Одним із важливих аспектів візиту президента Кваснєвського, що стало певним сюрпризом для української сторони, виявилися теми, пов’язані з історією та історичною пам’яттю. У попередні роки польські політики зазвичай не торкалися складних сторінок польсько-української історії, очікуючи, що українська сторона з часом самостійно дозріє до більш критичного осмислення власного минулого.

Польському президентові під час цього візиту запропонували виступити з промовою у Верховній Раді України. Готуючи промову, я звернувся по поради до двох визначних істориків — професора Єжи Клочовського з Люблінського католицького університету та професора Владислава Серчика з Варшавського університету, який тоді очолював Польсько-українську комісію з підручників.

Я включив до президентської промови посилання на слова українського поета-пророка Тараса Шевченка: мовляв, вільним людям і суверенним націям легше дійти згоди, долаючи поділи, викликані розбіжностями в національних інтересах та тягарем минулого.

У виступі також було згадано: Гадяцьку унію 1658 року, У вересні 1658 р. козацький гетьман Іван Виговський підписав з представниками Польської корони та Великого князівства Литовського угоду, яка перетворювала Річ Посполиту Обох Народів на триєдину державу — польсько-литовсько-руську (козацьку). військовий союз Юзефа Пілсудського з Симоном Петлюрою проти більшовицької Росії у 1920-му, українську школу в польській романтичній поезії ХІХ століття, творчість Юліуша Словацького, українське коріння Ярослава Івашкевича і Кароля Шимановського, дружбу Елізи Ожешко з Іваном Франком, а також діяльність львівського митрополита Андрея Шептицького.

Кваснєвський засудив переслідування українців польською владою в міжвоєнний період, повторив осуд акції «Вісла» 1947 року та згадав про страждання невинних українських цивільних у польському таборі в Явожні у 1947‒1949 роках. Водночас звернувся до українців із закликом вшанувати пам’ять поляків, які зазнали страждань на Волині, у Східній Галичині та на Поділлі під час Другої світової війни, і закликав наважитися називати злом зло, вчинене українськими мешканцями цих земель щодо поляків.

Втім, діалог про історію не обмежився промовами у стінах парламенту. Приблизно за три тижні до початку візиту я дізнався, що передбачено також підписання спільної заяви президентів Польщі та України — документа, присвяченого історичним питанням. Мені доручили координувати підготовку цього тексту.

Через обмеженість часу було вирішено, що польська та українська сторони працюватимуть окремо, кожна над своєю версією. Мушу зізнатися: ані таке рішення, ані заплановані темпи не викликали в мене ентузіазму. Я був переконаний, що документ із такою чутливою й болісною тематикою потребує глибшої підготовки. На мій погляд, необхідною була хоча б мінімальна публічна дискусія, залучення авторитетів, узгодження позицій головних політичних сил. Найкраще було б провести попередні відкриті дебати з цієї теми в обох країнах.

Марек Сівець, котрий віднедавна, після передчасної смерті Єжи Мілевського, керував польсько-українським консультаційним комітетом і з яким я обговорював це питання, мав іншу думку. Він вважав, що згода обох сторін виголосити таку декларацію — це сприятлива можливість, яка може повторитися не скоро. Крім того, він не думав, що широка дискусія серед науковців і політиків наблизить нас до успішного результату. Ймовірно, в цьому він мав рацію. Окрім того, Сівець наполягав, щоб ми працювали максимально конфіденційно, у повній тиші.

— Розголос може лише нашкодити, — зазначив він.

В усіх інших аспектах мені було надано carte blanche — повну свободу дій.

Я вважав, що текст декларації не може бути написаний мовою сухих дипломатичних формулювань. Він мав звертатися до емоцій. Я хотів висвітлити це питання в моральному та культурному контексті, а не в політичному. Найважливішими, звісно, були фрагменти, присвячені польсько-українському конфлікту під час Другої світової війни.

