Незвична історія польсько-українського листування 60-х років.

У попередній статті я розповів історію про пана Сергія і його неймовірний подарунок — коробку з давнім листуванням із польськими однолітками з другої половини 60-х років. Сьогодні ж хочу продовжити свою розповідь, зосередившись на історіях людей і артефактах, які вони надсилали. Адже в нашу епоху навіть поштові марки й конверти з того часу вже здаються музейними експонатами.

Лист, щоб справити враження

Перше, що впадає в око, коли переглядаєш ці дві з половиною сотні листів — надзвичайна охайність адресата й адресантів. Конверти дуже акуратні: пан Сергій їх не розривав, а розрізав збоку спеціальним канцелярським ножем. Адресанти також старалися: у тексті майже немає виправлень чи перекреслень, не кажучи вже про плями; листи написані акуратним почерком, розбірливо й читабельно навіть для мене, людини, яка польську від руки майже ніколи не читала. У ті часи листом людина намагалася справити враження, показати себе з найкращої сторони — годі порівнювати з сучасними безграмотними чатами, переповненими мемами, смайлами й скороченнями.

Чимало адресантів намагалося чимось поділитися, зокрема надсилало листівки, малюнки, цікаві поштові марки тощо.

Чи не в кожному листі було прохання вислати фотографію, але свою надіслало всього п’ятеро листувальників: у ті часи фотографія ще була великою цінністю й рідкістю. Крім того, в кількох конвертах знаходилися вирізки з газет, засушені листочки з гербаріїв, а з одного навіть викотилась старовинна монетка — 10 ґрошів.

Почитаймо деякі листи.

Ось 19 червня 1965 року пише Мар’я з містечка неподалік Катовиць.

Мар’я

Я — полька, мені 16 років. Нещодавно я перейшла у другий клас економічного технікуму в Заверцях. У нашому класі одні дівчата — аж 40. Я живу на Краківсько-Ченстоховській височині, в маленькому мальовничому містечку, розташованому на висоті 300 метрів над рівнем моря. Через моє місто протікає річка Варта, права притока Одри. У нас є кінотеатр, кав’ярня.

На теренах Краківсько-Ченстоховської височини знаходиться чимало замків ХІІІ століття — це так звані сторожові фортеці. Я була майже в кожному замку й усю височину пройшла пішки: від Ченстохови до Кракова. Про цю прекрасну місцевість можна написати багато — про фантастичні скелі та їхні химерні назви, про цікаву історію замків.

Наближаються канікули, тож я напишу тобі про плани на літо. У липні я поїду до своєї тітки, а в серпні — у харцерський табір.

Фото: Андрій Любка

Цей цікавий, пізнавальний і грамотний лист дуже контрастує з наступним — від Ірени з Любачівського повіту. Ірена написала листа російською з кумедними помилками, а в конверт вклала несподівану листівку — фото будівлі комуністичної партії в Любачеві. Мабуть, адресантка хотіла поділитися цією красою з ровесником із СРСР: «На кусту рожьі птица кольішедса, а я тебя перве писмо пишу».

«17 з половиною років, 172 см, 58 кг…»

Луція з Лодзі у квітні 1965 року написала до Сергія довгого і змістовного листа. Ось уривок:

Луція

Сергію!

З самого початку перепрошую, що звертаюся на «ти», але мені здається, ти не будеш за це гніватися — форма листа відразу стане вільнішою. Мені 17 з половиною років, ростом я 172 см, важу 58 кг. У мене темне волосся, блакитні очі, волосся сягає плечей. Я учениця 11 класу ліцею. За неповний місяць мене чекає матура, себто екзамен зрілості, якого я страшенно боюся.

Я живу в Лодзі, дуже красивому місті, другому за величною (після Варшави) в Польщі. Під час війни його страшно розбомбили німці-гітлерівці. Ну, але тепер Лодзь розбудована: високі будинки, багато крамниць, кінотеатрів, театрів, нещодавно відкрили Палац спорту, в якому відбуваються міжнародні турніри. Мабуть, вистачить, щоб ти, Сергію, міг собі уявити «мой город».

Фото: Андрій Любка

А ось іще один дуже характерний лист із Лодзі, цього разу від Кристини:

Крися

Дорогий товаришу!

Хочу з тобою листуватися. Я ходжу в 7-А клас, мені 14 років. Твою адресу я знайшла в журналі Mozaika.

