Ілюстрація: Картина Яна Матейка «Конституція 3 травня 1791 року». Джерело: Королівський замок у Варшаві.

3 травня 1971 року. Конституція, що стала революцією

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

День Конституції 3 травня — одне з головних державних свят міжвоєнного періоду та сучасної Польщі. Чому саме ця дата стала фундаментом польського історичного наративу, якщо сама конституція діяла ледь понад рік, а її прийняття 1791-го було одним із чинників, що призвів до поділу країни?

Конституція 3 травня, яка була результатом діяльності Великого (Чотирирічного) сейму (1788–1792), вважається заповітом польсько-литовської держави, що занепадала. Упродовж усього XIX століття найвизначніші діячі польської еміграції й політичні сили, які домагалися відновлення суверенітету, посилалися на цей документ як на символ здатності поляків вершити долю своєї країни. З огляду на різноманіття цінностей, які були прописані в конституції, майже кожен (за винятком політичних угруповань із радикальними поглядами) міг відшукати в ній параграф, що відповідав би його політичній програмі. Монархісти й республіканці, аристократи й міщани — всі знаходили в Конституції 3 травня основні принципи, на яких планували відбудовувати державу.

Дві революції кінця XVIII століття

«Відтепер ми вільний і незалежний народ», — проголошував універсал маршалків сейму, в якому йшлося про події 3 травня 1791 року. Сучасники назвали їх польською революцією. Слово «революція» може здатися нам певним перебільшенням, однак для європейців доби Просвітництва воно таким не було.

У ті часи термін «революція» використовувався для опису суттєвих змін державного устрою. Він ще не асоціювався з жорстокістю. Зв’язок між революцією та кровопролиттям з’явився завдяки Французькій революції, яка відбувалася паралельно з засіданнями Великого сейму. Тож не дивно, що тодішні політики та публіцисти порівнювали польську та французьку революції, а європейці уважно стежили за подіями в обох країнах.

Обидві революції об’єднувала ціль: створити нове суспільство.

Французька революція виявилася в цьому плані ефективнішою, а її здобутки — довговічніші. Поваливши монархію, французький третій стан заклав основи сучасного суспільства, зразок якого поширився у Європі та всьому світі й досі залишається актуальним у демократичних країнах.

А польські перетворення, які мали лише короткочасний ефект й виявилися беззахисні перед обличчям зовнішньої агресії, відбулися внаслідок обережних законодавчих змін, що ґрунтувалися на ідеях Просвітництва. У польський державний устрій ввели політичну думку французьких філософів (передусім принцип поділу влади, запропонований Монтеск’є, та ідею суспільного договору Жан-Жака Руссо). Також ліквідували (без кровопролиття) шкідливі для держави інститути. Уряд отримав реальні інструменти для здійснення влади, а шляхта почала допускати міщанство до спільної відповідальності за державу.

Політичні мислителі, які коментували ці події межі 1791–1792 років (наприклад, Едмунд Берк), порівнюючи здобутки й методи обох революцій, у своїх оцінках були більш прихильні до депутатів, що засідали у Варшавському замку над Віслою.

Час посіву та час очікування на врожай

Реформи Великого сейму не були б втілені в життя, якби не 30 років зусиль останнього короля Польщі й головного автора Конституції 3 травня Станіслава Авґуста Понятовського.

Це було невдале правління: освіченому й амбітному королю, який мав чітку програму реформ, весь час доводилося боротися з внутрішнім і зовнішнім опором. Обраний королем 1764 року завдяки підтримці російських військ і з тавром колишнього коханця Катерини II Станіслав Авґуст, за задумом імператриці, мав стати провідником її політики в стосунку до Польщі. Однак попри опір внутрішньої опозиції та наперекір російським інтересам Станіслав Авґуст ініціював модернізацію держави, що призвело до першого поділу країни: 1772 року значна частина території Польщі перейшла під владу Росії, Пруссії та Австрії.

Станіслав Авґуст змінив тактику і зробив ставку на довгострокову перспективу: він взявся просвічувати суспільство й чекав сприятливої міжнародної кон’юнктури. Адміністративні та військові кадри формувалися в новоствореній Лицарській школі. Загальну освіту король довірив Едукаційній комісії, що постала на базі ліквідованого Єзуїтського ордену. Королівські публіцисти через газети поширювали ідеали Просвітництва, вони ж звучали з театрального помосту створеного Станіславом Авґустом Національного театру. Політика просування середньої шляхти зруйнувала монополію магнатських родів на високі посади і сприяла появі нових еліт. Це призвело до того, що наприкінці 80-х років XVIII століття все виразніше звучав голос нового, вихованого в західноєвропейському дусі покоління, яке суттєво вплинуло на діяльність Великого сейму.

Зрештою, ідеї ​Просвітництва впливали не тільки на шляхту. Міщани все частіше відчували себе не лише мешканцями міст, а й громадянами держави. Вони теж хотіли впливати на долю країни, але багато років стикалися з опором вузькоглядної шляхти, яка прагнула зберегти суспільний лад, сформований ще наприкінці епохи Середньовіччя.