У Польщі на той момент бракувало глибоких наукових досліджень на цю тему — за часів Польської Народної Республіки вона замовчувалась. Утім, на мою думку, в Україні становище було ще гіршим: на зміну старим комуністичним міфам стрімко приходила нова, націоналістична міфологія про безгрішне минуле Русі-України. Про критичне ставлення до власної історії не могло бути й мови. У цьому сенсі, можливо, політичний момент і справді був не найгіршим. Через два-три роки такої розмови могло б уже й не бути — що підтвердила подальша доля дискусій довкола відновлення польського військового цвинтаря у Львові чи пам’ятних знаків жертвам Волині.

Я знав, хоча тоді ще без деталей, що родина першої леді Йоланти Кваснєвської зазнала трагедії на Волині під час війни. У моїй близькій родині також зберігалися трагічні спогади, пов’язані з воєнною історією цих територій.

Чи можна було підготувати текст такого роду декларації лише власними силами та зусиллями співробітників офісу? Адже йшлося не лише про стиль чи риторику. Важливим було відчуття співавторства й підтримки з боку представників різних середовищ. У Президентському палаці ми організували зустріч із польськими істориками та ветеранськими організаціями, які представляли 27-му Волинську піхотну дивізію Армії Крайової. Вони вже протягом кількох років були залучені до діалогу з українськими середовищами (зокрема з тими, що були пов’язані з традицією ОУН та УПА). Я був упевнений, що вони підтримають ідею польсько-українського примирення і допоможуть окреслити її базові умови, що створить своєрідний захист для спільної заяви обох президентів. Так воно, власне, і сталося.

Відверто кажучи, попри всі ці зусилля, я не був упевнений, що нам удасться створити текст, який витримає публічну критику.

Часом мене охоплювали сумніви. Читаючи й редагуючи чергові версії документа, я дедалі більше переконувався, що йому бракує належного підкріплення з боку визнаних польських моральних авторитетів і публічних діячів. 

Але як це зробити в умовах повної секретності?

Змиваємо кров із шабель 

Саме тоді мене зустрів прессекретар президента Антоній Стирчула і запитав, чи правда, що я готую спільну заяву Алєксандера Кваснєвського та Леоніда Кучми щодо українсько-польського примирення. Я підтвердив. Він попросив надіслати текст. Я вагався, бо президент і Марек Сівець просили мене дотримуватися суворої інформаційної блокади.

Я чесно сказав, що тексту як такого ще немає, є лише робочі версії, попередні нариси. До того ж ми ще чекаємо на український контрпроєкт, і лише тоді почнеться справжня робота. Стирчула подивився мені прямо в очі:

— Чому ти не хочеш мені його показати? Ми ж уже півтора року працюємо разом. Скільки ще часу має пройти, щоб ви почали мені довіряти? — докірливо сказав він.

Мене здивувало, що він вжив форму множини. Адже ми розмовляли лише вдвох. Тут слід зазначити, що речник президента походив із зовсім іншого політичного середовища, ніж більшість соратників Кваснєвського. У минулому він був католицьким, антикомуністичним публіцистом, деякий час очолював Католицьке інформаційне агентство. Я здогадувався, що під час розмов з деякими особами в оточенні президента він міг відчувати певну дистанцію. Я не хотів бути серед тих, хто йому не довіряє. Піддавшись його моральному шантажу, я передав йому найновіший варіант тексту, водночас щиро поділившись власними сумнівами. Я чітко зазначив, що текст ні за яких обставин не можна нікому передавати.

Стирчула сумлінно це мені пообіцяв.

Того ж або наступного дня я нарешті отримав український варіант заяви. Якщо раніше я й мав надію, що дипломатичні формулювання допоможуть уникнути суперечностей у спільному тексті, то вона одразу ж розвіялась. Проєкт, розроблений у МЗС у Києві, мав усі типові недоліки дипломатичних документів.

Про історію там не було майже нічого — тільки те, що в ній були як хороші, так і погані моменти, і що погані треба подолати. Натомість згадувалися Статут ООН, Хартія прав людини, Заключний акт ОБСЄ, польсько-український договір 1993 року про співпрацю і добросусідство тощо.

Я подзвонив Мареку Сівцю й сказав, що узгодити ці два варіанти практично неможливо. Адміністративно-дипломатичний підхід української сторони зовсім не відповідав нашій концепції. Сівець тоді вирішив, що я маю летіти до Києва з підготовчою групою й особисто обговорити зміст документа з тими, хто його там готував — у МЗС та в адміністрації президента Кучми. Він також запропонував, щоб я виявив жест доброї волі — додав до нашого проєкту все можливе з українського варіанта. Але, на жаль, додати вдалося небагато.

