Перші заслання

Завоювавши Сибірське ханство наприкінці XVI століття, Московське царство розглядало землі на схід від Уралу як територію великих можливостей, зокрема перспективних ініціатив і шаленого багатства. Однак, починаючи з середини XVII століття, ці терени стали місцем відбування покарань і виконували роль своєрідного запобіжного клапана. Через заслання російська влада позбувалася небезпечних, на її думку, осіб: злочинців, бунтівників і військовополонених. Від такої долі не були застраховані представники всіх станів. Влада використовувала фізичний та інтелектуальний потенціал засуджених, щоб водночас «освоювати» і «захищати» величезні території російської держави, яка неустанно розширювала свої кордони. 

Польська сибіріада почалася за часів литовсько-польсько-російських воєн XVI століття, коли поляків відправляли до Сибіру спорадично як військовополонених. Згодом засуджені поляки потрапляли в «глибинку Росії» в результаті поразки Барської конфедерації. Барська конфедерація (1768–1772) — військово-політичне об’єднання польської шляхти і римо-католицького духовенства, спрямоване проти короля Станіслава Авґуста Понятовського, протеже Катерини ІІ, й втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Наступні хвилі репресій почалися після придушення повстання Косцюшка і згортання кампанії Наполеона.

1815 рік заклав початок нової епохи в сибіріаді поляків. Якщо раніше засилали переважно військовополонених, то тепер — також змовників і тих, хто боровся за незалежність. Почалося все з так званого Віленського процесу філоматів і філаретів. Мова про масові арешти та судові переслідування членів таємних патріотичних студентських товариств у Віленському університеті, здійснювані царською владою 1823 року. У 1815–1830 роках політичні заслання ще не були масові, і лише Листопадове повстання суттєво поповнило ряди польських засланців за Уралом (їх тоді відправляли переважно до Західного Сибіру).

Томаш Зан, співзасновник Товариства філоматів, голова Товариства філаретів, у Домініканському костелі в Полоцьку після повернення з заслання. Графіка на основі малюнка Алєксандера Мініятта. Джерело: www.polona.pl

Початок Січневого повстання приніс з собою безпрецедентні за масштабами переслідування, а після його поразки в 1863–1867 роках у вигнанні опинилося понад 38 тисяч поляків. Відтоді польських бунтівників дедалі частіше відправляли на схід Сибіру. Від 70-х років XIX століття змінився соціальний склад людей, звинувачених в участі у таємних об’єднаннях і нелегальних товариствах, а їхні політичні переконання стали більш радикальними. Якщо у 20-х, 30-х і навіть 40-х роках XIX століття більшість засланців походила з вищих верств суспільства з ліберально-демократичними поглядами, то у 80-х на заслання дедалі частіше потрапляли люди із революційними поглядами.

Щоб придушити бунтівні настрої, російська влада запровадила новий тип заслання «в адміністративному порядку» — це давало змогу засуджувати людей, яких підозрювали в «неправомірних поглядах», без будь-якого судового вироку чи доведення їхньої вини. Наприкінці XIX століття адміністративні вироки стали основним превентивним інструментом. Остання велика хвиля репресій прокотилася під час революції 1905 року, однак із поступовою стабілізацією ситуації в Росії кількість засланих до Сибіру зменшилася.

Мінлива географія

Відповідно до поширеного в XIX столітті уявлення, Сибіром називали сучасні географічні райони Західного та Східного Сибіру, а також території, що простягалися до північних кордонів Китаю, Тихого океану й Арктичного басейну Північного Льодовитого океану. В історіографії ХХ століття з цього поняття вилучили Кавказ, степи Центральної Азії й навіть Далекий Схід. Втім, у такому широкому розумінні «Сибір» залишався найуживанішим терміном серед дослідників, які вивчали імперські практики заслання. Отже, міфічний Сибір уособлював насамперед уявне місце примусового вигнання поляків, але не тільки. 

Водночас зі зміщенням російського кордону дедалі більше на південний схід розширювалися також значеннєві рамки категорії Сибіру. Неперекладність уявного Сибіру з його первинними географічними кордонами обумовлена прихованими за позірно статичним поняттям «Сибір» (що вживалося як синонім згалом Сходу) специфічних практик колоніального освоєння чужої території і суворих методів примусу до покори, які застосовувала Росія щодо своїх підданих. Багатозначність та мінливість фізичних і символічних кордонів Сибіру чудово гармоніювали зі стратегіями експансії Російської імперії, віддзеркалюючи її імперську «географію влади». 

Міфи

Одним із найглибше вкорінених у польській свідомості міфів про Сибір, сформованих національною мартирологічною традицією, була ідея найбільшої у світі «в’язниці без ґрат» або «чистилища спасіння», тобто місця страждань, покаяння, вічної туги і загартування національного характеру. Література і романтична поезія відіграли ключову роль у закріпленні мартирологічного образу Сибіру й апофеозу «спасенного мучеництва». Вперше поняття «література заслання» (la littérature de postée) вжив 1842 року Адам Міцкевич під час лекцій у Collège de France в Парижі.

