Із Янушем Корчаком у мене передусім асоціюється почута ще в дитинстві по «Радіо Свобода» пісня, що через глушилки пробивалася в нашу квартиру, — пісня опального барда Олєксандра Галича про те, як «поїзд відходить в Освенцім сьогодні й щоденно». Це була влучна й гірка констатація повсякденного морального вибору, який порядна людина повинна робити не тільки перед обличчям концентраційного табору. І це точний образ самого Корчака — але саме образ, зникомий силует.
Яким був Корчак насправді, я несподівано для себе зрозумів, коли читав книжки польського письменника Ярослава Абрамова-Неверлі про варшавських левів його дитинства і юності Трилогія «Леви мого подвір’я» (2000) — спогади про життя в окупованій Варшаві, зокрема на дільниці Жолібож. — часу, коли польська столиця воювала, руйнувалася і відбудовувалася. У цій Варшаві, на жаль, уже не було Януша Корчака, але були батьки автора — письменник Іґор та актриса Барбара Абрамови-Неверлі. Вони познайомилися і закохалися в притулку Корчака і в ранній юності допомагали йому, зокрема, у виданні газети Mały Przegląd («Малий огляд») Щотижнева газета, яку вихованці Дому сиріт Януша Корчака видавали для дітей., яку Іґор Неверлі редагував до початку Другої світової війни.
У мемуарній трилогії Ярослава Абрамова-Неверлі Корчака наче й немає — але він незримо присутній — як орієнтир, мірило чесності. І ми бачимо, як дорослішають і проходять життєві випробування його учні, як виховують своїх дітей дітьми Варшавського повстання. І можемо дати їм дуже просту оцінку: порядні люди, які завжди роблять правильний вибір. І коли за вікном — повстання. І коли за вікном — ідеологія. Люди, які живуть із чистою совістю.
Це те головне, чому Януш Корчак намагався навчити людей, які зустрічалися на його шляху, і дітей, яких він оберігав у найважчий час їхнього дорослішання, і дітей, з якими поїхав до концтабору Треблінка. Чисте сумління. Може здатися, що це прерогатива дитинства, що дорослі повинні розуміти: з такою совістю не проживеш, десь варто промовчати, а десь — відвести очі. Але саме історія Корчака — і життя, і загибелі — переконує в протилежному. Дорослішати зовсім не означає відмовлятися від себе, бо тоді це ніяке не дорослішання, а знищення особистості, її нездатність до зростання. І саме такі люди були потрібні авторитарним режимам, чиї війська ввійшли на територію Польщі 1939 року, що в кінцевому підсумку і стало причиною загибелі Корчака. Високі слова, м’язисті скульптури, самовпевнена пропаганда — і щоденна відмова кожного, хто служить таким режимам або просто дихає захопленим ними повітрям, від людського в собі. Від цієї «дитячої» совісті, яка виявляється непотрібною і навіть шкідливою в країні згуртованих брехунів.
Виклик, який своїм життям і самопожертвою Януш Корчак кинув новому світопорядку, що заполонив тоді половину світу (та й досі в окремих країнах чіпко тримається за владу й наші душі), не був гучним і пафосним. Це був виклик порядної людини, яка намагалася жити серед хороших людей і виховувати добрих дітей. І саме тому навіть через багато років після його загибелі пов’язані з ним люди немовби променіли особливим світлом, яке я відчув навіть зі сторінок мемуарних книг.
Це світло і є потяг Корчака — те, що залишається, навіть коли останній вагон ховається у темряві гуркітливого тунелю.
