Павло Казарін. Джерело: Павло Казарін / фейсбук
Павло Казарін. Джерело: Павло Казарін / фейсбук
19 вересня 2022

Привіт, зброє! Записки з армії

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Есе українського журналіста і воїна ЗСУ.

Я не зовсім розумію, як писати про війну. Повсякчас боюся скотитися в пафос. Він поруч, він липкий і його складно відтерти.

2014 року, коли російська армія захоплювала Крим, мені здавалося, що є дефіцит розуміння. Що потрібно розставити крапки над «i». Я писав тексти та під’єднувався до ефірів. 2022 року на другий день повномасштабної війни я пішов у армію. Цього разу все кришталево ясно. Якщо комусь щось потрібно пояснювати — значить, не потрібно пояснювати.

Наша армія раптово виявилася найнароднішою з можливих. Тільки у нас на одному блокпості можуть стояти цирковий мім та шкільна вчителька з очима оленяти. Тільки у нас в одному підрозділі служать тато-кулеметник та донька-снайперка. Тільки у нас мати бере в руки зброю, щоб помститися за сина, який загинув на фронті. У нашому батальйоні служать два геї, ми з ними стояли в одній черзі до військкомату. Колишні вододіли зникли.

При цьому найзагальніше почуття на всю країну — почуття провини. Весь час здається, що робиш недостатньо. Що збираєшся в’їхати у майбутнє на чужому горбі. Твоїх внутрішніх драконів активно підгодовують усі навколо — коли дякують, співчувають чи намагаються допомогти. Зброя та форма видають твою причетність до військової касти, але завжди знайдеться батальйон, якому важче, і тому є відчуття, що ти світиш відбитим світлом.

У дитинстві я хотів стати учителем російської мови та літератури. Ба більше, саме так написано у моєму дипломі. Думаю тепер над тим, що моя спеціальність з філологічної перетворилася на антропологічну. Саме можна читати лекції про те, як політика йде слідами культури. Загадкова російська душа виявляється не настільки вже загадковою, коли заїжджає батальйонно-тактичними групами у твою країну.

У швидке прозріння «маленької російська людини» я не вірю. Соціологія всіх війн приблизно однакова. На самому початку крива патріотизму завжди йде вгору. Пацифізм починає набирати силу з часом — і пов’язано це не тільки з перемогою холодильника над телевізором. Якщо дорожнеча та дефіцит компенсуватимуться відчуттям швидкої перемоги — обиватель буде готовий миритися з ними. Тому порожнього холодильника недостатньо. Війна для росіян має стати «тією-яку-неможливо-виграти».

Інакше кажучи, «прозріння» росіян прийде не тоді, коли почнуться похоронки й бідність. Воно відбудеться, коли похоронки й бідність утратять сенс і виправдання.

Втім, не варто від цього прозріння чогось чекати. Російський виборець обміняв свої політичні права на іпотеку 20 років тому. А тому йому залишається лише спостерігати за тим, як авторитарний режим РФ перетворюється на тоталітарний.

До речі, щодо режиму. До війни багато хто пояснював дії Владіміра Путіна лише грошима. Шукали його капітали, викривали корупційні схеми, зводили всі мотиви до особистого збагачення. А виявилось, що Путін зовсім не про гроші. Що він — про імперії та війни. Що палаци та яхти — це не мета режиму, а лише побічний ефект. Що весь цей час на чолі країни був не злодюга, а кровопивця.

Думаю про те, що вже зараз українці знову можуть сказати про себе «ми». Ми вистояли. Ми відстояли. А що зможуть сказати про себе росіяни? Який займенник вони виберуть? Який висновок до нього додадуть?

Адже ми зовсім нічого не знаємо про російське завтра. Не знаємо, якою буде їхня нова норма. На якому рівні зупиниться їхнє падіння. Що саме із совєтського минулого повернеться до їхнього вжитку. А головне — ми не знаємо кордонів майбутньої Росії.

У цьому й полягає парадокс. Росія хотіла змінити наші кордони, але в результаті поставила під знак запитання власні. У рамках таких потрясінь уже ніщо не занадто.

Ось уже сьомий місяць ми живемо у ситуації ідеального шторму — і висота хвиль лише зростатиме. Ми оцінимо ландшафт, лише коли вщухне землетрус.

Адже для російського президента зараз настав момент істини. Він ішов до нього, починаючи з 2000-го року. Таке собі роздоріжжя Достоєвського, на якому заведено визначатися з тим, чи тремтяче я створіння, чи право маю. Путін схожий на гравця, який поставив на зеро абсолютно все — і тепер прагне не програти. Для нас це означає лише те, що найближчим часом він не припинить ховати своїх солдатів в українських полях.

