Марія Шагурі: Як воно, зібрати понад шість мільйонів злотих на генератори майже за тиждень?
Єжи Вуйцік. Джерело: Sestry.euЄжи Вуйцік: Я не сподівався, що за такий короткий час збереться така величезна сума. Спочатку я запропонував знайомим активістам оголосити семиденний збір коштів. Мовляв, як зберемо хоча б на 10 штук — вже добре. А вони: ні, потрібно організувати більше тепла, бо 10 — то замало, спробуймо купити 100! А це означало, що потрібно було зібрати 400 тисяч злотих. Тоді ми й запустили збір. Проте за один день на рахунку вже був мільйон. А за 6 днів — уже 5 мільйонів. Загалом нам надійшло понад 50 тисяч донатів, але ця цифра постійно росте.
МШ: Кого саме ви маєте на увазі під «ми»?
ЄВ: Це кілька організацій та громадських рухів, зокрема «Євромайдан — Варшава», редакція Sestry.eu, фонди «Демократія», «Відкритий діалог», Фонд Польської ради бізнесу та ініціатива «Підприємці допомагають».
МШ: Як гадаєте, чому так багато поляків, попри антукраїнські настрої, долучилися до допомоги Україні?
ЄВ: Думаю, люди за своєю природою дуже добрі, і коли з їхніми сусідами стається лихо, вони не можуть залишатися осторонь. Крім того, поляки пам’ятають, як вони допомагали на початку вторгнення, скільки добра в собі розбудили, як ними весь світ захоплювався. І, думаю, вони хочуть відтворити це добро.
Більшість поляків знає війну з телевізора чи інтернету. Війна — не їхній безпосередній досвід. Так, звісно, є поляки-добровольці, які захищають Україну на фронті, є польські волонтери, які постійно возять допомогу, польські воєнні кореспонденти, які веь час ам, проте їх насправді небагато. Крім того, більшість поляків, як не крути, втомилася від теми війни.
А тут зовсім інша ситуація: цивільні люди, їхні діти мерзнуть у своїх домівках. Ми в Польщі теж відчуваємо цей холод, коли виходимо на вулиці, приміряємо на себе те, що переживають кияни й мешканці інших українських міст. Тобто цей досвід нам близький.
До того ж це збір на тепло, а не на зброю. Я вважаю, що на зброю потрібно донатити, причому багато, проте не всі поділяють мою думку. А тут тепло — дуже людська, дуже близька всім тема, яка в певному сенсі вища за будь-які поділи. Наприклад, нам на генератори для українців переказують кошти окремі представники правих кіл, зокрема прихильники «Конфедерації» і Брауна. Проте не афішують цього.
МШ: Що вже вдалося купити за зібрані кошти?
ЄВ: Процес постійно триває, зараз це вже ефект снігової кулі. Перші дві фури із 230 генераторами вже виїхали до Києва. Найбільші мають потужність 600 кіловатів — вони можуть дати живлення кільком квартирам і навіть промисловим об’єктам: садочкам, школам, лікарням. І таку допомогу ми відправлятимемо щотижня, поки триватиме збір коштів.
Перша партія генераторів, придбана за кошти збору. Джерело: Natalia Panchenko / FacebookМШ: Ви допомагаєте українцям від самого початку повномасштабної війни. З чого все почалося?
ЄВ: З кордону і дітей. У перші дні мені зателефонувала незнайома українка — вона знала, що я журналіст, хтось дав їй мій номер. Вона попросила забрати з кордону до Варшави трьох маленьких дітей. Їхній батько — на фронті, мама щойно померла від раку. Вони самі десь із Києва, хтось їх перевозить до Львова, потім няня привезе їх на польський кордон, звідти я мав перевезти у Варшаву, а з Варшави вони помандрують до тітки в Іспанію. Я, звісно, не вагаючись, поїхав на кордон. Довго чекав. Врешті вони приїхали. Дивлюсь: няня тримає за руки тих дітей. У них лише маленькі шкільні рюкзачки і пакети з їжею. Двоє хлопців, десь 7 і 9 років, дівчинка — приблизно 11–12. І ці діти вже надломлені естафетою передавання їх з одних чужих рук в інші, а тепер вони серед ночі опинилися в чужій країні і знову потрапляють до якогось незнайомого чоловіка, і перед ними ще довга дорога до тітки.