І раптом — бам! Їдучи автобусом на роботу, я побачив, як мій сусід читає Gazeta Wyborcza з великим кричущим заголовком на першій шпальті: «Змиймо кров із шабель! Кваснєвський і Кучма підпишуть заяву про українсько-польське примирення». Опубліковано весь наш текст — без жодних змін.

Коли я дістався до Президентського палацу, там уже активно шукали винного у витоку. Президент, кажуть, був розлючений — бо сам ще не бачив цього тексту. Мені здається, що і він, і Сівець — попри мої заперечення — підозрювали мене. Вони знали, що моя дружина, хоч і працювала в Лодзі, мала хороші контакти у варшавських медіа. Я не зізнався їм, що кілька днів тому, всупереч прямій забороні, передав текст президентському прессекретарю. Це могло б завершити і мою, і його кар’єру в Палаці.

Я негайно зв’язався зі Стирчулою й попросив пояснень. У відповідь почув, що він так само здивований публікацією у Gazeta Wyborcza, як і я. Він заперечив будь-яку причетність до витоку. Сказав, що вже дзвонив до редакції — йому пояснили, що, мовляв, київському кореспонденту Gazeta Wyborcza вдалося отримати текст із МЗС України, тож його швидко переклали польською і опублікували.

Я не повірив жодному його слову. Це не міг бути переклад з української. Хоч би тому, що в Києві ще не бачили нашого тексту й не мали чого перекладати. Вони працювали над абсолютно іншим проєктом. У газеті я впізнав ту версію, яку кілька днів тому передав Стирчулі. Але я не став продовжувати розмову і вирішив зосередитися на позитиві.

Буря тривала недовго. У розмові зі мною Марек Сівець уже не драматизував:

— Немає лиха без добра. Завдяки витоку тепер на візиті зосередиться увага медіа, — зауважив він.

Часу майже не залишалося. Якщо вже стався витік, можна було не приховувати підготовки, тому настав час запитати ширше коло осіб, яким, на їхню думку, має бути шлях до українсько-польського примирення. Я підготував листи до кільканадцяти осіб, зокрема до Єжи Ґедройця.

Я повідомив, що почалася робота над спільною заявою президентів Польщі й України, і попросив відповісти на кілька запитань: чи потрібна така заява, на які події — позитивні й негативні — з нашої спільної історії варто звернути увагу, що треба зробити, щоб процес польсько-українського примирення став незворотним.

Я підписав листи сам, без консультацій з президентом, але того вечора він був недоступний, а наступного дня вилітав до Рима. Я теж мав бути на борту того літака у складі делегації. Час невблаганно минав — ми вже рахували не дні, а години. Далі справу перебрала на себе моя молода асистентка Кінґа Подоба — одна з найдинамічніших і найефективніших людей, з якими я коли-небудь працював. Увечері за годину чи півтори вона змогла знайти електронні адреси й факси кільканадцяти осіб і установ як у Польщі, так і за кордоном — що було непросто — і одразу ж розіслала підготовлену кореспонденцію.

Наступного ранку я зателефонував із варшавського аеропорту до офісу й запитав її, скільки листів вдалося надіслати. Я весь час хвилювався, що адресати не встигнуть відповісти. Даремно. Виявилось, що всі листи були розіслані ще напередодні ввечері — і вже навіть надійшли перші відповіді. Це свідчило, наскільки важливим для адресатів — видатних польських інтелектуалів, колишніх політичних емігрантів, зазвичай не дуже прихильних до Кваснєвського — було питання польсько-українського порозуміння та співпраці.

Коли того ж вечора я прибув до готелю Veneto Palace на вишуканій вулиці Віа-Венето в Римі, де зупинилася польська делегація, на рецепції мене чекав факс із детальною інформацією від асистентки: майже всі адресати вже відповіли. Серед них — Єжи Ґедройць, який запропонував конкретні зміни в тексті, згадавши як позитивні, так і трагічні події з польсько-українських відносин, що обов’язково мають бути включені до спільної декларації. Наприкінці він написав: «Вибачте за досить хаотичну відповідь, але не хотів зволікати».