Навіть якщо частина шляхти розуміла необхідність залучити міську еліту до спільного управління державою, то надання політичних прав усьому міщанству тоді ще здавалося немислимим для аристократії: вона ладна була продовжити йому лише нобілітацію, себто надання дворянського титулу. Уперше на повну силу голос міста (за підтримки королівського авторитету) зазвучав у період Великого сейму.

Ухвалення Конституції 3 травня

Врешті настав сприятливий час! На зламі 80–90-х років XVIII століття Російська імперія зосередила дипломатичні та військові зусилля на війні з Туреччиною. Невдовзі Росії довелося воювати на два фронти, оскільки з півночі напав король Швеції Ґустав III. У цій ситуації Катерина II вже не могла контролювати події за західним кордоном своєї держави. Цим скористалися учасники сейму, який увійшов у історію як Великий.

Польсько-литовська політична еліта вирішила розпочати боротьбу за незалежність держави, наївно повіривши в добрі наміри прусського короля Фрідріха Вільгельма II, який підбурював Польщу порвати з Росією й переорієнтувати свою міжнародну політику.

Станіслав Авґуст вирішив прислухатися до голосу парламентської більшості, хоча й застерігав сейм, що «немає жодної іншої держави, інтереси якої менш суперечили б нашим, ніж російські».

Переважна більшість політичної еліти вважала, що державний устрій слід реформувати. Спершу сейм доручив місію створення нових рамок функціонування держави голові антикоролівської опозиції Іґнацію Потоцькому, однак той не впорався. У грудні 1970 року він зустрівся з королем і, попри сильну антипатію до Станіслава Авґуста, попросив про співпрацю. Король написав перший варіант нової конституції, над яким пізніше спільно працювали Потоцький, маршалок сейму Станіслав Малаховський, прихильник постулатів міщанства Гуґо Коллонтай та секретар короля, італієць Сципіоне П’яттолі. Нову конституцію ухвалили 3 травня 1791 року, коли більшість противників реформ ще не повернулися на сеймові засідання з великодніх канікул. У лютому 1792-го сеймики (місцеві збори шляхти) майже одноголосно підтримали основний закон, таким чином легітимізувавши парламентську революцію.

Очільники держав, парламентарі та публіцисти вітали Варшаву і виражали захоплення тріумфом політичної думки Просвітництва в Польщі. Мовчала лише Катерина… до пори, до часу.

Значення Конституції

Читаючи повідомлення про ухвалення Конституції 3 травня, Катерина ІІ, мабуть, побила чимало тарілок із палацового сервізу в Царському Селі. Пропагандистський успіх Великого сейму звів нанівець багаторічні старання імператриці: щоб філософи й публіцисти саме в ній вбачали Прометея, який несе світло Просвітництва у варварську Річ Посполиту. Досі саме цей образ допомагав їй виправдовувати будь-яке російське політичне й військове втручання в польські справи. А тепер європейська громадська думка була на боці Польщі, а Великий сейм докладав багато зусиль, щоби після майже ста років державного маразму й законодавчої бездіяльності змусити державу працювати ефективно.

Катерина II, демонструючи лицемірну турботу про свободи польських громадян (вона використовувала цю ключову для шляхетського політичного дискурсу ідею лише для того, щоб підготувати привід до майбутньої військової інтервенції), наголошувала передусім на трьох загрозах, що постали після прийняття нової Конституції. Перша — скасування liberum veto, права одного шляхтича зірвати сейм і скасувати всі його рішення, що було корисним знаряддям недопущення будь-яких реформ у Речі Посполитій. Друга — скасування права на створення конфедерацій, тобто об’єднань шляхти (разом із королем або проти нього). Конфедерати вважали, що саме в їхніх руках суверенна влада Речі Посполитої, а також вели власну дипломатію. Росія сама використовувала цей механізм для тиску на Станіслава Авґуста на початку його правління. Третьою загрозою було запровадження престолонаступництва. З 1573 року польських королів вибирала шляхта. Вільні вибори після смерті монарха часто давали іншим державам привід для інтервенції. Введення польського короля в коло династичних монархів Європи додало б йому додаткового авторитету й утримало б сусідні з Польщею держави від брудних дипломатичних ігор, що практикувалися впродовж останнього століття.

Слід погодитися з Катериною ІІ в тому, що ці три положення Конституції були найважливіші. Вони давали Речі Посполитій можливість відродити державу, якби тільки прогресивне законодавство вдалося підтримати відповідною військовою потугою… Але на це забракло часу.

Так що ж, окрім раціональної системи відносин на найвищих щаблях влади, могла запропонувати суспільству Конституція? Особливо громадянам, які залишалися на маргінесі шляхетської Речі Посполитої?