Мартирологічний й месіанський образ заслання і Сибіру як простору вигнання підсилювався, зокрема, тим, що Польща втратила незалежність й чимало поляків потрапило на еміграцію. Отож репресивні форми імперського управління (ре)інтерпретувалися крізь призму національної травми, творячи своєрідну уявну мапу значущих місць.

Попри найпохмуріші кольори, до яких вдавалася польська історіографія, описуючи долю польських засланців, їхнє становище бувало дуже різним і залежало від багатьох факторів. Наприклад, від винесеного вироку або конкретного місця перебування у Сибіру, а також від професійних навичок, талантів, характеру тощо. Скажімо, політичні злочинці перебували в набагато кращій ситуації, ніж звичайні кримінальники. Натомість заслані поляки з інтелігентських і шляхетських кіл значно легше налагоджували дружні стосунки з представниками місцевої еліти чи царської адміністрації. Наприклад, існували офіційні правила, які забороняли політичним засланцям працювати в освіті і давати приватні уроки, проте на практиці їх ніхто суворо не дотримувався — через постійну нестачу в Сибіру кваліфікованих педагогів. 

Одна з важливих рис тогочасної російської бюрократичної системи — гнучкість. Тож до лав царських чиновників могли потрапити і політичні засуджені, не порушуючи при цьому загальноімперської ієрархії підпорядкування. Завдяки такій специфіці російської пенітенціарної системи влада фізично й інтелектуально експлуатувала засланих на схід бунтівників, щоб «приручати» і «захищати» величезні території своєї держави.

Ще одним міфом, глибоко вкоріненим у польській та європейській свідомості, був міф про каторгу. Популярні уявлення, сформовані під впливом картин Артура Ґроттґера та Яцека Мальчевського, ніби каторжники працювали лише в підземних шахтах, не відповідали дійсності. Наприклад, в іркутських каторжних закладах одні в’язні заготовлювали дрова, інші косили траву або обробляли землю, а ті, хто вмів читати і писати, виконували функції писарів. Натомість на роботи під землю скеровували переважно кримінальних злочинців. 

Своєю чергою, найчастіший, особливо в першій половині XIX століття, вирок «віддати в солдати», який у російському законодавстві вважався одним із найм’якших, на практиці був найсуворішим покаранням. Адже в російській армії тілесні покарання застосовували дуже часто, умови військової служби були надзвичайно важкі, смертність від хвороб — висока, не кажучи вже про смерті під час і в результаті збройних сутичок. 

Історик Пшемислав Адамчевський розвінчав інші популярні в польській історіографії міфи, скажімо, про спільні інтереси поляків і корінних мешканців Кавказу: мовляв, вони боролися проти одного ворога. Він також піддав критичному аналізу переконання в тому, нібито польські засланці не піддавалися асиміляції. 

Перспективи

Після розпаду Радянського Союзу в Польщі з’явилося багато нових дослідницьких перспектив: повсякденне життя засланців, проблеми адаптації в новому середовищі, участь у соціально-економічному розвитку й освіті, благодійна діяльність Католицької церкви в Сибіру, доля дружин, які вирішили виїхати на заслання разом зі своїми чоловіками, а також умови життя різних маргіналізованих соціальних груп, зокрема волоцюг і кримінальних злочинців. 

Останніми роками заслання поляків часто досліджують із постколоніальної перспективи, скажімо, те, як тривалі стосунки з мешканцями сибірських міст або корінними жителями вплинули на погляди польських засуджених. Науковці наголошували на «вимушеному» характері цих контактів, зумовленому службовим становищем поляків. Таким чином вони підсвічували складність, неоднозначність і багатовимірність транскультурної зустрічі, неоднозначність поділу на колонізаторів і колонізованих у стосунку до польських засланців, росіян і корінних мешканців.

Мапа «Оренбурзька губернія» з «Набору географічних мап Російської імперії». Джерело: Wikipedia

Однак у польській історіографії досі рідко говорять про польську сибіріаду в контексті співучасті поляків у імперсько-колоніальній політиці Росії. Цю проблему евфемістично оминали: поляків радше називали «мимовільними» учасниками територіальних завоювань і експансії Росії. Ще рідше згадують про «ідеологічний колоніалізм», ототожнюваний із просвітницькими концепціями прогресу і цивілізаційної місії. Це питання зазвичай залишалося в тіні теми «прогресивного» впливу поляків на суспільно-політичне і культурне життя, освіту й охорону здоров’я, природничі та лінгвістично-етнографічні дослідження. Однак у концепції поширення освіти і досягнень західної цивілізації серед «відсталих» мешканців Кавказу, Сибіру чи Центральної Азії лунали голоси еволюціоністської ідеології прогресу. Натомість участь засланців у (ре)продукції імперського і колоніального дискурсу замовчували. 

