погодилася відразу, що мене навіть трохи здивувало. І наша двогодинна розмова в готельному номері пролетіла як одна мить.
На пані Барбарі було обмаль гриму — вона не намагалася видатися ще красивішою, ніж є насправді. Відверто переповідала мені власну історію: щасливе дитинство біля Лодзі, кінодебют у 17 років, гра в «Фараоні» за твором Болєслава Пруса, зйомки в «Іронії долі», хамство російських актрис на телешоу (її тоді особливо лаяла і принижувала Валєнтіна Тализіна), а ще, звісно, драми з чоловіками, серед яких математик, гінеколог та два актори.
Коли я заторкнув тему дітей, ми вже вдвох не могли стримати сліз: тамуючи біль, вона розповідала про доньку, актрису і модель Барбару Космаль, яка загинула 1993-го в автотрощі (за кермом був син режисера Анджея Жулавського).
І хоча Барбара Брильська пройшла не одне коло життєвого пекла, вона випромінює упевненість, а ще, як і її героїня з фільму «Дивне Різдво» місіс Севідж — кожному зустрічному прагне подарувати бодай крихту щастя, хоча сама не вельми щаслива.
Барбара Брильська. Фото: Анджей Верницький / ForumЯкщо ж говорити про кар’єру Брильської, то знаковим для неї став фільм «Іронія долі» Ельдара Рязанова 1975-го. Відомий совєтський режисер за кілька років до цього вперше побачив Брильську в польській стрічці «Анатомія кохання» й запросив в свою новорічну кіноказку для дорослих саме як «інопланетянку», чуттєву красуню з іншого світу, що руйнує совєтські стереотипи про побут та взаємини. На те вона і казка!
Для цього Рязанов відмовив у головній жіночій ролі своїм талановитим фавориткам — Людмілі Ґурченко і Свєтлані Нємоляєвій. Адже режисерові була потрібна актриса не з совєтським, а з європейським шармом — власне, «інопланетянка». І він знайшов її в Брильській.
Популярна Надя Шевєльова у виконанні пані Барбари була не просто інтелігентною вчителькою з Лєнінграда — для декількох поколінь кіноглядачів вона стала отим утіленням «інопланетянки», яка якимось чином потрапила в скромну лєнінградську квартиру, любить своїх учнів, терпить норовливих колегинь-учительок, знає напам’ять напівзаборонену в СРСР творчість Маріни Цвєтаєвої та Белли Ахмадуліної і, що цікаво, не кидається з розгону на шию млявому московському «женихові»-телепню (Женю Лукашина грав Андрєй Мягков). Сто відсотків: ця жінка — позаземна. Не така, як усі.
Але фатальна помилка пані Барбари у тому, що через 32 роки після виходу стрічки вона власноруч зруйнувала міф свого екранного образу, погодившись грати в картині «Іронія долі. Продовження» режисера Тімура Бекмамбетова.
Втім, сиквел новорічної казки Рязанова міг знімати не обов’язково Бекмамбетов, а навіть і Борат, — йшлося не про творчий, а суто економічний результат (касові збори). І пані Барбара не змогла встояти перед фінансовим натиском Першого російського телеканалу й погодилася зніматися в продовженні стрічки. Для актрис, навіть популярних, гонорари ніколи не зайві, і я все чудово розумію.
І коли взимку 2007-го в кінотеатрі «Україна» я дивився «Іронію долі – 2», мені здавалося, що норовлива полька Брильська власноруч убиває свою колишню «інопланетянку», яка принесла їй шалену популярність і навіть Державну премію Радянського Союзу. У кінопродовженні вже літня героїня пані Барбари, яку не помилував Час, була «така, як усі»: розгублена, метушлива, трохи нещира, як і теперішня дійсність. Це ж тільки в кіно все щасливо та веселково. Життя — жорстокіше, воно може піднести аж до зіркового небосхилу, а може і зіштовхнути сторч.
Яке там ще могло бути продовження? Анна Кареніна не підніметься з рейок. Мерилін Монро більше не вшкварить джазу на біс. Бенджамін Баттон не прокрутить плівку свого чудернацького життя за бажанням: назад чи вперед. Бо кожен екранний міф має свою фабулу, траєкторію і фірмовий фінал, який часто не передбачає ніякого «продовження».
Та все ж «Іронія долі» продовжує жити своїм життям попри різні моди, політичні катаклізми і життєві «Санта-Барбари». І значною мірою — завдяки неповторній пані Барбарі.