Також відразу відповіли Ян Новак-Єзьоранський, Ґустав Герлінг-Ґрудзінський, Здзіслав Найдер — відомі польські політичні емігранти, котрі в минулому демонстрували критичне ставлення до Кваснєвського.

Ґустав Герлінг-Ґрудзінський, який жив у Неаполі, навіть попросив мене зателефонувати йому, щоб він міг особисто висловити свою думку. Я, здається, подзвонив йому ще з Рима або вже з Мілана. Його зауваження я занотував і намагався врахувати в тексті. Я навіть спробував умовити його приєднатися до президентської делегації в Україну, але він відмовився, пославшись на стан здоров’я. 

Після повернення з Італії до Варшави я мав ще кілька годин, щоб проаналізувати отримані відповіді й спробувати їх врахувати. Увесь текст ми одразу переклали українською та надіслали до Києва. Наступного дня я сам туди полетів. 

Неочікуваним наслідком витоку стало те, що в тексті залишилось речення про поливання шабель водою, щоб змити з них кров, хоча раніше я збирався його вилучити. Цей фрагмент написав мій колега, натхненний «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича, де таке описується. Я проконсультувався зі знайомим істориком, який зазначив, що обливання закривавлених шабель водою було радше традицією кримських татар, а не запорозьких козаків чи польських лицарів. Сенкевич, імовірно, взяв цю інформацію з Літопису Самійла Величка, де це, здається, згадується при описі укладення перемир’я між козаками й татарами. 

Коли я показав Мареку Сівцю фінальну версію заяви перед відправкою до України, він помітив відсутність останнього речення. Дуже обурився й наказав повернути його:

— Як це?! Wyborcza винесла це в заголовок, а ти хочеш викинути? Зараз почнуться спекуляції, чому ми так зробили. Адже саме про це йдеться у польсько-українському примиренні — щоби змити кров із шабель!

Я не буду докладно описувати всі тонкощі подальших переговорів з українською стороною, хоча й досі зберігаю частину тодішніх нотаток. Перемовини були непрості. З боку українського МЗС роботою над президентською заявою керував дипломат Сергій Герман, який координував редакційні справи. Ми з ним домовилися щодо змісту заяви. Я був знайомий із ним ще з часів його служби в українському посольстві у Варшаві. Краще знав його дружину Ганну, яка була варшавською кореспонденткою української редакції Радіо Свобода. Через кілька років вона стала відомою завдяки неочікуваному переходу із журналістики в політику і приєдналася до табору Віктора Януковича, де зробила успішну кар’єру.

Але історія на цьому не завершилася. Навіть у перший день візиту президента Кваснєвського ми не мали остаточного тексту. Сівець сперечався з Володимиром Горбуліним щодо деяких формулювань. Останню частину переговорів особисто вів Кваснєвський безпосередньо з Кучмою в ніч перед підписанням декларації. Йому вдалося відстояти дуже важливу для нас фразу: «Не можна забувати про кров поляків, пролиту на Волині».

Текст починався з твердження, що майбутнє польсько-українських відносин слід будувати на правді. Було згадано про найважливіші трагічні конфлікти між поляками й українцями. Погоджено, що жодна мета не може виправдати злочини, насильство і застосування колективної відповідальності як з польського, так і з українського боку. Президенти вшанували пам’ять жертв і засудили винуватців їхніх страждань. Водночас було визнано, що саме професійні історики мають дослідити факти і дати їм неупереджену оцінку.

Ця заява стала лише початком польсько-українського історичного діалогу на міждержавному рівні. Вона не закривала жодних питань, проте, на мій погляд, була надзвичайно потрібною.