Серед положень Конституції був і ухвалений двома тижнями раніше (18 квітня) закон про міста. Міщани здобули привілей, яким шляхта користувалася ще з часів середньовіччя: гарантію особистої недоторканності. Міста отримали новий устрій, що ґрунтувався на самоврядуванні та демократії. І хоча шляхта не допустила містян до законодавчої влади, був створений інститут міських уповноважених, які представляли депутатам і сенаторам вимоги міст. Треба визнати, що ці положення були компромісом у порівнянні з більш прогресивними постулатами, які містяни вимагали раніше. Зламати шляхетську монополію не вдалося, проте був зроблений помітний крок у політичній активізації жителів міст.

Селянське питання, яке за часів правління Станіслава Авґуста стало однією з головних тем публіцистів, не дочекалося фундаментальних змін у Конституції 3 травня.

«Найчисленніша частина народу, селяни, в чиїх руках знаходиться найщедріше джерело багатства країни» отримала підтримку держави лише в найзагальніших рисах. Цього було недостатньо, але селяни, які жили в приватних поміщицьких і церковних селах, уперше отримали правову підставу скаржитися центральній владі на довільне рішення землевласника. В основному законі знайшлася й згадка про сільську громаду, яку влада досі майже не помічала. Знову порушить селянське питання повстання Тадеуша Косцюшка, однак воєнні невдачі перекреслять можливість нових реформ. У Королівстві Польському панщину скасували лише 1864 року за правління російського імператора Алєксандра II.

Описані вище конституційні положення не означали закінчення законодавчої роботи Великого сейму. Навпаки, загальні правила функціонування модернізованої держави вимагали деталізації та уточнень, які б регулювали життя інших соціальних груп. Сформована з депутатів та сенаторів група сеймових представників мала розробити законодавчі акти для єврейського населення. Хоча роботу сейму перервала війна з Росією, їм таки вдалося надати євреям певні громадянські права та свободи (наприклад, гарантію особистої недоторканності). Станіслав Авґуст сприяв таким починанням, постійно демонструючи добрі наміри щодо цієї маргіналізованої групи. Наприклад, у березні 1792 року король надав купцеві Шмулю Збитковеру свою літню резиденцію Лазєнки під Варшавою, щоби той відсвяткував весілля доньки. Король особисто взяв участь у цій урочистості. Такі події шокували консервативні кола.

Конституція 3 травня заклала фундамент нового суспільного устрою. І хоч він подекуди був крихкий, все ж давав надію, що на його основі вдасться звести прекрасну будівлю для вільного народу.

Епілог

Гучні урочистості річниці ухвалення Конституції, що проходили 3 травня 1792 року, стали останнім святом ​​реформованої держави. Наприкінці травня російська армія перетнула польський кордон, змусивши Річ Посполиту вступити в нерівний бій. Невдовзі владу в країні захопила група противників Конституції, яка під проводом Катерини II організувала в Петербурзі чергову конфедерацію — Торговицьку. Назва походить від українського містечка, що належало голові конфедерації Станіславу Щенсному Потоцькому. Показне проголошення маніфесту конфедерації в Торговиці мало приховати той факт, що саме Катерина ІІ стояла за цією змовою.

Польська армія, що відроджувалася, але почасти залишалася архаїчна, не могла зрівнятися в потужності з військами Російської імперії. Зрадливий союзник, прусський король, навіть не збирався допомагати. Навпаки, він планував збільшити свої території коштом Польщі. Станіслав Авґуст, вислухавши думку радників, прийняв відчайдушне рішення приєднатися до Торговицької конфедерації. Така поведінка відповідала вже відпрацьованій ним раніше стратегії меншого зла. Король був змушений відректися від Конституції 3 травня й рішень «революційного сейму», проте розраховував, що таки вдасться підпорядкувати конфедерацію і врятувати бодай щось із досягнень останніх років. Тавро конфедерата (а значить, зрадника) так міцно пристало до Станіслава Авґуста, що досі побутує у свідомості польського суспільства. Історичний наратив про короля, який був маріонеткою Катерини II, легко пояснював мінливості долі, що призвели до поділу Польщі.

Конституція 3 травня стала символом «відродження в занепаді». Прийняття цього документу в період поділу країни дало полякам надію, що вдасться реформувати державу шляхом раціональної законодавчої діяльності й перетворити її на ефективну інституцію, яка охороняє права та свободи своїх громадян.

Чи історія могла піти іншим шляхом? Чи вберегло б Польщу від чергових поділів стримання законодавчого пориву Великого сейму? Невже бездіяльність врятувала би шляхетську Річ Посполиту від агресивних намірів сусідів? На ці питання неможливо дати однозначну відповідь. Однак без уроку Конституції 3 травня Польща назавжди б залишилася в пам’яті поляків та іноземних спостерігачів країною, яка сама себе знищує і якою управляє магнатська олігархія, не звертаючи увагу на потреби переважної більшості своїх громадян.

Переклав Валерій Бутевич

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Пйотр Сковронський

Докторант Інституту історії імені Тадеуша Мантейфеля Польської академії наук, співпрацівник відділу наукових досліджень «Королівські Лазєнки…