Я віз їх серед ночі, таких утомлених, наляканих. Я намагався розмовляти, купив цукерки, якесь какао на заправці. І майже всю дорогу тихо плакав. Лише перед самою Варшавою вони почали трішки зі мною говорити. Троє таких горобчиків — і ця війна, це кляте лайно. Я постійно їх згадую. Сподіваюся, в них усе добре.
МШ: Коли ви вперше відчули пряме зіткнення з війною?
ЄВ: Навесні 2022-го мені зателефонував колега, запропонував поїхати з ним у Бучу й Бородянку, відвезти допомогу. Якісь речі, їжу, ліки, а ще бронежилети — нелегально. Я, звісно, погодився. Це було відразу після звільнення Київщини.
Дорогою ми спершу заїхали в якесь містечко на заході України — мали передати генератор хлопцям із «Азову». І коли ми його вже несли там, на місці, я раптом почув повітряну тривогу. Вперше в житті. Я злякався, а вони — нуль реакції. Я запитую: «А ви не ховаєтеся, коли сирени?». А ті: «Старий, та вони щогодини виють. Якби ми ховалися, то тільки те й робили б, що лазили в підвал і назад. Шкода часу». Я вирішив брати з них приклад і теж не панікувати.
Пригадую, як потім ми їхали лісами до Бородянки. Була вже комендантська година. І раптом нас затримала тероборона. Документи перевірили, але пропускати відмовилися: бо ніч і не можна вмикати фари, щоб дрони не засікли. Врешті покликали командира, який, дізнавшись, що ми — поляки, зрадів. Тоді поляків вважали в Україні героями. Я вперше в житті відчув гордість, що маю польський паспорт. Він нас пропустив.
Дорогу, якою ми їхали, українці вже розмінували, але міни забрати не змогли, тому поскладали їх у кюветах. І ось так ми їхали поміж мін. Навіть вийти справити нужду було небезпечно. А щоб не нарватися на дрони, ми поперемінно їхали то з вимкненими фарами, то з ввімкненими. Вночі! Справжнє божевілля.
МШ: Що вас тоді найбільше вразило в Бородянці?
ЄВ: Ми приїхали серед ночі. Усі назви вулиць, вказівники зафарбовані. Телефоную нашій контактній особі, Ірині, питаю як нам доїхати до неї. А вона каже: їдьте прямо — аж до Шевченка з простреленою головою. Ви лише вслухайтеся в це.
Там нас зустрів її чоловік і ми поїхали до них додому. — Обстріляна багатоповерхівка (що не дуже було помітно вночі), один із під’їздів зруйнований ракетою. Війна як вона є.
Коли росіяни наступали, Ірина виїхала до Польщі, а після звільнення Бородянки повернулась. Вдома застала все понівеченим — в неї зупинялися росіяни. Крім усього, залишили на її красивому ліжку купу лайна. Вони таке часто робили. Знак приниження. І знаєте, що мене найбільше вразило? Вікно Ірининої кухні виходило просто на летовище, і той стіл, за яким ми сиділи і пили чай, був позицією російського снайпера. Звідси він стріляв по людях. Ось такі мої спогади з Бородянки.
МШ: Але, наскільки знаю, ви з Бородянки привезли не тільки спогади.
ЄВ: Ой, це окрема історія. Ірина підгодовувала місцевих котів. Я їх бачив з її балкона — близько 70 штук. Це покинуті коти тих, хто виїхав і не повернувся. Одне чотиримісячне кошеня я взяв із собою до Польщі. Чорне таке, з жовтими лютими-прелютими очима. Назвав Стефеком. Українські прикордонники нас зі Стефеком якось пропустили. А от польські причепилися, що нема на кота документів. Я кажу: «Домовмося, що це кіт Шрьодінґера, добре?». А вони: «То ви ще й чужого кота везете?» Я кажу: «Якого чужого? Просто коли ви дивитесь на нього, він є, а коли ви на нього не дивитесь — його нема». І в цей момент Стефек вистрибнув через вікно і побіг на український бік. Мій колега, професор Краківської політехніки, нелегально перейшов бар’єри й упіймав його. Зрештою, всі посміялися, зійшлися на тому, що ніхто нічого не бачив, і ми поїхали.