Останні 70 років Москва споруджувала із Другої світової війни громадянську релігію. Назвала її «Великою Вітчизняною» та десятиліттями черпала легітимність із цього джерела. Перемогу над нацизмом оголосили головним «зате», покликаним виправдовувати все, що було до війни, і все, що було після неї. Російська влада раз-у-раз оголошувала себе спадкоємицею переможців — і на цій підставі вимагала від решти світу вдячних поступок.

24 лютого 2022 року цей кінь помер і скакати на ньому більше не вдасться. Відтепер Москва успадковує не від переможців, а від переможених. Росія до останнього заперечуватиме свій новий статус, але навряд чи когось цікавитиме її думка.

Що довше спостерігаєш за тим, що відбувається, то частіше ловиш себе на думці: а чи можлива альтернативна редакція російської культури? На що може спертися той росіянин, який не хоче поводитися як варвар і шовініст?

Чи зможе він знайти однодумців серед своїх прозаїків і поетів, художників і філософів? Хто, крім Ґерцена, здатен бути для нього слоном і черепахою? Катастрофа сьогодення неминуча, а це означає, що рано чи пізно Росії доведеться перепридумувати себе. Але якою буде нова редакція? З якими іменами? І чи взагалі буде?

З часів ірано-іракської війни та битви за Фолкленди більшість воєн по всьому світу були протистоянням регулярних армій та партизанських рухів. Наша війна стала винятком із загального правила. В Україні триває битва двох інституційних воєнних машин — з усією номенклатурою можливого озброєння. Регулярна армія проти регулярної армії. Виняткова рідкість за останні 40 років.

До цієї думки починають звикати навіть західні партнери України. І якщо спочатку вони постачали нам лише легке озброєння, то тепер перемикаються на важке. Українська армія подолала їхню інерцію і позбавила упереджень. Виявилося, що король голий, а у Колоса глиняні ноги. Виявилося, що Давид вміє поводитися не тільки з пращею, а й з гаубицею.

Ще я часто чую про те, що наша війна народить покоління Гемінґвеїв та Ремарків. Зазвичай про це говорять із передчуттям та очікуванням. Не готовий співати у загальному хорі. Найчастіше післявоєнна література — це вихаркування болю. Ти випльовуєш на папір усе, що заважає тобі жити. Військова муза рідко вирізняється гуманністю до автора. Література, яку ми отримаємо, буде наслідком чужого страждання. Натхнення для такого літературного процесу чимось нагадує прижиттєве донорство органів.

Війна в Україні перестала бути справою лише військових. Вона стала національною та вітчизняною. Фронт тримають волонтери та підприємці, айтівці та пенсіонери, ті, хто платить податки, й ті, хто розбирає завали. У своїй спробі довести недійсність України Росія вкотре досягла зворотного ефекту.

Дивна річ. Просто зараз Росія переконує тих, хто вагається. Підштовхує нерішучих. Мотивує тих, хто сумнівається. На наших очах вона робить усе, щоб стати синонімом токсичності — на тлі якого звичні автократії здаватимуться зразком здорового глузду. Просто зараз Кремль хоронить роки та мільярди, витрачені на прикорм союзників у всьому світі. Вони б і раді знайти для Москви виправдання, але як їх знайдеш, якщо Кремль воює з «нацистами-наркоманами» і з птахами-розповсюджувачами з біолабораторій.

Це якийсь бог із машини. Зі сценаріїв такі сюжетні повороти викреслюють через їхню награність. Таке відчуття, наче ми опинилися всередині блокбастера і десь зараз Фродо має дертися на Ородруїн. З тією лише різницею, що наш фінал досі не прописаний.

Наша війна визначить контури континенту. Окреслить правила та межі. Про нашу реальність писатимуть книжки й захищатимуть дисертації. Ми — це Гаррі Поттер та Вільям Воллес, на’ві та Хан Соло. Ми втікаємо з Шоушенка і підриваємо Зірку смерті, воюємо з Харконненами та кидаємо виклик Таносові. Ми — найепічніше, що випадало цьому століттю. Ми ще не перемогли, але ми вже перемогли.

Наші діти нам заздритимуть. Наші внуки втомляться нас слухати.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Павло Казарін image

Павло Казарін

Український журналіст, есеїст, боєць територіальної оборони. Народився 1983 року в Сімферополі. Автор книжки «Дикий Захід Східної Європи…

Читайте також