Моя школа гарна. Вчителі хороші. Вчуся я добре. Сергій, надішли мені своє фото. Коли я буду мати своє, то теж тобі надішлю. Висилаю тобі листівку з Лодзя, це парк імені Сенкевича.

Звати мене Крися. Живу я в фабричному місті «Лодзь». Сергей, у школі ми тепер проходимо про радянських космонавтів. СРСР є багатою державою, бо стільки ракет уже полетіло з російськими людьми.

На цьому закінчую свій лист. Прошу швидко відписати мені.

Луцина з варшавського району Муранув трохи старша, тому дозволяє собі піти далі:

Луцина

Сергію,

я б дуже охоче надіслала тобі своє фото, але в мене його немає, бо я не маю часу, щоб його зробити. Але коротко опишу свій вигляд: у мене чорні очі, дуже темне волосся, але не чорне. Крім цього, кажуть, що в мене дуже гарні губи й дуже зграбні ноги.

Мабуть, ти собі подумаєш, що я дуже люблю хвалитися, але прошу тебе, не роби такі висновки. З мого боку це була просто розповідь про мій зовнішній вигляд.

Фото: Андрій Любка

Декому Сергій таки відповідав на листи й навіть надсилав своє фото, зав’язувалося довше листування. Яніна з Томашува Мазовецького відповідає на один із листів ужгородського хлопця:

Яніна

Милий Сергію!

Дуже тобі дякую за приємний лист. Кілька місяців я взагалі поняття не мала, що з тобою діється. Я неабияк зраділа твоєму фото й листівкам. Щиро зізнаюся: ти мені дуже подобаєшся, ти хлопець у моєму смаку. Я люблю хлопців такого типу. Найгірше те, що ми живемо так далеко одне від одного.

Фото: Андрій Любка

А от Данута з Лодзі виявилася більш метикуватою — і замість власного фото надіслала знимку свого пекінеса:

Данута

Дуже дякую тобі за листа й листівки.

На жаль, тепер я не зможу надіслати тобі своє фото, бо вже всі пороздавала. Але зроблю нове й спробую якомога швидше тобі відправити. І теж тебе прошу надіслати мені своє. Наразі висилаю тобі знимку свого пса–пекінеса. Якщо ти вдома теж маєш якусь тваринку, то надішли мені її фотографію.

Фото: Андрій Любка

Жодного слова про Україну

Є в цій кореспонденції одна річ, яка не просто дивує, а бентежить. Цей той факт, що у 250 листах немає жодного слова про Україну й ні разу не вживається прикметник «український». Адресанти завжди пишуть Сергієві про росіян, російську мову чи СРСР, але жодної обмовки про Українську РСР, до складу якої входили Закарпаття й Ужгород.

З одного боку, провина за це є і на Сергієві, адже у своєму оголошенні він чомусь не згадав українську мову, а в адресі зазначив просто СРСР, а не УРСР. Юні адресантки, звісно ж, могли поцікавитися його батьківщиною, але вони — навіть ті, що жили за кілька кілометрів від українського кордону — цю тему оминали. Можна припустити, що після Другої світової війни польське суспільство все ще намагалося уникати українську тематику, тому було легше просто вдавати, ніби Ужгород не в Україні.

Але все одно цей факт уникання української теми дуже дивує. Ось, наприклад, лист Яніни з квітня 1965 року:

Яніна

Шановний товаришу!

Я хотіла б розпочати з тобою листування, бо мене дуже цікавить ваша країна. Я ходжу в 10 клас загальноосвітнього ліцею в Любачуві. Любачув — це невелике повітове місто, розташоване за десять кілометрів від польсько-совєтського кордону.

Фото: Андрій Любка

Як бачимо, дівчина цікавиться «вашою країною», живе за кілька кілометрів від українського кордону, але вживає тільки слово «совєтський». Яке це мовчання красномовне!

Оля з повіту Лєжайськ в іншому листі надсилає Сергієві листівку з видом Перемишля, на звороті якої написано:

Оля

Це місто лежить поблизу польсько-совєтського кордону на півдні. Це моє родинне місто. Я жила в ньому від першого до сьомого року життя. Найбільше я любила ходити на замок. Там чудовий парк. Я часто буваю там під час канікул.

Фото: Андрій Любка

Зіграймо шахову партію в листах!

Окрему частину цього епістолярного архіву становлять листи з чудернацькими вкладеннями й дивними ідеями. Наприклад, Адам із Бжеґа запропонував Сергієві зіграти партію в шахи і навіть вислав схему дошки.