Наталка Панченко, Єжи Вуйцік, Бартош Крамек та Йоанна Мосєй-Сітек (зліва направо) у Києві. Джерело: Natalia Panchenko / FacebookМШ: Ви багато років були заступником головного редактора видання Gazeta Wyborcza й водночас долучалися до практичної допомоги іншим. Які проєкти ви втілювали?
ЄВ: Протягом майже 30 років я віддавав газеті майже 90 % свого часу. Це була дуже важлива і потрібна праця. Займаючись журналістикою, я міг просто нарікати на те, що світ поганий, але волів разом із іншими робити все, щоб бодай на крихту його покращити. Завдяки, зокрема, своєму журналістському досвіду, я відчуваю суспільні настрої і знаю, як говорити про важливі речі так, щоб ними щиро пройнялися інші.
Я провів кілька великих соціальних кампаній. Наприклад, ми організовували допомогу для постраждалих від повені. Заснували портал Sestry.eu. Я від самого початку розумів, що це не буде звичайна редакція.
МШ: Чому?
ЄВ: Бо всі історії наших журналісток більшою чи меншою мірою позначені війною. Дуже показовою була наша перша редакційна зустріч. Напередодні ми дали оголошення в соцмережах, що шукаємо журналісток. І от зустріч: ми, п’ятеро з Польщі, і приблизно 25 українок — хтось в офісі з нами, хтось на екранах онлайн. Ми з ними не знайомі. І вони між собою не зналися. Всі з різних міст, різних медіа. Я запропонував, щоб кожна коротко розповіла, звідки вона, що саме її змусило тікати. І вони почали оповідати своїй історії. Дуже драматичні. Здавалося, що ми в терапевтичній групі, а не в редакції, яку хочемо створити.
Sestry довго не мали свого приміщення. А нещодавно ми (тобто фонд Dla Demokracji, яку заснував Адам Міхнік) відкрили простір у Варшаві на площі Конституції, 6. Назвали «Родинна Європа», як книжка Чеслава Мілоша, до нового видання якої Оксана Забужко написала геніальну передмову. У нашій «Родинній Європі» зустрічаються світи України, Польщі, Литви — тобто нашого регіону в широкому розумінні. Тут працюють Sestry і чимало інших незалежних редакцій — «норовливих душ», як називає їх Адам Міхнік.
МШ: Розкажіть про збір підписів у відповідь на ветування закону про допомогу українцям.
ЄВ: Коли Навроцький вирішив впровадити новелізацію, я вибухнув — про це не можна було мовчати. Поляки мали відреагувати, спробувати вплинути на рішення президента. І тоді в середовищі «Родинної Європи», фонду Otwarty Dialog і «Євромайдану — Варшава» зародилася ідея збирати підписи. Ми оголосили збір підписів під листом протесту до президента: що його рішення неетичне, що воно шкодить не лише цінностям, а й польському національному інтересу.
МШ: Це дало результат?
ЄВ: Так, здійнявся страшенний шум навколо того листа: його підписали три тисячі жінок, зокрема лідерок, з різних середовищ. Перші леді (крім однієї), знані акторки, юристки, бізнес-вумен, одним словом, еліта. Це справило велике враження на громадську думку і, думаю, сприяло тому, що положення новелізації трохи пом’якшили. Тому я можу казати, що в нас є група польських прихильниць, які не бояться висловлювати свою незгоду. Не знаю, чи вони наші читачки, зрештою, це неважливо. Йдеться про спільну мету. Тобто ми можемо, коли потрібно, гепнути кулаком по столу. Іноді це щось дає.
МШ: Пане Єжи, ваш дідусь народився у Львові. Наскільки ця історія була важлива у вашій родині?
ЄВ: Відомо, що він жив неподалік площі Ринок, разом із батьком тримав якусь кнайпу. Я навіть не знаю, чи він був українцем, чи поляком, чи євреєм, чи німцем, чи австрійцем. Та, чесно кажучи, це й не надто важливо. Для мене ідентичність була — і досі є — тим, що формується в процесі, а не вродженим, сталим. Хоча точно відомо, що серед його предків — українці.
Після німецької окупації дідусь утік до Польщі, зустрів бабусю, народилася моя мама, але кілька місяців по тому бабуся померла. То були перші повоєнні роки, по суті, совєтської окупації Польщі. Ще діяла Польська підпільна держава. Польська підпільна держава — мережа таємних цивільних і військових інституцій, що діяла на окупованих нацистською Німеччиною та СРСР територіях Польщі. І дідусь просто зник десь неподалік Любліна.