Польський «сибірський трикутник»

Сподівання польських засланців на помилування і повернення з Сибіру певною мірою пояснюють їхню участь в імперській політиці освоєння, розбудови та підкорення південно-східних теренів імперії, а також у військових кампаніях. Натомість аналіз відносин польських засланців із представниками російської адміністрації, місцевою елітою та мешканцями сибірських міст у контексті спільного, хоч і часом поставленого під сумнів центральноєвропейського походження проливає нове світло на їхню участь у просвітницьких та науково-дослідних проєктах. У такому ракурсі імперські гнобителі, схоже, були в культурному й світоглядному сенсах ближчими до польських підданих, ніж до корінного населення.

Алєксандер Деспот-Зенович, уродженець Віленщини. Засланець до Сибіру, згодом губернатор Тобольська (1862–1867). Джерело: J. Talko-Hryncewicz, Aleksander Despota Zenowicz, Львів, 1913 / Wikipedia

Глорифіковані ідеї прогресу, модернізації та «дослідження» місцевих культур, що виростали з просвітницьких ідей перебудови світу, насправді виступали однією з рушійних сил російського імперіалізму. Тому робота, яку польські засланці виконували в Сибіру, була позначена політичним та ідеологічним імперіалізмом і вважалася передумовою контактів поляків та мешканців східних територій, завойованих Російською імперією. Месіанський дискурс несення прогресу став зручним ідеологічним інструментом, що об’єднував різні соціальні верстви сибірського пограниччя. Засуджені поляки сприймали, оцінювали й частково схвалювали російську експансію та завоювання крізь призму просвітницьких проєктів «цивілізування» й «удосконалення» людства. Такий підхід створював несподіваний простір для порозуміння між давніми історичними супротивниками.

Своєю чергою мешканці азійських теренів Російської імперії ототожнювали поляків і представників інших народів на царській службі із російською колоніальною адміністрацією, а отже, з росіянами. Таким чином, поляків сприймали як носіїв тих-таки чужих, себто європейських, культурних зразків. Отже, польський «сибірський трикутник» складався з есенціальних уявлень про польськість, російськість та східність. Він становив основу самоідентифікації польських засланців, котрі зазнавали подвійного відчуження: на тлі чужинського сибірського ландшафту вони почувалися розірваними між досвідом поневолення і самоідентифікацією із західною культурою, тим самим утверджуючи імперське протиставлення «Сходу» — «Заходу».

Так, поляки не розпочинали колоніального завоювання Сибіру, Кавказу чи Центральної Азії, проте брали участь у підкоренні інших народів і держав, іноді всупереч власній волі, а іноді, мріючи про кар’єру в армії чи адміністрації, добровільно приєднувалися до лав російських колонізаторів. Дуже часто поляки виправдовували завоювання східних територій азійського континенту й свою участь у ньому несенням цивілізаційних благ, технічного прогресу, медицини, освіти тощо народам, які, на їхню думку, залишалися на «нижчому рівні розвитку». Таким чином, поляки почасти брали на себе роль місіонерів західних цінностей, які вони самі імпортували з Західної Європи.

Джерела: W. Caban, L. Michalska-Bracha. Polscy zesłańcy na Syberii Zachodniej w latach 60.–90. XIX wieku. Między mitem a rzeczywistością, «Studia z Historii Społeczno-Gospodarczej» 2017, t. 17, s. 13–41; A. Brus, E. Kaczyńska, W. Śliwowska. Zesłanie i katorga na Syberii w dziejach Polaków 1815–1914, Warszawa 1992; P. Adamczewski. Polski mit etnopolityczny i Kaukaz, Warszawa 2019; E. Kaczyńska. Syberia: największe więzienie świata 1805–1914, Warszawa 1991; Z. Trojanowiczowa. Sybir romantyków, Kraków 1992; B. Jędrychowska. Żony XIX-wiecznych zesłańców jako organizatorki życia rodzinnego na Syberii, «Wychowanie w Rodzinie» 2014, t. 9, z. 1, s. 161–173; G. Sapargalijew, W. Djakow. Polacy w Kazachstanie w XIX w., przeł. A. Trombala, J. Plater, Warszawa 1982; S. Pavlenko. Zesłanie jako spotkanie kolonialne. Przestrzeń Uralu i Syberii w oczach Tomasza Zana, «Świat Tekstów. Rocznik Słupski» 2015, nr 13, s. 5–31.

Перекладачка Наталка Римська, редакторка Наталя Ткачик

Редакція висловлює вдячність Музею пам’яті Сибіру за можливість публікації