Безумовно, необґрунтованими були думки деяких польських критиків про те, що не слід було вести діалог із командою Кучми, бо «справжні» партнери для обговорення спільної історії мешкають насамперед на заході України. Якби ми пішли цим шляхом, діалог так і залишився б у межах регіональних кіл. Повага до територіальної цілісності України вимагала діалогу саме з владою, яка репрезентувала всю країну — включно з населенням її східних та південних регіонів. Завдяки цьому було простіше досягти порозуміння — нехай навіть попереднього чи недосконалого. Легше було і нам, полякам, зрозуміти, що Україна — це не лише довоєнні Креси, а що є й інші теми, які об’єднують обидві держави в мінливій геополітичній структурі континенту, і що ми не можемо бути вічними заручниками історії.

Я помітив, що президент Кваснєвський був щиро зворушений як змістом декларації, так і нічною розмовою з Кучмою. Наступного дня після підписання документа, під час зустрічі з мешканцями Житомира у переповненому концертному залі, він вирішив відкласти підготовлений мною текст промови та почав ділитися з аудиторією власними думками щодо складної польсько-української історії та родинними спогадами своєї дружини, яка походила з села Борщівка поблизу Рівного, знищеного у 1943 році українськими військовими формуваннями. Перекладачі очевидно не справлялися з імпровізацією. 

Президент помітив труднощі з перекладом його виступу. Він згадав, що один з його радників запевняв його: Житомирщина — це регіон із найбільшою кількістю мешканців польського походження в Україні. Мабуть, він мав на увазі мене. Я трохи занепокоївся, бо не сказав йому, що йдеться лише про 1–2 % мешканців, хоча й вони у повсякденному житті говорять українською, навіть якщо вважають себе етнічними поляками. 

Бурхливі оплески аудиторії підтвердили його слова.

— То, може, відмовимось від перекладу? Ви розумієте польську мову?

— Розуміємо, розуміємо… — залунало навколо.

— Точно? — перепитав.

— Точно, розуміємо.

У відповідь пролунало масове схвалення. Майже всі кивали головами. Мій неспокій зростав. Найенергійніше, здається, кивав головою Павло Лазаренко, український прем’єр родом із Дніпропетровська, по якому було видно, що він не розуміє ані слова. Втім, не він один мав із цим труднощі. Але завдяки відмові від синхронного перекладу ми зекономили час і встигли на наступну зустріч у католицькому соборі, де біля входу вже чекав єпископ-ординарій з усією капітулою.

Прогноз житомирського єпископа Пурвінського, що до католицького собору на зустріч із президентом прийде пів міста, на щастя, не справдився, хоча і не був дуже далеким від істини. Священники оголосили про зустріч у всіх навколишніх римо-католицьких парафіях, навіть за межами міста. У соборі вміщалося кілька сотень осіб — місця зайняли активісти польських організацій, парафіяльні діячі з усієї єпархії, представники влади та офіційні делегації. Тим часом на площу продовжували прибувати нові охочі, які через брак місця вже не могли потрапити всередину. Їх було 3‒4 тисячі, можливо, й більше. Дорожній рух було паралізовано. 

Коли зустріч завершилася, делегації вийшли із собору. І тоді ми побачили цей натовп — він здавався безмежним. Я знав, що не можна ігнорувати цих людей — ми мали принаймні звернутися до них із привітанням. Єпископ Пурвінський підтримав цю ідею. Але жодної апаратури чи мікрофонів не було, бо захід на відкритому повітрі через застереження МЗС Польщі та польського управління охорони не планувався. Промови були дуже короткими, бо вже за кілька метрів їх не було чути. Проте це не завадило зібранню віддячити єпископу та польському президентові тривалими, захопленими оплесками.

У своїх нотатках я мав дуже доречну до цієї ситуації цитату з виступу Юзефа Пілсудського під час його зустрічі з поляками Житомира у квітні 1920 року. Вона була б надзвичайно актуальною і зараз. Тоді, щойно уклавши військовий союз проти більшовиків із Симоном Петлюрою, лідером Української Народної Республіки, Пілсудський сказав:

— Звертаюся до місцевих поляків із закликом зрозуміти мене й підтримати. В їхніх інтересах разом з українцями створити тут незалежну українську державу.

Фрагмент друкується за виданням: Яцек Ключковський. Казуси й курйози дипломата. З перспективи польського посла в Україні / перекл. з польськ. Х. Влодек. — К.: Темпора, 2026. — 520 с. 

Редакція висловлює вдячність видавництву Темпора за можливість публікації