У часи ПНР, пам’ятаю, була дуже сильна антиукраїнська пропаганда: нібито польська, а насправді — кремлівська. Але на мене, тоді ще хлопчика, вона діяла навпаки. В обов’язковій шкільній літературі я читав про героїчні комуністичні сили безпеки, які боролися з жорстокими, підлими українцями, проте мене більше захоплювали саме ті, хто чинив опір системі.
МШ: Вашу маму-сироту в дитинстві висміювали і називали «бандерівкою».
ЄВ: Діти знали, що в мами немає батьків і що її тато походив із теренів України. Мама мені про це розповідала, коли я вже був підлітком, і я затямив для себе одне правило: слабших, інших, які в меншості, треба захищати. Мама багато років шукала слідів свого батька. Їй не вдалося їх віднайти, проте впродовж цих пошуків я постійно чув слова «Україна», «український». І вони стали для мене дуже близькими, адже були пов’язані з мамою — найкращою людиною на світі. Ба більше, вона, сама сирота, завше намагалася допомогти тим, кого скривдило життя.
МШ: Розкажете якусь конкретну історію?
ЄВ: З нами часто обідали бездомні жінки. Вони не завжди гарно пахли, але сиділи з нами за одним столом. Іноді в нас бували цілі зібрання. Приходило до десятка людей, переважно жінки з дітьми. Одна — вдова, інша втекла від чоловіка-п’яниці, третя — хвора, четверта — бездомна. І мама всіх годувала, давала їм якусь дрібну роботу, а потім платила — щоб вони відчували, що заробили на хліб, а не отримали милостиню, розумієте? Бо це принизливо.
Або ще така історія… Неділя, батько хоче гарно вдягнутись до костелу і питає маму, де його новий костюм. А за часів ПНР з одягом було скрутно, хто мав гарний костюм — вважався справжнім паном. І виявилося, що кілька днів до цього до нас зайшов якийсь дідусь — такий обідраний, що мамі стало його шкода і вона віддала йому той костюм. Божевілля, правда? Я вже не такий добрий, як моя мама.
МШ: Дивовижно, як ваша мама, попри таке важке сирітське дитинство, винесла із нього стільки доброти.
ЄВ: Знаєте, я часом жартую, що українськість — це не громадянство, а риса характеру. Мою маму не змусиш щось робити, якщо вона не хоче; для неї не існує проблеми, яку не можна вирішити. А зараз, під час роботи над порталом Sestry, я познайомився з багатьма українками, журналістками. І моя польська колега, яка теж залучена в цей проєкт, зауважила, що ми з ними на все реагуємо так само. Як каже моя мама: «З якого кореня, такий і плід».
МШ: Ви часто буваєте в Україні під час війни — возите допомогу, щось вирішуєте. А чи є місце, куди ви б хотіли поїхати після війни?
ЄВ: Знаєте, я страждаю, коли не буваю в Україні довше, ніж два місяці. Намагаюся їздити часто. А після війни хотів би побувати в українських Карпатах, де жив Станіслав Вінценз. Ще раз відвідати Одесу. Пожити в Києві — просто взяти велосипед чи машину і їздити українською столицею. Але найбільше я б хотів поїхати в одне містечко під Києвом, назви якого я не пам’ятаю, але знайду його обов’язково.
2022 року ми з колегами завозили туди військові черевики з британського демобілізаційного запасу для якогось військового. Я був вражений. Це містечко нагадувало Мексику: маленькі вузькі вулички, все пофарбоване в синє. Було літо, гарно, все цвіло. Видно, що люди живуть там дуже бідно. Але я не зустрічав більшої щирості, ніж там. Ми трохи брудні, бо з дороги. Заходимо в хату з цими жовтими черевиками, а там нас чекає вся родина, діти, старі, та ще й сусідів гукають: приїхали поляки, привезли черевики, ходіть подивитеся. Усі дуже привітні. Посадили за стіл. А наостанок, коли ми вже їхали, одна жінка наробила для на канапок у дорогу. І аж до Варшави ми їли ці супербутерброди з ковбасою, салом — і сміялися. Тепер я згадую те місце як щось неймовірно світле. І колись я обов’язково туди повернуся, щоб просто там побути. Після війни.
Редакторка Наталя Ткачик
